Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій - Страница 12

• Предыдущая
• 12/84
• Следующая

Леля збагнула, що вони мають рацію. Русалки підказали, можливо, не найкраще вирішення проблеми, але кращого, схоже, просто не існувало. Дівчинка роззулася, зв’язала докупи черевики й почепила їх на шию. Потім узяла на руки Глину, стала на стовбур сосни й повільно рушила вгору.

Усі м’язи Глинині були напружені. Він уже падав із цієї колоди й пам’ятав, що це йому не сподобалося. Леля відчувала, що варто їй лиш на мить ослабити руки, й пес вирветься, зіскочить униз, і доведеться все починати спочатку.

Вона зразу відчула, що босоніж іти по нахиленому дереву значно легше, ніж у черевиках. Власне, знала це з самого дитинства, коли доводилося часто лазити по деревах. А тут знадобилася підказка русалок, щоб згадати такі прості речі.

Втім, значно легше — це зовсім не означає легко. Босим ногам було колько, але вони не ослизалися, добре тримали. Леля робила кроки обережно й повільно: спершу ставила ногу, пересвідчувалася в тому, що вона не ослизає, і тільки тоді переносила на неї всю вагу свого й Глининого тіл. Глина був дуже важкий. І що далі, то важчий. Він дуже нервував, і це передавалося Лелі.

А найгірше те, що тіло пса перекривало дівчинці поле зору. Їй не видно було, куди ступати ногою. Вона бачила тільки стовбур сосни перед собою й далеку мету на вершечку, точніше, біля кореня.

Леля подумала, що цей її рух навпаки — від крони до коріння — чимось нагадує їхнє життя взагалі. Все в ньому не так, усе перевернуто з ніг на голову. І по деревах вони так само ходять — угору від крони до коріння.

Вага собаки вже відривала руки. Але мета була ось-ось. Іще кілька кроків. Головне — йти повільно. Не намагатися прискорити ходу, не побігти…

Тіло було брудне й мокре. Між лопатками стікав піт і лоскотав до нестями. На додаток іще й ґедзь усівся на потилицю. Біль був такий, що Леля мало не закричала. Вона скільки могла закинула назад голову, намагаючись його зігнати, і тут же втратила рівновагу, заточилася. Дівчинка мимоволі витягла вперед руки, на яких лежав Глина. Важкий собака допоміг відновити рівновагу.

Але тепер м’язи рук і плечі боліли так, що вона й не уявляла, як зможе дійти й не випустити пса.

Глині вочевидь було незручно. Та він розумів відповідальність моменту, сам відчував ті муки, яких завдавав Лелі. Тому терпів і не скиглив. Тільки дрібно тремтів усім тілом. Висота була страшна — він це знав, як ніхто інший.

— Якщо почнеш падати, — порадили русалки, — спершу відпусти свого звірюку й спробуй упасти на нього — він пом’якшить удар.

Леля не відповіла. Вона вже знала, що дійде, хоч би чого це їй коштувало. Вона дійде.

І русалки це знали також. Недаремно ж вони сказали на прощання:

— Приходь до нас іще. З тобою весело. Якщо, звісно, не зустрінеш давнього знайомого…

Й цього разу Леля не відповіла, та була твердо переконана, що прийде до них знову. Неодмінно.

Останньою прийшла Наталка, яка по дорозі ще збігала до криниці. Вона з порога вигукнула:

— Тільки Осьмачиха й двічі — Люба. Мабуть, затіяла прання.

— Про що це ти, Наталко? — повільно перепитав Лисий, невдоволений з того, що вона перервала розмову.

— Про воду, — відповіла вона й замовкла.

— То що про воду?

— Тільки Осьмачиха й двічі — Люба, — повторила дівчинка. — Мабуть, Люба затіяла прання. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів Лисий, не стримавши усмішки. — А в криницю води ніхто не лив?

Наталка розцвіла й собі.

— Ніхто не лив.

— Ти вже й так натомилась, а я хотів тебе ще попросити пробігтися.

— Звичайно, — миттю погодилася дівчинка. — А куди?

— А збігай до Вуханя, скажи йому, що я просив зайти до мене.

Усмішка зникла з Наталчиних уст. Вона невпевнено перевела погляд з Лисого на Вуханя, потім знову на Лисого.

— Ти жартуєш?..

— Але ж ти могла й не знати, що він уже тут, правда?

Наталка промовчала, досі нічого не збагнувши.

— Прийдеш, постукаєш. Якщо хтось спитає, чого тобі, скажеш, що я хотів бачити Вуханя, а ти не знаєш, де його шукати.

— А хто спитає?..

— Та, може, ніхто й не спитає. Тоді просто повернешся сюди. А по дорозі кинеш оком на Любине подвір’я. Якщо вона справді затіяла прання, то ти ж побачиш, правда?

— Звісно, побачу, — погодилася Наталка. — Не в хаті ж їй зараз прати! По такій погоді. А… Зрозуміла! — додала вона. — Це щоб Люба не здогадалася, що я до неї, так?

— Так. Молодець, що збагнула. А якщо зустрінеш…

— Кого?

— Та ні, нічого. Це я так…

Однак цього разу Наталка зрозуміла його з півслова.

— А якщо зустріну Лелю з Васильком, то скажу, щоб одразу йшли сюди. Так?

— Так, звичайно. Якщо зустрінеш.

І Наталка побігла.

— Тобто зараз мене найбільше хвилює одне питання, — Лисий повернувся до розмови, що точилася до приходу Наталки. — Навіщо комусь потрібен казанок?

Тут є значно корисніші речі. Якщо вже відчинили комірчину, то могли взяти й ступу, й мітлу, й рогач…

— Мабуть, хочуть когось отруїти, — просто пояснив Борода, який сидів на лаві, широко розставивши ноги.

— Може, й так, — погодився Лисий. — А може, й не так.

— Чому не так? — здивувався Борода.

— Якось занадто просто. І занадто складно. — Лисий провів рукою по голому черепу, ніби причісуючи думки. — Уявімо, що хтось у селі вирішив когось убити…

— Ну, це ти той… Зроду такого не було, — заперечив Вухань. Він був молодший від Бороди, однак постійно намагався показати, ніби пам’ятає значно більше, ніж його співрозмовник.

— Не було, — повторив Лисий. — Не було… Але навіть якби справді хтось намірився когось убити, навіщо так складно?

— Щоб ніхто не здогадався, — Борода почухмарив у бороді.

— Як це «не здогадався»! — Вухань аж підскочив. — Люди так просто не той… Як хтось поп’є той… і простягне той…, одразу зрозуміло, що його той… Отруїли тобто.

— Хто? — тихо спитав Лисий.

— Що «хто»? — не зрозумів Вухань запитання.

— Хто отруїв?

— Той, у кого той… казанок, — Вухань здивувався такій нетямущості.

— А в кого казанок?

— Та ти мене просто той, — образився чоловік. — Просто заплутати вирішив?

— Ні, я сам хочу розібратися, — Лисий спробував заспокоїти його. — Провернути таку роботу, розрубати замок — усе це для чогось треба, правда? Щось же змусило людину все це зробити. В нас у селі взагалі ніяких замків досі не було. Ніхто й не чув про них. Хочеш убити людину — зайди вночі до хати й… І ніхто не довідається що це ти…

— Так не буває, — заперечив Борода. — Хтось побачить, здогадається… І навіщо? Хтось же знатиме, кому він заважав. Так же просто не вбивають.

— Згоден, — підхопив Лисий. — А тепер уяви собі, що хтось хоче отруїти людину водою з казанка. Це легше зробити чи важче?

І Борода, і Вухань замислилися. Ніяк не могли збагнути, куди Лисий хилить.

— І все одно казанок украли… — закінчив Лисий свою думку. — Постає питання: навіщо?

— А може, він іще щось уміє, — нарешті подав голос Борода.

— Хто? — скинувся Вухань.

— Казанок.

— А хто може про це знати? — здавалося, Лисий не стільки питав їх, скільки підказував відповідь.

— Баба Яга, — промовив Петрусь.

Усі дуже здивувалися. Не з того, що хлопчик згадав бабу Ягу, яка давно загинула Просто доти Петрусь жодного разу не втрутився в розмову, уважно вивчаючи пошкодження, завдані замкові.

— Баби Яги в нас у селі немає, — після паузи відмахнувся Вухань.

— І Лішак, — тихо додав Петрусь.

Із Лішаком діти познайомились у хатині баби Яги. Це був хитрий і підступний маленький дідок, що вмів перекидатися на велику сову. Він тоді пропонував убити стару й забрати все її причандалля. Собі просив тільки ступу. А потім усе склалося так, що єдиним правильним рішенням було вбити Лішака, аби не наражати себе на страшні небезпеки в майбутньому. Однак убити його Лисий тоді не зміг — просто не звелася рука пустити стрілу в беззбройну істоту.

• Предыдущая
• 12/84
• Следующая