Арахнофобія - Сорока Юрій В. - Страница 29

• Предыдущая
• 29/45
• Следующая

– Поклади руки на панель, друже. Так, щоб я їх бачив, – неголосно, але владно вимовив він. – Ти ж не хочеш, щоб у тебе в голові з'явився новий отвір? Ні? От і добре!

Бандит на пасажирському сидінні перелякано закивав головою.

– А ти, бачу, славний хлопчина. Отже, ми можемо домовитися, – продовжив Ярослав. – Коли так, то вдягни один з цих чудових кайданків на руку свого товариша. Тільки, заради Бога, не роби різких рухів. – Ярослав простягнув бандитові кайданки, якими ще кілька хвилин тому був сам прикутий до радіатора.

– Упорався? Молодець! Ти здібний малий. А тепер просунь їх крізь кермо і закрий на власному зап'ясті.

Бандит без слів скорився. Ярослав наказав йому покласти голову на коліна товариша, і за хвилину він теж вирушив на прогулянку безпам'ятством від удару по голові. Ярослав відкрив капот і, намацавши навмання, рвонув жмут дротів, позбавляючи позашляховик можливості рухатися без фундаментального ремонту в автосервісі. Після цього він витер об одяг водія пістолет, пожбурив його в недалекі кущі і пірнув у темряву.

Він ішов не менше чверті години, коли став почуватися зовсім зле. Побої лисого і нервове напруження зробили своє – Ярослав ловив себе на тому, що перед очима з'являються нудотні жовті кола, а ноги стають немов ватні. Нарешті, він відшукав невеличкий скверик і впав на лавку, яку побачив там. Декілька хвилин відхекувався, після чого спробував зорієнтуватися. Неподалік від нього тягнулися довгі криті термінали для розвантаження великовагових автомобілів, паркани з цинкованого заліза та черга вантажівок, які мирно ночували тут, очікуючи розвантаження. «Склади підприємства «Гриль-Імпекс», пригадав Ярослав. Він був тут у якихось справах кілька років тому і запам'ятав це місце через велетенські обсяги деревного вугілля, що їх «Гриль-Імпекс» імпортував з України, фасував у паперові мішки і віз далі, у Європу, яка дедалі більше переймалась екологічною безпекою своїх джерел енергії. Тоді Ярославу стало гірко й боляче – погляд на гори поліпропіленових мішків з вугіллям і довжезну вервечку вантажівок з українськими та польськими номерами кричуще промовляв, що ціною екологічної безпеки Євросоюзу досить скоро може стати винищення українських лісів. Тепер Ярославу було не до екології. Він дістав телефон. До кого ж телефонувати?

Три трупи, залишені неподалік, і «вальтер» з його відбитками пальців, підкинутий Гуліватим у поліцію, були більш аніж вагомим аргументом того, щоб не телефонувати до Маріуша. Поміркувавши, Ярослав зрозумів, що попросити про допомогу може лише одну людину. Щоправда, він її майже не знав. Але вибору не було. Незабаром світанок, і його вигляд неодмінно приведе його до поліцейського відділка і пояснень появи неподалік звідси трьох трупів.

– Наталко, це ви? – запитав Ярослав після того, як слідом за цілою низкою гудків почув заспаний жіночий голос.

– Так, це я. І мені надзвичайно цікаво, хто мене розбудив о пів на четверту ночі.

– Ярослав Савицький. Ми познайомилися з вами в автобусі…

– Львівський Джеймс Бонд? – Вона, здається, щиро здивувалася. – Це ж треба! А вам не здається, що такий спосіб продовжити наше з вами знайомство занадто… гм, занадто екстравагантний?

– Пробачте, Наталко. Я розумію, як усе це виглядає. Але мені потрібна допомога. І мені, здається, немає до кого більше звернутися.

На мить у слухавці запанувала мовчанка.

– Де ви зараз? – голос Наталки набув стурбованих нот. Ярослав пояснив.

– Ви водите автомобіль?

– Не те щоб я була надто добрим шофером, але доїхати зможу.

– Тоді не гайтеся. Я пізніше все поясню. І нехай фінансове питання вас не турбує… – Ярослав відчув, як земля на кілька секунд закрутилася під ним, і мимоволі застогнав.

– Я буду за годину, дочекайтеся мене! – У слухавці запищали сигнали відбою.

Наступна година стала для Ярослава справжнім випробуванням. Очевидно, не обійшлося без струсу мозку – його ввесь час нудило, а приступи головного болю стали такими сильними, що він, лише напруживши струною сталеву волю, стримував себе, аби не впасти у безпам'ятство. Розбите обличчя набрякло й саднило, боліли суглоби, що їх майстерно вивертав лисий, намагаючись домогтися від нього зізнань. І на додачу до всього хвилини повзли зі швидкістю черепашачої ходи. Була мить, коли Ярослав уже не вірив, що розбуджена ним серед ночі напівзнайома дівчина примчить за півсотні кілометрів рятувати його, і він навіть починав набирати номер Маріуша, пригадуючи його слова про неможливість допомогти в разі порушення польських законів. Наступної хвилини Ярослав вагався, чи не зателефонувати Барбарі, але врешті відкинув і цей варіант. Попри всі незрозумілі стосунки, що зав'язалися між ними, він не міг просити допомоги у свого клієнта, адже клієнт звернувся до нього по допомогу і він повинен надати її, не демонструючи своїх поразок.

Близько п'ятої години ранку розвиднилося настільки, що Ярослав був змушений перейти на лаву в глибині парку – водії вантажівок у черзі біля терміналів «Гриль-Імпексу» прокидалися, оглядали свої автомобілі й розмовляли між собою. Ярослав зітхнув і вкотре почав набирати номер Маріуша, коли почув поряд знайомий голос.

– Сідайте в машину, пане Савицький, я допоможу вам.

Він звів погляд угору і побачив повні сліз очі Наталки.

– Вам терміново потрібно до лікарні, Господи… – тремтячим голосом сказала вона.

– Мені не можна до лікарні, Наталко. Я не можу пояснити чому, але не можна. Мені… – Він відчув, що далі утримувати себе в стані притомності стає все важче. Спершись на її руку, важко впав на заднє сидіння крихітного «Форда», і сили остаточно покинули його.

У приміщенні шкільної актової зали дихати було важко: закладені цеглою та мішками з піском вікна, мерзотний сопух від туалету, воду в якому вимкнули внаслідок артилерійського обстрілу ще тиждень тому, кислий запах пороху й нудотний дух крові створювали атмосферу війни та смерті. Чеченські бійці біля амбразур іноді стріляли радше для залякування ворога, аніж маючи на меті влучити в когось. З учительської, перетвореної на лазарет, чути було стогін поранених, а зі стереосистеми в кутку відбивав ритм невідомий чорношкірий репер, зухвалим голосом розповідаючи про казна-які американські проблеми. Ярослав, відчуваючи втому й необхідність хоч годину поспати, сидів на постеленому просто на підлогу матраці й споряджав автоматні ріжки, завченими рухами заштовхуючи до них блискучі циліндрики патронів. Поряд сів Абдалла.

– Іса зовсім погано, – сказав він. – Стегно – куля, живіт – дві куля. Не солдат Іса.

Ярослав зітхнув. Він і сам знав, що у командира загону лічені години і зовсім скоро вони залишаться без командування, оточені кількома сотнями російських солдат, підсилених десятком легких танків і двома взводами мінометів.

– Скільки моджахедів здатні тримати в руках зброю, Абдалла? – запитав Ярослав араба, котрий так, як і він, прийшов на багатостраждальну чеченську землю найманцем.

– Тридцять моджахедів, іньш Алла. Ще вісім легко поранених. Решта або в обіймах гурій, або страждає, очікуючи вічного життя. Все в руках Аллаха, Оверку. Але нам потрібен командир.

– І ти хочеш, щоб ним став я?

– Ти хоробрий воїн, Оверку.

– Я не моджахед, я тут заради грошей.

– Ти добрий воїн, Оверку. Моджахеди вірять тобі. Ми на шляху Аллаха, а ти поряд із нами у нашій війні. Ти наш брат.

Ярослав відклав автоматний ріжок і подивився в очі арабу.

– Ти знаєш, що першим моїм наказом буде відпустити заручників. Навіть після цього наполягаєш на своєму?

– Все в руках Аллаха, – вперто повторив Абдалла. – Моджахеди не прийшли сюди, щоб жити. Вони прийшли, щоб умерти в ім'я Аллаха. Якщо ти віддаси кафірам заручників, ми всі потрапимо до раю вже скоро. Якщо ні, зможемо триматися деякий час. Але врешті наш кінець неминучий.

– Я подумаю, – кинув Ярослав і взявся за черговий порожній магазин.

Після того як Гуліватий тиждень тому запропонував домовитися з росіянами і за гроші вивести загін Іси з оточення, у яке вони потрапили після остаточного захоплення Грозного федеральними військами, після того як урешті той же Гуліватий продав їх усіх і втік, Ярослав узагалі не міг припустити, що чеченці збережуть довіру до нього. Тим паче не міг він припустити думки про своє призначення командиром залишків загону, оточеного в одній із шкіл на околиці Грозного. При згадці імені Гуліватого Ярослав мимоволі вилаявся. Пригадав події останніх днів.

• Предыдущая
• 29/45
• Следующая