Арахнофобія - Сорока Юрій В. - Страница 42

• Предыдущая
• 42/45
• Следующая

Ярослав кинув недопалок, простеживши за його слідом у напівтемному вечірньому повітрі.

– Ваша мати, Юрію, заслуговує на те, щоб почути те, на що вона заслуговує. Можете їй сказати, що Антон був гарним сином, а злодії, котрі позбавили його життя, понесуть справедливу кару.

Рудий судомно зітхнув.

– Так, вона мати, їй не потрібно знати…

– Так, вона мати.

Плечі рудого опустилися, і він, не прощаючись, пішов геть. Зробивши десяток кроків, повернувся.

– Скажіть, Ярославе, ви й справді вважаєте, що він винен у тому, що з ним сталося?

Ярослав повільно покрутив головою.

– Не один він. Винні ми всі. Вбивця, Антон, його спільник… Влада, яка за власним злодійством не встигає помітити страшних речей, суспільство, яке дає такій владі право існувати. Ми всі є винними. Я поставлю свічку за упокій душі вашого брата.

– Дякую… – В рудого по щоках потекли струмочками сльози.

– Не варто, – Ярослав зібрався йти додому, але на мить затримався. – Скажіть, Юрію, а як ваші історичні романи? Ви змогли продати їх видавцям?

Рудий ніяково посміхнувся.

– Так. Я сам був здивований, але ними зацікавився один з видавців, котрий щиро любить рідну землю і хоче, щоб її історію знали нащадки. Дві книги надруковані, але реалізувати їх надто складно. Людям цікаво те, що цікаво тваринам, – їжа, розмноження і бруд. Я не знайшов свого читача в цьому свинарнику… Мені прикро.

Ярослав зітхнув.

– Мені теж прикро. Особливо від того, що ви кажете правду. Прощавайте.

Молодий та елегантний чоловік у чорному смокінгу просто не міг не приковувати до себе погляди жінок, котрих на фуршеті після завершення церемонії нагородження лауреатів кінофестивалю було особливо багато. І він був вартий тих поглядів. Фігура атлета, зріст близько ста дев'яноста сантиметрів добре припасований, краватка-метелик і білосніжна сорочка, біляве волосся підстрижене модною зачіскою, а посмішка не менш осяйна, аніж у голлівудської кінозірки. Він діловито походжав із бокалом шампанського повз групи чоловіків у ділових костюмах і жінок у розкішних вечірніх сукнях, посміхався й заводив короткі розмови то з одним, то з іншим. Сипав дотепами й захоплювався рівнем проведення фестивалю та щедрістю спонсорів, котрі не пошкодували коштів на створення справжнього свята. Він без довгих церемоній підходив до визнаних метрів кіно, акторів і продюсерів, устигав розповідати пікантні анекдоти їхнім подругам і кількома словами відповідати на безліч телефонних дзвінків. Тобто поводився, як людина, котра почувається у своїй стихії.

Барбара Красовська, яка настільки змінилася після останньої зустрічі з Ярославом, що тому упізнати її було б украй важко, помітила молодого чоловіка давно і потайки слідкувала за ним. Проте зробити перший крок назустріч знайомству не поспішала. І дійсно, вона не дешева дівка, щоб кидатися на шию першому зустрічному, вона добре знає собі ціну. Як би вона здивувалася, коли б знала, що за нею теж стежать пильні очі людей, зустрічатися з якими в Барбари не було ніякого бажання. Але вона, звичайно, не могла знати про крихітні відеокамери, що ними було щедро засіяно коридори й зали театру. Не могла пані Барбара бачити й мікроавтобус «Рено», що завмер за дві сотні кроків від площі Івана Франка, причаївшись біля бюветів з артезіанською водою та двоповерхового раритету – старого лондонського автобуса, який притягнув сюди невідомий підприємець, пристосувавши його як касу для продажу якихось квитків. Не здогадувалась і про існування пасажирів мікроавтобуса – двох працівників служби зовнішнього спостереження Київського міського управління внутрішніх справ, підполковника Галкіна і приватного детектива на ім'я Ярослав Савицький. Її думки були далеко від минулих подій. Вона прожила час, коли доля звела її з Ярославом, і перегорнула сторінку. Зараз інтерес для неї становили зовсім інші події й люди.

Від несподіванки Барбара здригнулася – лише мить тому вона стояла сама й пила шампанське, випромінюючи сексуальність зрілої, досвідченої та розкішної жінки. І ось поряд стоїть він, той, кого запримітила вже досить давно, ще на початку церемонії, коли запрошені столичні й іноземні гості лише прибували, заповнюючи невеличкий простір площі восьмиметровими лімузинами й велетенськими позашляховиками, які приносили їх сюди й завмирали неподалік, очікуючи на своїх іменитих пасажирів.

– Насмілюся порушити вашу самотність, чарівна незнайомко, – приємним баритоном звернувся до неї молодик у смокінгу, галантно вклонившись. – Але я просто не в змозі не віддати шану вашій красі хоча б кількома ненав'язливими компліментами.

Барбара у відповідь одягнула на обличчя найкращу із своїх посмішок.

– Якщо вони справді ненав'язливі…

– Коли бачиш перед собою таку розкішну жінку, важко залишатися спокійним і ненав'язливим, але я готовий спробувати. Тож скажу лише єдине – у цих стінах нині немає жінки, котра була б рівна вам своєю красою, пані…

– Олександра. А як звертатися до вас?

Молодик ще раз уклонився і приклав руку до грудей.

– О, прошу вибачити мою недбалість, адже вона продиктована лише тим захопленням, що його відчув, помітивши вашу чарівну посмішку. Олександр Кравченко!

– Дивний збіг, – Барбара приховала посмішку й поглянула на молодика вологим поглядом. – Ви не отримували нагород і не вручали їх. Я можу поцікавитися, яким чином маю приємність познайомитися тут із вами?

Молодик недбало змахнув рукою і хотів щось сказати, але в цей момент у нього задзвонив телефон.

– Я перепрошую, пані Олександре, лише одна мить! Справи, все справи… – Він відійшов на крок і дістав слухавку. Кілька секунд слухав, після чого мовив неголосно, але так, що Барбара змогла почути.

– Так, Едику, я пам'ятаю про свою обіцянку. У мене є кілька цікавих сценаріїв. Мушу узгодити технічні питання, і будемо запускати в роботу. Так… Ну що ти, ми ж друзі! Звичайно. Ти ж знаєш, за нецікаві речі я братися не буду. Повір, якщо ми і вкладемо кошти, будемо мати річ, не гіршу від твоєї «Штурмової групи». Я обов'язково зателефоную тобі. Так. Не забувай: із мене полювання! Добре, вчинимо так, як і домовлялися. Буде добра нагода випробувати твій новий «Спрінгфілд». Нехай тобі щастить. Мушу вимикатися, позаяк неволю очікувати на себе найчарівнішу жінку у своєму житті.

Коли Олександр Кравченко повернувся до розмови з Барбарою, погляд її очей змінився. Тепер це не був грайливий погляд досвідченої левиці, котра помітила у своєму полі зору молодого, вродливого, але не здатного на полювання лева. Тепер цей погляд був поглядом бізнесмена, який заздалегідь прораховує користь від майбутнього ґешефту.

– Я мимоволі підслухала вашу розмову, Олександре. Я помиляюся чи ви розмовляли з Едуардом Розділовським?

– Ви знайомі з ним? – ще ширше посміхнувся Кравченко.

– Особисто – ні. Але хто ж у цій залі не знає таку людину, як Розділовський? Обіцяєте познайомити мене з ним?

Кравченко розсміявся, демонструючи міцні білі зуби.

– Якщо ви полюбляєте полювання на велику дичину, то навіть у цілком неофіційній обстановці.

Барбара посміхнулася у відповідь.

– На велику дичину? А що, цікаве заняття…

– Надзвичайно. Едик просто в захваті від полювання на ведмедів, вепрів і решту лісових богатирів.

– А ви вмієте заінтригувати жінку. Людина, для якої Едуард Розділовський – просто Едик, це зовсім не пересічна людина!

– І ця людина в захваті від вашої краси, – Кравченко манірно підніс випещену руку Барбари до вуст і поцілував її. – Я не зможу вибачити собі, якщо відпущу вас без вечері у менш людному місці.

– А це що таке? – з обличчя Барбари миттєво зникла посмішка, залишаючи повний зарозумілості погляд. – Я схожа на жінку, котра заслуговує на подібні натяки?

Кравченко не розгубився.

– Лише вечеря в гарному ресторані! Повірте, Олександр Кравченко ніколи б не дозволив собі непристойність у присутності жінки, подібної до вас! Прошу, змініть гнів на милість.

• Предыдущая
• 42/45
• Следующая