Буремний Перевал - Бронте Эмили Джейн - Страница 58

• Предыдущая
• 58/77
• Следующая

Я схопила Лінтона за руки, намагаючись його відтягти. Але він так скажено верещав, що я відступилась. І зрештою його крик перейшов у страшний напад кашлю: з рота в нього потекла кров, і він упав на підлогу. Я, умліваючи з жаху, побігла надвір і почала на повний голос кликати Зіллу. Вона скоро почула: доїла корів у загоні за клунею і, полишивши свою роботу, поспіхом кинулася до мене і спитала, що трапилось. Мені забракло сили відповісти. Я притягла її до кухні, озираючись у пошуках Лінтона. Ерншо прийшов глянути, якого він наробив лиха, ці і тепер вів бідолашного Лінтона нагору. Ми із Зіллою пішли за ним; але на сходах він спинив мене й сказав, що мені не можна входити і я мушу йти додому. Я скрикнула, що він убив Лінтона і я все одно ввійду. Тоді Джозеф замкнув двері і заявив, що я «нічого не вдію», і спитав, чи я така ж «зроду причинна», до У пари своєму родичеві? Я стояла, плачучи, поки не повернулася Зілла. «Хлопець очуняє,— сказала вона, — тільки ви не чиніть тут глупства», — і майже силоміць змусила мене піти у дім.

Неллі, я ладна була рвати на собі волосся! Я так плакала, що майже осліпла від сліз; а цей мерзотник, якому ти так співчуваєш, стояв осторонь і цитькав на мене, щоб я заспокоїлась, і повторював, що він ні в чому не винен. Врешті-решт, злякавшись моїх погроз — що я скажу татові і його посадять до в'язниці й повісять, — він і сам почав сопіти і хутко забрався геть, аби приховати своє боягузтво. Та відчепитись од нього було не так легко: коли вони зрештою вмовили мене піти і я від'їхала ярдів на сто від воріт, він раптом вигулькнув із темряви на узбіччі і, схопивши Мінні за повід, перепинив мене.

«Міс Катрино, мені дуже шкода, — заговорив він, — та не годиться ж отак…»

Я оперіщила його нагаєм, думаючи, що зараз він мене і вб'є. Він відсахнувся і кинув мені услід брутальну лайку. Я ж, напівпритомна, помчала додому.

Того вечора я не зайшла до тебе побажати «добраніч», а наступного дня не поїхала до Буремного Перевалу. Мені страх як кортіло поїхати, але я надто боялася почути, що Лінтон помер; а ще було трохи лячно зустрітися з Гортоном. На третій день я зібрала всю свою мужність — чи то не змогла більше перебувати в безвісті — і знову непомітно втекла з дому. Я вийшла о п'ятій годині, пішки; думала, що, може, якось тихцем проберуся до кімнати Лінтона. Але собаки дали знати про мій прихід. Зілла вийшла мене зустріти і, кажучи, що «хлопець гарно видужує», провела мене до маленької, чистої, встеленої килимом кімнати, де я на свою неймовірну радість побачила Лінтона. Він лежав на канапі й читав одну з моїх книжок. Але він не хотів ні розмовляти зі мною, ні навіть на мене дивитись — і так цілу годину, Неллі; така в нього нещасна вдача. І що мене просто вразило — він А розтулив рота лише для того, щоб наклепати на мене. Наче то я вчинила сварку, а Гортон ні при чому! Я не змогла б відповісти на це спокійно, тому промовчала і вийшла з кімнати. Він кинув мені услід кволе: «Катрино!» Він не очікував, що я можу так із ним повестись, але я не повернулася. Наступного дня я знову просиділа вдома; я вже майже вирішила, що більше не приходитиму до нього. Проте мені було так тяжко лягати і прокидатись у безвісті, що моє рішення розвіялося за вітром, перш ніж я встигла його ухвалити. Може, колись я й вчинила зле, поїхавши туди, але тепер зле було б не їхати. Майкл прийшов запитати мене, чи треба сідлати Мінні. Я відповіла ствердно, і коли поні мчав мене пагорбами, я вважала, що виконую свій обов'язок. Мені довелося проїхати під вікнами фасаду, щоб потрапити на подвір'я. Ховатися вже було ні до чого.

«Молодий хазяїн у домі», — мовила Зілла, забачивши, що я рушила до вітальні.

Я увійшла. Ерншо також був там, але одразу ж вийшов із кімнати. Лінтон дрімав, сидячи у великому кріслі. Я підійшла до вогню і серйозним тоном почала розмову, хоча сама лише почасти вірила в те, що кажу:

«Оскільки ти мене не любиш, Лінтоне, і вважаєш, що я приходжу навмисне тобі зашкодити, і щоразу поводишся так, ніби я справді заподіяла тобі зло, — це наша остання зустріч. Давай попрощаємось, і ти скажеш містеру Гіткліфу, що більше не хочеш мене бачити. І йому не доведеться більше брехати з цього приводу».

«Сідай і зніми капелюха, Катрино, — сказав він. — Ти настільки щасливіша за мене, що просто маєш бути кращою духовно. Тато весь час говорить про мої вади і виявляє стільки зневаги до мене, тож не дивно, що я й сам починаю в собі сумніватися. Мені часом здається, що я таки справді нікчемний, як він каже. Тоді мені стає так прикро й боляче, що я ненавиджу всіх довкола! Я нікчема, в мене погана вдача, і я майже завжди не в гуморі. І якщо тобі так буде легше, ти можеш У попрощатися зі мною. Тільки, Катрино, будь справедливою в одному: повір, що якби лишень я міг стати таким добрим, як ти, таким лагідним і щирим — я став би таким!.. І повір, що твоя доброта змусила мене полюбити тебе ще дужче, ніж якби я був вартим твоєї любові. І хоч я не зміг би — й не зможу — приховувати від тебе, який я насправді, я дуже шкодую про це й каюсь; і каятимуся, поки живий!»

Я відчувала, що він каже правду, і що я мушу його простити, і якщо він наступної миті знов затіє сварку, я також прощу його! Ми помирились, але потім обоє плакали — весь час, поки я лишалася в нього, — і не тільки з жалю, хоча мені було й справді жаль, що в Лінтона така дивний і неправильний характер. Він ніколи не дозволить, аби його друзям було з ним легко, і йому ніколи не буде легко самому! Відтоді я завжди приходила до цієї маленької вітальні, бо наступного дня повернувся його батько.

Разів зо три, я думаю, ми почувалися так весело й безтурботно, як першого вечора. Всі інші наші зустрічі були тоскні й сумні — і через його себелюбство та злостивість, і через його страждання. Але я призвичаїлась не ображатися на хиби його вдачі й пам'ятала, що він не винен у ній так само, як у своїй хворобі. Містер Гіткліф зумисне уникав мене — я його взагалі майже не бачила. Лише минулої неділі я прийшла раніше, ніж зазвичай, і почула, як він жорстоко шпетить бідного Лінтона за його нещодавню поведінку. Не знаю, як він про це довідався — хіба що підслуховував під дверима. Лінтон справді гидко поводився того вечора, але це нікого не стосується, крім мене. Так я й сказала містеру Гіткліфу, зайшовши до кімнати. Він розреготався й пішов геть, відказавши, що він тільки радий, якщо я так дивлюся на речі.

Тепер ти знаєш усе, Неллі. Якщо мені не дозволять приходити до Буремного Перевалу, двоє людей будуть нещасними; а якщо ти нічого не скажеш татові і я продовжуватиму туди А ходити, це нікому не зашкодить. Ти не скажеш, ні?

— Я скажу вам про своє рішення завтра вранці, міс Катрино, — відповіла я. — Треба все зважити. Ви лягайте спати, а я піду все обміркую.

Міркувала я вголос — у присутності хазяїна; з її кімнати я пішла просто до нього й розповіла всю історію, не передаючи тільки її розмов із кузеном і не згадуючи про Гортона. Містера Лінтона це стривожило й засмутило — хоча він і намагався мені цього не показувати. Вранці Катрина, між іншим, дізналася, що я зрадила її довіру і що її таємні побачення буде припинено. І марно вона плакала, і нарікала на заборону, і благала батька пожаліти Лінтона; вона могла втішитися лише батьковою обіцянкою, що він сам напише племінникові та дасть йому дозвіл приходити до Грейнджу, коли той захоче, але нехай не очікує на Катрину в Буремному Перевалі. Мабуть, якби містер Лінтон був краще обізнаний щодо його вдачі та стану здоров'я, він би знайшов у собі сили позбавити доньку й цієї непевної втіхи.

— Усе це відбувалося минулої зими, сер, — сказала місіс Дін, — щонайбільше рік тому. Минулої зими… лишень подумати, та я й гадки не мала, що за дванадцять місяців розважатиму чужу людину розповіддю про їхні сімейні справи! А втім, хтозна, чи довго ви будете для них чужинцем? Ви надто молоді, щоб удовольнитися самотнім життям; й мені чогось здається, що той, хто побачив Катрину Лінтон, не може її не покохати. Ви посміхаєтеся; то чому ж ви тоді щоразу так зацікавлено оживаєте, коли я заводжу мову про неї? І чому ви попросили мене повісити її портрет над коминком? І чому… — Стривайте, моя люба подруго, — перервав я. — Вельми ймовірно, що я міг би її покохати — та чи покохає вона мене?

• Предыдущая
• 58/77
• Следующая