Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Кидрук Максим Иванович - Страница 17

• Предыдущая
• 17/45
• Следующая

Двоповерхова старенька будівля «Трансильванії» ховалась у півтемряві вузенької вулички на околиці Баньоса, один з кінців якої впирався прямісінько в скелю. Хостел від початку видався мені дуже підозрілим. Вікна були напівприкриті грубими дерев’яними віконницями з непевним різьбленням, над входом щирилися дві страшнуваті химери, наче щойно поцуплені з башт паризького Нотр-даму.

Я обережно прочинив скляні двері і вступив досередини. В холі першого поверху горіло кілька свічок, над рецепцією тьмаво блимала настільна лампа. На протилежній стіні кидалася в очі велетенська, майже з людський зріст картина, яка зображала графа Дракулу та трьох напівголих жінок-вампірів, що звивались коло його ніг. Відразу над стійкою рецепції висів гобелен, на якому був вишитий вовк-перевертень. Окрім блідолицього графа та його пишнотілих супутниць, нас ніхто не зустрічав.

— Кхе-кхе… — несміливо озвався я.

— Is anybody here? [41] — гукнув Ян з-за моєї спини.

У темряві коридора спочатку вигулькнув тремтячий клиновидний вогник свічки, затим проступили обриси невисокої юної еквадорки зі стягнутим у тугий хвіст волоссям, гострими бровами і відсутнім виразом у мутнуватих очах. Зберігаючи загадкову мовчанку, дівчина, неначе привид, вплила у хол.

— Quiйn es usted? [42]

Я спантеличився і не зміг нічого до пуття пояснити. Втім, молода горянка ніби й не чула мене. Не попросивши паспорта і навіть не спитавши імен, вона провела нас на другий поверх до крихітної кімнати з двома широченними ліжками, що займали весь вільний простір.

— Це ваша кімната, — тихо проказала еквадорка, втелющившись кудись перед себе, а потім додала незворушним голосом: — Відпочивайте.

Потому вона беззвучно зникла, залишивши після себе лиш теплий запах плавленого воску.

— Треба буде нагадати їй про бронювання, — мугикнув я. — Дівуля не записала нас і навіть не спитала імен [43].

Я зайшов до кімнати і ввімкнув світло. «І чого вона ходить зі свічкою, коли в хостелі є електрика? — пронеслося в голові. — Якась, блін, притрушена на всю голову…». Затим я поволі підвів погляд і… з переляку ледь не гепнувся на п’яту точку. Дитячі голови! Трясця вашій матері, під стелею через кожних півметра-метр висіли крихітні дитячі довбешки! Голови, щоправда, були гіпсові, але від того мені легше не робилось. Куди б я не повертався, повсюди натикався на застиглий погляд невеликих очей та саркастичну, зовсім не дитячу усмішку. Голівки були виліплені з майстерністю професійних декораторів найстрашніших фільмів жахів: з якимось байдужим, відсутнім і одночасно злим виразом на обличчі.

Я нашвидку прийняв душ і, намагаючись не дивитися на стелю нашої кімнати, спустився вниз на рецепцію, аби набрати безкоштовних карт та розпитати, що такого цікавого можна надибати в навколишніх Андах. Утім, як і раніше, хол першого поверху пустував…

Вийшовши на вулицю, я вичікував, розглядаючи зорі над головою. У темряві на півдні вимальовувався силует гірського хребта довкола Баньоса, його зазубрені краї підпирали чисте нічне небо. У мене чомусь з’явилося відчуття, наче я сидів на дні велетенської котловини.

За півгодини, коли я встиг добряче змерзнути, з’явився власник хостелу. Низенький та худорлявий, уже не молодий, в міру засмаглий, з ледь-ледь кучерявим волоссям та мініатюрними цятками темних очей, що ніколи не стояли на місці, він, утім, геть не походив на корінного еквадорця. Я готовий був побитися об заклад, що хазяїн «Трансильванії» народився не у Південній Америці. Тож ми повернулись у будинок і довго роздивлялися один одного напруженими поглядами. Я вже збирався підійти до власника, щоб познайомитися і офіційно зареєструватися в хостелі, коли Ян, який також уже встиг помитися і спустився вниз, обережно смикнув мене за руку.

— Максе, я помітив тут дещо підозріле… — прошепотів чех.

— Ти про ту картину з Дракулою та трьома секс-бомбами? — прошепотів я у відповідь, не зводячи очей з хазяїна за стійкою рецепції. — Та я вже бачив…

— Я не про те, — перебив мене Ян. — Роздивись написи у хостелі.

Тут слід пояснити, що зазвичай стіни, двері та стелі кожного добропорядного хостелу обліплені цілою хмарою усяких записочок з порадами, вимогами та застереженнями на кшталт «Після 23:00 не галасувати!», «Прибирайте кухню за собою», «До найближчого хостелу 25 км», «Це кухня, а не душова!!!», «Котів не підгодовувати — за місяць уже третій здох від переїдання», «Будь ласка, припиніть вчити папугу нецензурних слів, він криє матом інших постояльців» тощо. Традиційно такі записочки пишуть двома, а то й трьома мовами: обов’язково англійською, а також офіційною мовою тієї країни, в якій розташовується даний мандрівний гуртожиток. В усіх еквадорських хостелах такі написи виводять англійською і дублюються іспанською. Проте в «Трансильванії» було щось особливе. Після Янової репліки я отетеріло переводив погляд з однієї записки на іншу, повсюди натикаючись на одне й те ж: внизу — фраза іспанською, над нею — англійський переклад, а вгорі — незрозумілі закарлючки, щось середнє між клинописом шумерів та арабськими значками.

— Це що, мова вампірів? — перелякався я.

— Нє-а, — Ян сховався за моєю спиною і тихенько буркнув: — Це іврит.

Я витріщився на власника хостелу, який нерухомо застиг, терпляче чекаючи за стійкою, і зненацька зрозумів, з якого він племені. У цю ж мить, наче підтверджуючи мої здогадки, знадвору в хол ввалилась галаслива компанія мандрівних постояльців, які, певно, щойно прогулювалися вечірнім Баньосом. Вони всі були трохи вищі середнього зросту, кістляві, чорноволосі, темноокі, мов демони, з характерною горбинкою на носі, і розмовляли не англійською, не іспанською, і вже точно не мовою кечуа.

— Яне, ми що… ми цейво… це якась ізраїльська община? — ледь чутно пискнув я.

— Це ти у мене питаєш? — пискнув Ян. — Це ж ти бронював хостел…

Зрозумійте мене правильно, я геть нічого не маю проти євреїв як нації чи як людей в цілому, просто надибати таку згуртовану ватагу ізраїльтян бозна-де у горах Еквадору було доволі несподівано.

Зрештою, ми з чехом підсунулися до рецепції і я відрекомендував нас обох власникові. Господар «Трансильванії» прискіпливо роздивлявся наші обличчя. Він наче обмацував нас поглядом, намагаючись здогадатись, хто ж ми такі, «свої» чи «чужі». Звісно, ми були «чужими» в цій дружній родині, і його холодний погляд не віщував нічого доброго. Заповнюючи журнал постояльців, я відмітив про себе, що ми з Яном стали єдиними, хто у графі «Pais»[44] вписав щось відмінне від «Israel».

Втім, у нас лишалася ще одна не вирішена справа.

— Пане, — на завершення звернувся я до власника, — ви не забудьте, ми бронювали місця у вашому хостелі завчасно.

— Та що ви кажете?

— Та так і кажу.

- І що?

— Ну, просто при бронюванні я вже сплатив 10 %.

При цих словах єврей миттєво перемінився на обличчі. Після того, як я нагадав про бронювання, на його лиці проступив вираз нелюдської боротьби: з одного боку, його огортало почуття радості через те, що я, вочевидь, таки виявився «своїм», хоч і не з Ізраїлю, а з іншого, мучив невимовний смуток через те, що він тепер отримає за день нашого постою у хостелі 6 доларів і 30 центів замість повних 7 доларів. Зрештою, перше почуття взяло верх і хазяїн хостела розплився у посмішці. «Свій, ну точно свій», — думав він, дивлячись пильно на мене.

— Ласкаво просимо до «Трансильванії»! — чоловік по-товариськи поплескав мене по плечі. — Будьте як удома, хлопці!

Я кисло всміхнувся й кивнув. Отже, підсумував подумки, ми ночуємо в Еквадорі, в якомусь дикому закамарку посеред Анд, у стопроцентному єврейському хостелі, де заправляє фанатичний шанувальник Брема Стокера. Круто…

На цьому «принади» Baсos’а не закінчились. О пів на третю ночі мене розбудило рокітливе грюкання дощу об дах. Я виглянув у вікно. Скупчення могутніх гір, що кілька годин тому тягнулося до зір на тлі безхмарного зоряного неба, зникло під непробивною товщею сірої мли. Вода суцільною стіною неслася з небес, з громоподібним гуркотом розбиваючись об землю.

• Предыдущая
• 17/45
• Следующая