Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій - Страница 11

• Предыдущая
• 11/84
• Следующая

Через два кроки він зірвався, коли залишалося зовсім мало. Панічно намагаючись зачепитися кігтями за стовбур, Глина спочатку втратив опору задніх лап, ще продер кігтями передніх глибокі рівчаки на дереві, а потім, не видавши й звуку, полетів униз. Крутий земляний схил пом’якшив удар, але зовсім позбавив пса орієнтації. Собака котився піщаним схилом зі страшною швидкістю, здійнявши хмару пилу й спричинивши невеликий обвал.

Леля встигла підхопити Глину, але сама не змогла встояти на ногах, повалилася разом із ним на пісок і запросто могла покотитись у воду, якби обох їх — дівчинку й собаку — не присипало землею, що зсунулася зі схилу слідом за Глиною.

Пса засипало з головою, тож він почав виборсуватися з-під завалу першим. А що Леля опинилася під ним, то їй іще й дісталося від собачих лап — Глина вже не вибирав, куди їх ставити. Тільки дочекавшись, поки він зовсім злізе, Леля почала відкопуватися сама. Собака виліз із-під землі, лизнув безпорадну дівчинку в обличчя і зараз же смачно обтрусився, засипавши піском ще й її голову.

— Дуже вдячний хлопчик, — сказали русалки.

Хоча Лелі зараз було не до сміху, та русалчин жарт їй сподобався. Втім, вона стрималася. Була вже лиха й на Глину, й на русалок, і навіть на Василька — невідь за що.

Звівшись на ноги, мовчки почала обтрушуватись. Але це було не так просто — пісок набився під сорочку й штани, ще й з волосся гидко сипався за комір. Вона повернулася спиною до Василька, зняла сорочку й витріпала її.

— Тебе помити — писаною красунею будеш, — прокоментували русалки.

Леля так і не могла розібратися, хто саме з них говорив, але намагалася не з’ясовувати. Взагалі не дивилася на них.

— Так ніби ні на кого не дивися. Зрозуміла? Головне — простеж, щоб ніхто нічого туди не налив. Зрозуміла?

На кожне «зрозуміла?» Марічка кивала головою.

— І все запам’ятовуй. Зрозуміла?

— Зрозуміла. А хто ж би це почав щось лити в криницю? Криниця ж навіщо! Щоб не в неї лити, а з неї набирати воду. У нас у селі ніби й нема таких дурних, щоб у криницю воду лити…

— У тому й річ, — відповіла Наталочка, — що ми цього не знаємо. Зрозуміла?

Марічка кивнула.

— Тільки так, щоб ніхто не здогадався, що ти за ними стежиш. Зрозуміла?

— Зрозуміла, — кивнула Марічка. — А чому?..

Але Наталка вже побігла далі — виконувати інші доручення Лисого.

Марічка глибоко замислилася, на якийсь час забувши про недоплетеного кошика, що лежав у неї на колінах.

У саду збирали яблука. Борода відносив повні плетені з лози кошики до стежини, всі інші — жінки й діти — лазили по деревах. Звісно, якби тут було більше малих хлопців — таких, як Івась та Петрусь, — справа рухалася б швидше. Адже зняти яблука з верхніх гілок було непросто, а дорослу людину не кожна гілка витримає — навіть жінку.

Дуже допомагала змайстрована Петрусем і Вуханем довга жердина з маленьким — на два-три яблука — кошиком і гострим ножем на кінці. Але все одно з дітьми було б значно легше.

З чоловіків були в саду, крім Бороди, русоволосий Солома й Ховрах. Носити такі важкі кошики вони могли хіба що вдвох. Як тут обійдуться без Бороди, Надійка намагалася не думати. Лесик наказав — от і все.

— Бородо! Бородо! — погукала вона, коли здоровань уже рушив знову до дерев.

Той зупинився, озирнувся й слухняно пішов їй назустріч.

— Сказав Лесик, щоб ви мерщій прийшли до нього додому. Тільки нікому не кажіть, куди йдете. Скажіть, що вам треба додому, що ви скоро повернетеся.

Борода обернувся до жінок, що припинили роботу й чекали, чим закінчиться його розмова з Наталкою.

— Мені треба додому, — низьким густим голосом гримнув чоловік. — Скоро повернуся.

— Чого так далеко йти, — гукнула у відповідь котрась із жінок, — онде кущі густі, якщо припекло.

Решта жінок і діти зареготали. Борода мовчки, не зважаючи на сміх, рушив до села. А Наталка побігла далі. Власне, її шлях теж пролягав через село, тож побігла вона в тому самому напрямку, що й Борода. От тільки кроки його були чи не втричі довші, тож виходило, що вони ніби й не розлучалися, ніби Наталка його вела.

— Ач, яка в нас суперниця вишукалася! — знову подала голос жінка, й усі підхопили її сміх.

У центрі села на порозі своєї хати мовчки стояв старий Інженер і дивився на куряву, здійняту Наталчиними черевиками, крізь яку потужно крокував волохатий чоловік величезного зросту. Волосся в нього росло на щоках і на чолі, на руках і ногах. Якби не пряма постава, широкі плечі та ясні розумні очі, можна було б прийняти його й за вовкулаку. Втім, старий Інженер вовкулаків ніколи не бачив. Це він просто так подумав. Останнім часом життя його стало таким складним, що він і сам не знав, що думати, кому вірити, на кого покладатися…

Поки добігла до старого дуба, Наталка аж захекалася. Бігала вона загалом добре — не так прудко, але витривало. Довго могла бігти. Однак цього разу треба було бігти не тільки далеко, а й швидко.

Петрусь із Вуханем щось самозабутньо майстрували під деревом. Івася ніде не було видно. Почувши Наталчині кроки, майстри підвели голови й дивилися на неї. Вухань засміявся. Видно, йому сподобалось, як Наталочка бігає. А Петрусь скочив на ноги й пішов їй назустріч, зрозумівши, що сталося щось недобре.

— Що з Лелею? — спитав він.

— Нічого. Все гаразд, — віддихуючись, відповіла дівчинка.

— Вони повернулися?

— Ні.

— То звідки ж ти знаєш, що все гаразд?

— Ну, поки ми не знаємо, що щось негаразд, ми знаємо, що все гаразд. Правильно?

Петрусь вирішив не сперечатись.

— То що ж сталося?

— А ти звідки вже знаєш?

Із півхвилини вони мовчки дивились одне на одного. Нарешті Наталка збагнула, що Петрусь нічого не знає.

— Сказав Лесик, — почала вона, — щоб ви з Вуханем одразу йшли до нього. Він удома. А Івась… А де Івась?

— Ну, то що Івась? — нетерпеливився Петрусь.

— Нічого. Я йому самому повинна сказати. Лесик наказував, щоб усе казала тільки тому, кому треба. Тобі я сказала те, що треба сказати тобі. А те, що треба йому, скажу тільки йому самому. Зрозумів?

— Зрозумів. А що трапилося?

— Прибіжиш до Лесика — і про все довідаєшся. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів Петрусь. Він повернувся до Вуханя й крикнув: — Ходімо, Вуханю! Нас Лесик гукає. Терміново.

— Чекай! — зупинила його Наталка. — Ти ж мені так і не сказав, де Івась!

— Я тут, — почулося за її спиною.

— Івасю, — сказала Наталка, не з’ясовуючи, де той ховався. — У Лесика в хаті зламали замок від комори й викрали казанок баби Яги. Лесик сказав, щоб я всіх зібрала, але щоб ти лишався тут і стежив, чи не полізе хтось на дуба. Тільки щоб сам ти був не на дубі, а десь неподалік. Щоб якщо хтось полізе, то тебе не побачив. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів Івась.

І Наталка помчала до села.

Івась повільно пішов навколо дуба, шукаючи надійної схованки.

Пошуки шляху нагору завершилися нічим. Якби Леля була тут сама, вона б, звісно, якось та й видерлася. Хоча б у той самий спосіб, у який спустилася сюди, — навкарачки, повільно й обережно, ніби равлик. Але ж Глина!..

— А ти візьми його за хвіст, розкрути над головою й закинь нагору, — запропонували русалки. Цілком очевидно, що Глину вони не полюбили. Зрештою, це ж він зірвав їм увесь задум — не дав затягти Лелю у воду.

І вона розсердилася. Рвучко повернулася до них і з усієї люті крикнула:

— Ану геть звідси! Жаби. Ще й знущаються!..

— А я вам те саме ще раніше казав! — прогавкав їм Глина на додачу. — Нічого доброго не зробили, а такі дурниці плетете! Вас би за хвіст — і розкрутити над головою! Не такої б заспівали.

Глина закінчив промову й подивився на Лелю. Мовляв, правильно?

Русалки розсміялися.

— Уся біда в тому, що на тобі занадто багато всього надіто, — вже іншим тоном сказали вони. — І чому ви, люди, вирішили, що одяг і взуття допомагають!

• Предыдущая
• 11/84
• Следующая