Постріл - Рыбаков Анатолий Наумович - Страница 32

• Предыдущая
• 32/37
• Следующая

Миша завжди втручався і втручатиметься у такі історії, повсякчас шукатиме справедливості. Він не знає страху — дивовижний хлопець! Йому потрібне відкрите небо, а не стеля над головою. Суворий, незламний Миша Поляков захищає Вітьку, а він, доброзичливий, м'який, чуйний Славка, не захищає, відсторонився, умив руки. Це дуже добре й зручно: переживати власну журбу і відсторонитися од чужих нещасть.

Чому? Що з ним сталося? Покинула мати? В Генки мати померла, він багато років живе в тітки, Миша Поляков усе життя прожив без батька.

Змушений заробляти? Хіба мало хлопців працює на виробництві? Колись він жив набагато краще за своїх товаришів, вони жили бідно, голодно, але не скиглили, не бідкалися, не занепали духом.

Чому Юра прийшов до нього, а не до Миші? Тому, що покидькові Юрі він ближчий, ніж Миша. Сумно, але факт. Вони обидва бачать лише один бік життя. Різниця в тому, що Юра його визнає, а він, Славка, ні.

Наслідком цих роздумів була зустріч, цього разу в Миші. Славка й Генка просто прийшли до нього. Без будь-яких пояснень. Вони були й залишилися друзями, ніщо не могло їх розлучити. Вони знову разом, знову заклопотані однією справою — цього достатньо.

— Юрка даремно не з'явиться, — сказав Миша, — тільки побивається він за себе.

— Може, його Навроцький підіслав, — розмірковував Генка.

— Він на грані відвертості, — озвався Славка.

— Але як примусити його заговорити?

— Сказати Свиридову, — запропонував Генка, — нехай викличе.

— Я намагався давати поради Свиридову, — сказав Миша, — він мене швидко спровадив… Треба, щоб Юра сам пішов до нього.

— Хіба його умовиш?

Подзвонили, хтось зайшов у квартиру, постукав у Мишину кімнату.

— Заходьте! — крикнув Миша.

Відчинилися двері, і на порозі з'явився Юра, оглянув усіх.

— Привіт!

— Привіт!

— Усі в зборі, — сказав Юра, — от і прекрасно. Я давно чекав нагоди, коли ви будете разом. У мене є дещо вам розповісти.

Після Юриних показань, слідчий Свиридов, походжаючи по кабінету, говорив Миші:

— У чому була неясність? Шаринець — дрібний кишеньковий злодюжка, і зв'язаний він з кишеньковими злодіями вищого класу — маравіхерами, їхньою мовою. Злодії дотримують своєї спеціальності, удосконалюються, набувають віртуозності. Було сумнівно, щоб професіональні маравіхери намагалися пограбувати квартиру, — у них не буває навіть відмичок. Юра викрав ключі — все стає на своє місце. Ключі були вручені Шаринцю…

— Вони були в Навроцького годину-півтори, не більше, — зауважив Миша.

— Цілком достатньо, щоб у будь-якій слюсарній майстерні виготовили такі самі. Отже, Навроцький вручив ключі Шаринцю. Але в чому полягало його завдання, поки що неясно. Викрасти документи? Вони Навроцькому не потрібні — товар відправлено, і перевірити нічого неможливо. Вбити Зиміна? Зовсім безглуздо. Гаразд! Розшукай своїх хлопчаків і тягни їх до мене. І якнайшвидше!

Через годину Миша був у Свиридова зі Шнирою й Паштетом.

Свиридов показав Паштетові на стілець коло стіни.

— Посидь осторонь, а ти, Льоню Панфілов, сядь коло мене й відповідай.

Свиридов розклав на столі фотографії.

— Ти впізнав би людину, з якою Шаринець вийшов з пивниці?

— Упізнав би, мабуть…

— Є він тут?

Шнира переглянув фотографії, показав пальцем на одну.

— Гадаю, цей.

— Точно?

Шнира ще раз переглянув фотографії.

— Гадаю, він.

— Ще кого-небудь із цих бачив?

— Ні.

— Сядь на місце Паштета, а ти, Паштет, сядь сюди.

Шнира й Паштет помінялися місцями. Свиридов потасував фотографії, розклав їх в іншому порядку.

— Покажи, з ким Шаринець вийшов з «Гротеску»?

Паштет показав на того ж, на кого показував і Шнира.

— Кого ще з цих людей бачив?

Паштет показав ще на літнього чоловіка, трохи брезклого, з важким поглядом.

— Оцього.

— Коли? Вчора? Позавчора?

— Раніше.

— Де?

— У дворі, де приймають порожні пляшки.

— Він пляшки здавав?

— Ні, проходив через двір. Пивниця поряд зі складом, у паркані прохід… Я його разів зо два бачив.

Свиридов підкликав Шниру, показав фотографію.

— А ти його бачив?

— Ні, не пам'ятаю.

— Він бачив, а ти не бачив?

— Шнира старого забалакував, — пояснив Паштет, — а я в черзі стояв, на всі боки дивився, от і бачив.

— Гаразд! — Свиридов зібрав зі стола фотографії, поклав у шухляду. — Заждіть у коридорі, хлопці, а ти, Мишо, затримайся.

Шнира й Паштет вийшли.

— Я вірю цим хлопцям, — сказав Свиридов, — і все-таки прохання: сьогодні вони ні з ким не входять у контакт, нікому не розповідають, що були в мене й розпізнали цих людей.

— Братимете? — здогадався Миша.

— Можливо. Зацікав хлопців чимось, тримай при собі, не спускай з них очей.

— Я хотів би взяти участь в іншій справі.

— Це виключено. Може не обійтися без стрілянини.

— Тим паче хотілось би.

— Я не встигну оформити твою участь. Зате обіцяю: ти будеш на їхньому допиті, більшого не можу — закон.

Прямо від Свиридова Миша повів Шниру й Паштета в цирк.

Трибуни були безлюдні, на манежі тренувалися артисти.

— Подивіться, вам буде цікаво, — сказала Елен.

Вона посадила в першому ряду Шниру й Паштета, а сама з Мишею сіла осторонь.

— Ти не дізналася щодо хлопців? — запитав Миша.

— Говорила… Вже пізно. В цирку починають з трьох-чотирьох років.

— Не всі зростають у цирковій родині.

— Наша робота складніша, ніж ти собі її уявляєш.

— Чого ж… Уявляю…

— Тобі хочеться прилаштувати їх до діла, адже так? — вела далі Елен. — Але в цирку потрібні певні здібності, навіть обдарованість або тренування з раннього дитинства.

— Усе зрозумів! — сказав Миша. — І більше не наполягаю.

Вони сиділи на пустих трибунах і спостерігали тренування артистів.

— Незабаром ми їдемо на гастролі, — мовила Елен.

— Куди?

— У Мурманськ..

— Краще б на південь.

— Ні, там тепер гарно, весна… Я люблю весну. Інколи мені хочеться поїхати туди, де весна починається ще в лютому, куди-небудь у Туркестан або Закавказзя. А потім разом з весною рухатися на північ, переїжджати з міста в місто… Ми, циркові, віковічні мандрівники.

— Ти хочеш сказати, що й тебе я можу бачити раз на три роки?

— Я не це мала на увазі, — ухильно, як здалося Миші, відказала Елен. — Але моє життя — це їздити, працювати і всміхатися.

— Справді, чого ти весь час усміхаєшся? В театрі актори теж розкланюються, але не всміхаються.

— Безглуздо було б всміхатися Гамлету або королю Ліру, — заперечила Елен, — а ми звеселяємо глядача. Навіть якщо я мало не розбилась, я повинна всміхатися: все гаразд, прекрасно, весело і вдало. Отож ми всміхаємося… Слухай-но, отой дядечко, котрий кинув мені тоді букет квітів, а потім з'явився за лаштунки з компліментами… Ти з ним знайомий?

— Так, а що?

— Артист погорілого театру! Перекажи йому щоб він більше не посилав мені квітів.

— Охоче, — погодився Миша, хоча зовсім не уявляв собі, як він це скаже Навроцькому.

— Ти залишишся на виставу? — запитала Елен і підвелася. — Сьогодні будуть Бім-Бом, Віталій Лазаренко, залишишся?.. Гаразд, посидь, а я збігаю за контрамарками.

На той час, коли Миша зі Шнирою та Паштетом додивлялися в цирку виставу, Смоленський ринок поринув у темряву.

Темно було і в прилеглих завулках, тут рано лягали спати, рано вставали — ринок починався вдосвіта. Тільки мерхло світилися позавішувані вікна «Гротеску», і, коли відчинялися двері, долинав звідти приглушений гомін, стукіт пивних кухлів, жіночий сміх, уривки пісень.

• Предыдущая
• 32/37
• Следующая