Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Кидрук Максим Иванович - Страница 18

• Предыдущая
• 18/45
• Следующая

На ранок дощ не припинився.

Прокинувшись, я визирнув у вікно і насупився. Кошлаті хмари насунули в долину Пастаси і, затиснуті щільним кільцем гір, нерухомо стояли над містом. У таких умовах злива може періщити тижнями… Хмаровиння висіло незвично низько: жодної вершини, які вчора ввечері прикрашали зоряне небо, видно не було. Складалося враження, ніби я опинився у страшенно вогкій консервній бляшанці з прямовисними кам’яними стінами та кришкою із хмар або у величезній кіностудії з поганим освітленням, зате з чудовими декораціями гір, зведеними на всіх сторонах павільйону.

Зрозуміло, дощ поставив хрест на усіх наших планах. Лізти в гори у таку погоду було б дурістю. Зовсім без настрою я піднявся на відкриту веранду другого поверху, розмірковуючи, куди нам із чехом сьогодні податись. За мною з сусідньої кімнати вийшла худорлява дівуля років двадцяти. Стискаючи в одній руці горнятко ранкової кави, а в іншій цигарку, кирпате дівча тупцяло поряд зі мною. З навісу веранди голосними сріблястими струмками збігала дощова вода.

— Привіт! — поздоровкався я.

— Хело! — відказала дівчина.

Затим ми замовкли, дівча посмоктувало цигарку і крадькома зиркало на мене, певно, чекаючи, щоб я продовжив розмову. Я ж втупився у непроникну дощову стіну і подумки ремствував через таку жахливу погоду.

— А ти сама звідки? — зрештою озвався я.

— Звісно, з Ізраїлю, — трохи здивовано відповіла дівчина, — як і всі в цьому хостелі…

Тупішого запитання, певно, не можна було й вигадати. Зненацька темнооке дівча схаменулось, втямивши, що розмовляє зі мною англійською і що я, відповідно, аж ніяк не міг приїхати з Ізраїлю.

— Хм… а звідки ти тоді?

— А я з України, — відказав я і широко всміхнувся.

«Український», — подумала дівчина.

Дощ, зараза, і не думав вщухати. Втім, у хостелі мені не сиділося, тому, поснідавши, я потягнув Яна за собою на рекогносцирування. Залишаючи «Трансильванію», я мимохідь спитав хазяїна, чи довго ще триватиме ця бісова злива.

— У нас так завжди, — неспішно проказав єврей. — Кожен ранок починається зливою, зате о першій пополудні розвиднюється.

Я вистромив голову з дверей, задер носа і обдивився заплакане сіре небо. Здавалось, після світання хмар тільки побільшало.

— Такого не може бути, я йому не вірю, — промовив, обернувшись до Яна. — Я щось не пригадую жодного випадку в Україні чи Швеції, щоб хмари, які були наповнені вологою настільки, що ледве совались у повітрі, розсмокталися за три-чотири години.

Потому, закутавшись якимись целофановими кульками, ми з Яном почалапали в напрямку автостанції. Раптом на одній з будівель (по-моєму, то був магазинчик з сувенірами) мені на очі потрапив розмашистий напис: «Баньос — ворота Амазонії». Я затягнув Яна під навіс, дістав з-за пазухи липку від вологи карту і розгорнув її.

— Що ти надумав? — підозріло запитав чех.

— Сельва! — рішуче випалив я.

— Що? — не зрозумів Ян.

— Амазонас! — упевнено чеканю. — Поки в Андах йде дощ, ми здійснимо вилазку в незаймані ліси Амазонії!

Я повернув карту до Яна і тицьнув пальцем у Пуйо (Puyo), містечко на рубежі велетенської Амазонської рівнини, єдина дорога до якого проходила через Баньос. Саме в цьому місці п’ять століть тому вирушила в похід у джунглі велетенська експедиція Гонсало Пісарро.

Експедиція Гонсало Пісарро

Великий завойовник Перу Франциско Пісарро (про нього ще йтиметься пізніше) у 1539 році призначив свого брата Гонсало Пісарро губернатором провінції Кіто, поставивши єдину вимогу: щоби його братуха дослідив та підкорив неприступні ліси, які пролягають на схід від іспанських володінь. Честолюбний Гонсало закачав рукави і з піонерським завзяттям почав готуватися до експедиції. Він ще не знав, що його чекає попереду.

До того часу конкістадори (як під проводом Франциско Пісарро у Перу, так і під керівництвом Ернана Кортеса в Мексиці) пересувалися та вели бої переважно в горах та сухій пустельній місцевості з приємним помірним кліматом. Виступ Гонсало Пісарро став першим великим походом у справжні тропічні джунглі. До того про велике «зелене пекло» на сході за Андами іспанці знали лише з розповідей індіанців.

Тож після цілого року приготувань, які проковтнули все багатство губернатора, Гонсало Пісарро вирушив у невідоме. Його загін був відмінно спорядженим й укомплектованим, налічуючи двісті іспанців, чотири тисячі індіанців-носильників, багато лам, свиней та коней. Експедиція успішно подолала передгір’я та гірські масиви Анд і вступила в низинні ліси, де іспанці зіткнулися з найстрашнішим ворогом за всю історію конкісти — амазонськими джунглями. День за днем вони продирались крізь суцільні хащі. Страшенна духота, хижі звірі, полчища комарів та паразитів терзали їх щодня. В’ючні тварини та гірські індіанці, незвичні до тропічного клімату, стосами гинули від невідомих хвороб.

Затим почався голод. Аби полегшити собі шлях, іспанці збудували на березі невідомої річки біля підніжжя Анд бригантину, на яку повантажили кілька десятків хворих товаришів та все спорядження. Здорові учасники експедиції пішки йшли вздовж берега, однак через декілька днів вони вкінець захиріли і змушені були спинитися. Пісарро наказав розбити табір і прийняв ризиковане рішення: дізнавшись від індіанців, що неподалік, на берегах річки Напо, є поселення, він послав туди на бригантині п’ятдесят іспанців з наказом добути провізію та привезти її до табору. На чолі загону він поставив молодого честолюбного офіцера Франциско Орельяну.

Проте кораблеві не судилося повернутись. Минали дні й тижні; люди повільно конали від виснаження. Зрештою Гонсало Пісарро зрозумів, що дожидатися Орельяну марно, і зважився на відчайдушний крок: відправився назад до Еквадору…

Через шістнадцять місяців після того, як помпезна експедиція вирядилася підкорювати Амазонас, перед здивованими жителями Кіто постали дев’ятеро чоловіків, котрі ледве трималися на ногах. То були Гонсало Пісарро та вісім його товаришів. Окрім них нікого не лишилося в живих.

…Ми прибули у Пуйо в годину сієсти. Дощу не було, зате духота стояла така, що здавалося, ніби ми плаваємо у воді, а не пересуваємось у повітрі. Пізніше Ян дуже чітко і влучно схарактеризує нашу вилазку в Пуйо: two thousand meters down — twenty degrees up [45].

Поселення нагадувало місто мерців: на вулицях — жодного еквадорця, повсюди погляд натикався на нерухомі струхнявілі машини. Місто аж стогнало під натиском джунглів. Крізь порепаний асфальт невгамовні хащі просовували свої надокучливі зелені щупальці. Джунглі обвивали Пуйо з усіх боків, наче лещатами, висмоктуючи з містечка та його жителів останні живильні соки.

Відразу за автостанцією Ян надибав якусь вишку, куди ми залізли, щоб оглядітись. Переді мною постало незабутнє видовище. До самого обрію, скільки сягав погляд, простяглися незаймані амазонські ліси. Дерева штовхались і безцеремонно налізали одне на одного, борючись за місце під сонцем. Біля самого краю сельви височіли пальми, поміж них де-не-де протискались гевеї, подекуди із зеленої гущі визирали динні та кавові дерева, звідусіль напирав зелений бамбук, а вгору по стовбурах до самих крон звивались ліани. Далі за ними були тисячі і тисячі невідомих мені видів дерев та рослин з такими назвами, що навіть соромно писати: гібіскус, панданус тощо. За нашими спинами на заході ховалися у хмарах гори, проте на сході погляд не зустрічав жодних перепон і, черкаючи лісові крони, безперешкодно летів аж до горизонту.

Хвилин п’ятнадцять, обливаючись потом, я тинявся без діла в порожньому напівмертвому місті, не знаючи, куди поткнутись. Куди не глянь, погляд впирався у непробивну стіну джунглів. Варто було зійти з дороги і відійти метрів двадцять, як останні нагадування про цивілізацію провалювались у небуття. Натомість мене огортав терпкий запах віковічного пралісу, шерхіт листя та ліан. З гілок довколишніх дерев на мене глипали і сердито клацали дзьобами велетенські папуги, під ногами проскакували маленькі в’юнкі ящірки. З хащів доносився підозрілий хрускіт гілля, сюрчання цикад та гул ненаситної комарні. Я знав, що десь там у глибині нетрищ ховаються ягуар, анаконда і річковий кайман. Десь там у неглибоких каламутних ріках водяться електричні вугрі, що генерують заряд, який може запросто вбити людину, а ще піраньї, котрі за кілька секунд обгризуть людину до кісток, і маленькі сомики кандиру, ще страшніші: вони можуть проникати в сечовий міхур і доводити жертву до смерті через майже повну втрату крові. Вдруге в своєму житті я стикнувся зі справжніми джунглями і був зачарований їхньою грізною красою. Втім, навчений Мексикою, я вже знав, що ця краса — лише ілюзія, тремкий і непевний фантом, за яким ховається справжнісіньке пекло.

• Предыдущая
• 18/45
• Следующая