Буремний Перевал - Бронте Эмили Джейн - Страница 57

• Предыдущая
• 57/77
• Следующая

Коли я прийшла вдруге, Лінтон нібито трохи пожвавився, і Зілла (це їхня покоївка) прибрала для нас у кімнаті і розпалила вогонь. Вона сказала, що ми можемо робити, що заманеться, бо Джозеф пішов на молитовні збори, а Гортон Ерншо десь ходить із собаками (пізніше я дізналася, що він стріляв фазанів у нашому лісі). Вона принесла мені підігрітого вина та пиріжок і повелася дуже привітно. Ми сиділи біля вогню — Лінтон у кріслі, а я у маленькій гойдалці, і сміялися, і розмовляли так весело, і нам весь час було про що говорити: ми вигадували, куди ходитимемо і що робитимемо влітку. Я не буду переказувати, а то ти скажеш, що це дурниці.

Щоправда, була мить, коли ми ледь не посварилися. Він сказав, що найкраще проводити липневий день ось як: лежати з ранку до вечора у вересовому полі, і щоби навкруги сонно дзижчали бджоли, і жайворонки співали високо над головою у голубому безхмарному небі, і яскраво світило сонце. ці Для нього це і є райське блаженство. А мені до вподоби інше: гойдатись у шурхотливому зеленому гіллі, коли дме західний вітер, і світлі хмаринки біжать у небі, і не тільки жайворонки, але і дрозди, і малинівки, і зозулі виспівують зусібіч, а поля майорять вдалині, помережані темними прохолодними яра-У ми, і поруч брижиться під вітром висока трава, мов хвилі; і ліси, і співучі джерела, і цілий світ, пробуджений, радісний, вільний! Лінтон хотів, щоб усе лежало в дрімотному спокої, а я — щоб усе мінилося барвами і кружляло в танку. Я сказала, що в його раю все якесь напівживе, а він сказав, що в моєму все ніби сп'яніле. Я сказала, що заснула б у його раю, а він сказав, що в моєму не зміг би дихати, і почав сердитися. Та потім ми домовилися, що спробуємо і те, і те, тільки-но буде така нагода, і поцілувались — мир було відновлено.

Ми сиділи так із годину. Потім я оглянула цю велику кімнату з гладенькою і голою підлогою й подумала, що тут було б гарно гратись, якщо відсунути стола, і сказала Лінтону, щоб він попросив Зіллу нам допомогти — і ми пограємося в піжмурки, а вона хай нас ловить; як ми з тобою, пам'ятаєш, Неллі? Він відмовився. Це нудна гра, сказав він; проте захотів пограти зі мною в кульки. Ми знайшли дві в шафі, серед старих іграшок, — там були дзиґи, обручі, ракетки і волани, і таке інше. Одна кулька була позначена літерою К., а друга — літерою Г., і я хотіла взяти собі «К», бо це пасує до «Катрини». А «Г» підійшло б для «Гіткліф» — його прізвища. Але «Г» було напівстерте, і Лінтонові це не сподобалось. Я весь час вигравала. Він знову розсердивсь, закашлявся і повернувся до свого крісла. Але того вечора його було легко звеселити: він уподобав дві-три гарні пісеньки — твої пісні, Неллі. Коли я зібралася йти, він просив і вмовляв мене прийти знову — наступного вечора. Я пообіцяла, що прийду. Ми з Мінні летіли додому, як вітер, і всю ніч мені снилися Буремний Перевал і мій любий, любий кузен.

Вранці мені було сумно: і через те, що ти захворіла, і тому, що мені б хотілось, аби тато знав про мої поїздки і дав на них згоду. Але ввечері так прегарно світив місяць. Коли я поїхала, й морок розсіявся. Я думала, що в мене буде ще один щасливий вечір, і — що мене втішало найбільше — у мого любого Лінтона також. Я клусом промчала через їхній садок і хотіла завернути за дім, коли цей Ерншо зустрів мене, взяв у мене повід і попросив мене заходити через парадні двері. Він погладив Мінні й сказав про неї «лепська конячка» — видно було, що хоче поговорити зі мною. Але я тільки звеліла йому залишити Мінні у спокої, а то вона може його хвицнути. Ерншо відповів своєю хлопською говіркою: «вона мені вереду не наробе», — і глипнув на її ноги. Мені вже майже хотілося, щоб вона його трохи провчила. Та він пішов одчиняти двері й, коли відмикав засув, подивився на напис над брамою і мовив якось чудно — знічено й урочисто водночас:

«Міс Катрино! Я тепера можу це прочитати».

«Чудово! — вигукнула я. — Ну, то покажіть свої успіхи — ви, мабуть, справді порозумнішали!»

Він протягнув, затинаючись: «Гортон Ерншо».

«А число?» — мовила я, щоб його заохотити, бо хлопця наче заціпило.

«Не, з оцим я не впораюсь», — відповів він.

«Ох ви, йолопе!» — вигукнула я, від душі розсміявшись.

Цей бовдур витріщився на мене. По губах у нього ковзала посмішка, а на виду збиралися хмари — наче він і сам не був певний, чи слід йому розсміятися разом зі мною: чи я дружньо кепкую з нього, чи то — як було насправді — його зневажаю? Щоб розвіяти його сумніви, я знову прибрала неприступного вигляду і звеліла йому йти геть, бо я прийшла не до нього, а до Лінтона. Він почав пекти раків (я побачила це при світлі місяця), відняв руку від засува і почалапав геть — просто портрет ураженого самолюбства. Він, певно, думав, що вміння так-сяк промимрити по складах своє ім'я ставить його нарівні з Лінтоном, і смертельно образився, що я вважаю інакше.

— Стривайте, люба міс Катрино! — перервала я. — Я не збираюся вам дорікати, але мені ваша поведінка не подобається. Якби ви пам'ятали, що Гортон так само доводиться вам кузеном, як містер Гіткліф, ви б зрозуміли, як несправедливо У ставитеся до нього. Зрештою, бажання зрівнятися з Лінтоном робить йому честь. Певно, він вчився читати не лише для того, щоб похизуватися; безперечно, ви ще раніше змусили його соромитися свого невігластва, і він захотів це виправити, щоб заслужити вашу прихильність. Підняти його на кпини за першу ж невдачу — так ви його не виховаєте; по-вашому, в його умовах ви б виросли не такою грубою? У дитинстві він був кмітливим і розумним, незгірш за вас; і мені прикро, що зараз його зневажають, бо цей мерзотник Гіткліф так підло позбиткувався з нього!

— Ну, Неллі, ти що, збираєшся через нього плакати? — вигукнула вона, здивована, що я так гарячкую. — Зажди, зараз ти дізнаєшся, чи для того він вивчав абетку, щоб мені догодити, і чи варто бути ввічливою до такого нікчеми. Я ввійшла; Лінтон лежав на лаві і встав, щоб привітатись.

«Я сьогодні нездужаю, Катрино, моя люба, — сказав він, — тому говори ти, а я слухатиму. Підійди і сідай біля мене. Я вірив, що ти не порушиш слова, і знову візьму з тебе обіцянку, перш ніж ти підеш».

Тепер я знала, що не можна його дратувати, коли він хворий: говорила обачливо, не ставила питань і намагалася нічим не розхвилювати. Я принесла кілька своїх улюблених книжок; він попросив, щоб я читала йому вголос, і я вже хотіла почати, коли Ерншо розчахнув двері навстіж: до нього нарешті дійшло, що можна образитись. Він ступив до нас, схопив Лінтона за руку і витяг його з крісла.

«Забирайся до своєї кімнати! — ледве вимовив він, задихаючись від гніву; лице в нього налилося кров'ю. — І її з собою візьми, як вона прийшла до тебе; а звідсіль ти мене не витуриш! Геть звідси обоє!»

Він насварив нас і, не даючи Лінтонові відповісти, випхав й його до кухні, а коли я пішла слідом, стис кулаки, наче хотів мене вдарити. Спершу я злякалась і впустила одну з книжок, а він буцнув її мені вслід ногою і грюкнув дверима. Я почула злісне, крекотливе хихотіння біля вогнища і, озирнувшись, побачила, що цей гидкий Джозеф стоїть, потираючи свої кощаві руки, і труситься від сміху.

«Авжеж, я знав, що він вас звідсіля випре! Оце парубчина! Усеньке розуміє: він знає… ой знає!.. незгірш од мене знає, хто тута буде хазяїном… кхе, кхе! Ото він вас і научає… кхе, кхе!»

«Куди нам іти?» — спитала я свого кузена, не зважаючи на кпини старого негідника.

Лінтон аж побілів із лиця і весь тремтів; у цю мить він був зовсім не гарний, Неллі; та ні — навіть страшний! Його тонке обличчя з великими очима перекривилось у шаленій, безсилій люті. Він схопився за ручку дверей і шарпнув їх; двері виявилися замкненими з того боку.

«Впусти, або я тебе вб'ю! Впусти, або я тебе вб'ю! — він аж заходився з люті. — Мерзото!.. Я тебе вб'ю! Уб'ю, чуєш!» Джозеф знову гидко закумкав:

«А це вже татусеві штучки, — гукнув він. — Це наш батечко! У нас завше є від обох потрошку. Ну, вище голову, Гортоне, парубче мій: не бійся, він тебе не дістане!»

• Предыдущая
• 57/77
• Следующая