Арахнофобія - Сорока Юрій В. - Страница 28

• Предыдущая
• 28/45
• Следующая

– Ти кудись поспішаєш?

Стоцький нічого не відповів, лише люто зиркнув на Ярослава.

– Навіщо ти вбив Бондаренка?

Стоцький зітхнув і поглянув на лисого. Той, швидко наблизившись, розмахнувся і тричі вдарив Ярослава кулаком в обличчя. У голові на мить затьмарилося, і Ярослав відчув, як із розбитого носа та губ рясно потекли струмочки крові.

– Тут запитання ставлю я, як не банально це звучить, Оверку, – Стоцький вишкірився. – Я повторюю: що про мене і моїх людей відомо твоєму другу з варшавської поліції? Мені добре відомо, де й коли ти з ним зустрічався, тож не упирайся. Окрім можливості отримати ще кілька добрих стусанів, ти наражаєш на небезпеку і його.

Ярослав звівся, прийнявши ту позу, у якій був до побоїв, і спробував витерти кров рукавом піджака.

– Маріушу нічого про тебе не відомо, – сказав він за мить. – Я підозрював лише Сердюка й Мостового. Їх і розробляв. Мені самому до біса цікаво, яким боком до цього всього ти.

– Цікаво, кажеш? Так, цікавість – то шлях у майбутнє, як казав один мій улюблений поет. І додавав: а навіщо вам шлях у те, чого у вас немає?

– Я оптиміст.

Стоцький голосно засміявся.

– Мені це відомо. Але мушу тебе розчарувати. Цього разу твій кухоль пива таки наполовину порожній, а не наполовину повний. Я б навіть сказав, що він майже пустий. Крім усіх твоїх неприємностей є ще одна, про яку я не можу не повідомити тебе. Адже ти вбив Мостового і Сердюка! Ти знаєш про це? Ні? Прикро. Але в поліції будуть знати. їм у відділок уже підкинули злощасний «вальтер», кулі з якого оселилися в головах цих недоумків до того, як їм перерізали горлянки. Вгадай, чиї на ньому відбитки? Правильно, твої. Все ж, щоб поліцаї не сушили собі голів, до пістолета додано записку про обставини смерті людей, котрих так хотів побачити Ярослав Савицький. Так ось. Але не будемо заглиблюватися в полеміку. Наступне запитання: про що ти говорив з Іваном?

Ярослав зітхнув. Ось зачіпка, яка дозволяла протягнути ще трохи часу. Стоцький, очевидно, зрозумів, що в нього з Іваном є деякі дружні відносини, тож тепер будь-що намагатиметься дізнатися про них якнайбільше. Для того лишень, щоб оцінити небезпеку, на яку наразить себе в разі вбивства Ярослава. Але, судячи з настрою лисого і характеру самого Стоцького, який Ярослав знав надто добре, таке зволікання буде зовсім нелегким.

– Я говорив із ним про мартіні.

– Про що? – від несподіванки Стоцький випрямився.

– Про мартіні. Це такий напій. Лише білий вермут і джин.

– Білий вермут і джин… Попрацюй із ним трохи, він глузує з нас, – поглянув Стоцький на лисого.

І почалося справжнє пекло. Лисий бив зі знанням своєї справи – коротко й дуже боляче, так, що захоплювало дихання і ковток свіжого повітря здавався справжнім щастям, коли його вдавалося вхопити в розпечені від болю легені. Кров із розбитого носа, брів і губ заливала очі, обличчя та груди, а вивернуті кінцівки пульсували навіть не болем, а гарячим свинцем. І крізь усі ці тортури Ярослав чув насмішкуватий, лінивий голос Стоцького:

– Май на увазі, Оверку, ні твій поліцейський, ні Іван тебе вже не врятують. Тебе взагалі вже ніхто не знайде, повір, я знаю, як приховувати кінці. Тож подумай, якщо ти справді розумна людина: навіщо тобі проходити крізь усе оце? Хіба не легше відповісти на мої запитання? Я розумію, там, у Грозному, ти чомусь убив собі в голову, що я твій ворог, бо розповів москалям про плани їси. І ти свято повірив, що маєш помститися мені. Але скажи, за кого чи за що помститися? Чеченці тобі не були родичами, вони не були й твоїми друзями. Вони просто гарматне м'ясо чужої тобі війни. Та й ти не горець, щоб провадити кровну помсту. Ти солдат удачі, котрий приїхав зняти свої вершки з чужої безголовості. І повір, краще було б, якби ти не робив тоді того, що ти зробив. Тому що я не вибачаю людей, котрі позбавляють мене зароблених грошей. І, якби не трапилась ця нагода, я б знайшов іншу. Але рано чи пізно ти б відповів за втрачені мною сто тисяч вічнозелених американських карбованців. Тож хоч після всього вищесказаного зрозумій – я не буду з тобою панькатися. Я переламаю твої кістки по одній, але доможуся свого. Тож краще розповідай: про що ти говорив з Іваном і що йому відомо про мій зв'язок з убивством?

– Ми говорили про мартіні, – прохрипів Ярослав, коли злива ударів, яка падала на нього, на мить ущухла. – Ми говорили про те, що голландський джин не надто вдалий компонент для мартіні. Краще використовувати справжній, лондонський джин.

Стоцький вилаявся.

– Продовжуй, але не вбий його передчасно, – прошипів він до лисого. Та довго тому працювати не довелося. Після кількох ударів під ребра Ярослав захрипів і сповз на долівку. Втрачаючи свідомість, він бачив на обличчі Стоцького лють.

Коли свідомість повернулася, викидаючи Ярослава з чорного провалля в тіло, що конало від болю, він зрозумів, що у приміщенні нікого немає. Якщо не рахувати двох трупів, за якими, власне, він і приїхав до Польщі. Він спробував поворухнути однією рукою, потім другою. Хоча руки все ще були прикуті до радіатора і кожен рух завдавав болю, схоже було на те, що всі кістки поки що цілі. Ярослав, намагаючись створювати менше шуму, звівся на коліна й відшукав розбитими губами комір сорочки, у якому була зашита відмичка. Цього разу йому ніхто не заважав – очевидно, Стоцький зі своїм помічником вважали, що Ярослав «вирубився» надовго, і забажали відпочити від праці. Три хвилини пішло в Ярослава на те, щоб видобути відмичку і відкрити нею замок кайданків. Ще хвилина знадобилася на те, аби підтягнути до місця, на якому щойно сидів, труп Сердюка, а самому завмерти проміж заваленим мотлохом стелажем і дверима, тримаючи в руках стілець. Ярослав почав очікувати на візит своїх мучителів, прислухаючись до болю, який ніяк не хотів затихати.

Нарешті в коридорі за металевими дверима почулися кроки. Без емоцій, немов про сторонню людину, Ярослав подумав, що в разі, коли зі Стоцьким і лисим зайдуть двоє інших бандитів, у нього не буде шансів залишитися серед живих. У замку клацнув ключ. Ярослав відступив на крок і підняв над головою стілець.

Першим до кімнати ступив лисий. Він зробив не менше двох кроків, поки зрозумів, що не все гаразд, а на місці його нового клієнта сидить попередній. Усвідомити ситуацію далі Ярослав йому не дав – щосили розмахнувшись, він опустив стілець на виголений до блиску череп. Із тріском стілець розсипався, а лисий почав важко осідати на підлогу. Далі спостерігати за ним Ярослав не мав часу – з ревінням, схожим на звіряче, на нього кинувся Стоцький, на ходу дістаючи пістолет. Ярослав швидко пірнув під його руку, заламуючи її назад. Обоє шкереберть полетіли на долівку, і Ярослав отримав такий удар у щелепу, від якого мало вдруге не втратив свідомість. Але руку Стоцького з пістолетом не випустив, натомість із хрускотом вивернув зап'ястя того і ліктем лівої руки заїхав йому у скроню. За мить уже тримав у руках пістолет. І вчасно, бо лисий, який уже встиг оговтатися від першого нищівного удару, мчав до Ярослава, бажаючи покінчити з ним раз і назавжди. Ярослав відчув, що продовження бійки йому не пережити. Він швидко звів пістолет і двічі вистрілив у груди нападнику. Лисий, немов налетівши на невидиму стіну, впав на підлогу і більше вже не рухався. Ярослав повернувся до Стоцького і взяв на мушку його. Той криво посміхнувся.

– Недооцінив… Чорт забирай тебе, Оверку! Чого дивишся?! Стріляй!

Замість відповіді Ярослав наблизився до нього і, не давши оговтатись, щосили зацідив у голову руків'ям пістолета. Стоцький без зойку повалився поряд із лисим, з-під якого вже почала розпливатися кривава калюжа, доповнюючи вигляд комірчини у стилі голлівудського фільму жахів.

– Я не чеченець, Гуліватий. Але помсту ти заслужив, – віддихуючись, мовив Ярослав. – І ти її отримаєш, рано чи пізно! Але не тут і не зараз. Ти ще маєш проспівати свою арію в поліції.

За десять хвилин по тому, трохи відмивши обличчя й одяг від слідів крові та відшукавши в кишені Стоцького свої телефон і гаманець, Ярослав обережно підійшов до джипа на вулиці. У ньому неподалік від входу до будівлі, у якій відбулися вищенаведені події, очікували на свого шефа двоє бандитів, із якими Савицький нещодавно досить мило поспілкувався у варшавському Старому Мясті. Коли двері автомобіля відчинилися знадвору, на обличчі того з громил, котрий сидів за кермом, з'явилася така гримаса, від якої Ярославу захотілося сміятися – його очі вирячилися, а нижня щелепа кумедно відвисла. Довго дивуватися Ярослав йому не дозволив. Він швидко «приспав» його руків'ям пістолета і навів зброю на іншого бандита.

• Предыдущая
• 28/45
• Следующая