Постріл - Рыбаков Анатолий Наумович - Страница 31

• Предыдущая
• 31/37
• Следующая

Кому розповісти? Слідчому? Страшно туди йти. Один раз прийдеш — потім затаскають. І слідство йде про вбивство інженера Зиміна; якщо Юра прийде туди, то він мовби з'єднає аферу з убивством, тобто звинуватить Валентина у вбивстві. Цього робити не слід. Треба про аферу розповісти Миті Полякову. Він ще голова учкому і займається цією справою, цікавиться. І нехай Миша сам думає, що робити з цим визнанням. Якщо доберуться до Валентина, а через Валентина до нього, то будь ласка — він сам усе розповів у школі, в учкомі, товаришеві Ем Полякову.

Але ж товариш Ем Поляков не повірить у його щирість, буде щось вивуджувати, випитувати…

Піти до Генки? Ще гірше! З цієї трійці лише Славка єдина інтелігентна, порядна людина. Він не навчається в школі, але все одно перебуває в шкільному осередку, ходить на комсомольські збори. Коли щось трапиться, Славка підтвердить, що він нікого не покривав і нічого не приховав. А якщо й відмовився розповідати Миші, то тільки через те, що Миша грубо й упереджено допитував його, але ж він, Юра, не підслідний. Розповісти Славці — значить розповісти Миші Полякову. Для Миші все це й призначено.

Прийшовши до Славки, Юра розповів про відправку того вагона, розповів точно так, як воно було насправді.

— Нічого нового, — відповів Славка, — це підтверджує й сам Навроцький.

— Правда? Кому ж це він підтверджує?

— Миші Полякову.

… Дивно! Вони про таке говорять.

— І чим Навроцький це пояснює? — запитав Юра.

— Тим, що не хотів проґавити свою партію товару.

— Я теж так попервах думав, — усміхнувся Юра, — але фокус у тому, що це товар першого сорту, а його оформили як брак.

— Ця афера теж усім ясна. Головне в тому, наскільки вона пов'язана з убивством. Могли вони вбити, як ти вважаєш?

Юра стенув плечима:

— Валентин Валентинович був з Мишею в цирку. Вбити Зиміна? Смішно! Він дружив і дружить з його родиною. Він не грабіжник, не вбивця, просто ділок.

— А ось дехто вважає, що він причетний.

— Ці «дехто» — Миша Поляков, — усміхнувся Юра. — А ось Навроцький вважає, що Миша ревнує його до Елен Буш.

— Він тобі це сказав?

Юра зніяковів: щось бовкнув зайве.

— Загалом, я так зрозумів…

— Юро, чого ти прийшов до мене?

— Йшов і зайшов….

— Я щось не пригадую, коли ти востаннє заходив. Взагалі не пам'ятаю, чи заходив ти до мене коли-небудь. Скажи прямо: Миші щось загрожує?

— Що ти?! — зніяковіло пробурмотів Юра, вражений тим, що Славка заговорив про небезпеку. Небезпеку відчуває також і він, небезпека загрожує всім. — Я просто хотів розповісти тобі те, що розповів, — сказав Юра. — Ти дивуєшся, чому саме тобі? Миша розмовляє зі мною, як прокурор, а я цього не люблю, тому й розказав тобі, його другові.

— Нічого нового я від тебе не дізнався, — твердо проказав Славка.

— Інших новин у мене немає, — відповів Юра.

Посвідчення про закінчення школи видавала секретар, печатку ставила завуч, тиснула руку, поздоровляла. Буденно й просто. Домовились про випускний вечір. Юру це не цікавило — обійдеться без випускного вечора з рідким чаєм, дешевими цукерками, гучними розмовами. Одвічний барабанний бій! Сьогодні він їде на дачу. Все, що треба, він сказав Славці, все гаразд; якщо знадобиться — нехай шукають. І Валентин нехай шукає, тільки навряд чи знайде… Загальний привіт!

Та як тільки він повернувся зі школи, Валентин зателефонував і попросив зайти. Бачив з вікна, коли Юра прийшов. Слідкує, не відпускає. Знову цей морок…

Валентин Валентинович зустрів його як іменинника.

— Поздоровляю!

Розчулено потиснув руку, жестом запросив сісти.

— У мене для тебе подарунок.

Він простягнув руку до конверта на столику, розгорнув, вийняв залізничний квиток.

— Квиток до Одеси, там сядеш на пароплав до Батума, ось квиток на пароплав… Морська прогулянка із заходом у Севастополь, Ялту, Новоросійськ, Туапсе і Сухумі. Цим же пароплавом повернешся в Одесу, а звідти в Москву. Тут… — він ледь розгорнув конверт, — гроші на мандрівку. Ну як, замінить поки що Індію? Їхати сьогодні. Поїзд відходить з Брянського вокзалу о дев'ятій вечора. Ти встигнеш зібратися?

Усе ясно: пастка! В Одесі або в Батумі його вб'ють. У Валентина скрізь люди, викинуть з поїзда, скинуть з пароплава. Та не вийде, любий Валентине Валентиновичу, не вийде ваш номер цього разу.

— Не можу. Завтра випускний вечір.

— Які сентименти, кому це потрібно? Проміняти таку поїздку на випускний вечір?

— Що я скажу вдома?

— У вас у школі щороку екскурсії.

— Мама поїде мене проводжати, а на вокзалі нікого нема.

— Умовиш не проводжати — ти не маленький, скажеш, що нікого не проводжають.

Як у нього все просто виходить. Невже він пришелепкуватий? Ні, гірше, він примітивний, ординарно примітивний. Усі його афери й махінації примітивні, він заплутався в них, він борсається.

— Мені треба вступати до вузу.

— Чудово. Поїздка займе дванадцять днів. Засмаглий, просякнутий морським повітрям, просолений морською водою, сильний, красивий, ти успішно складеш екзамени.

— Мені незручно приймати від вас такий подарунок.

— Пусте! Я у виграші, і мені приємно зробити тобі невеличкий сюрприз.

Юру пересмикнуло. З косметичним набором так само був «сюрприз», чим він закінчився?! Так само сподівається Валентин закінчити і цей «сюрприз». Не вдасться!

— Квитки, як ти розумієш, я придбав не сьогодні, — вів далі Валентин Валентинович, — про складність мовчу, аби не набивати собі ціну. Я розумію: тобі вперше випала така велика й самостійна мандрівка. Але ж, дорогий мій, «чи не на часі й мужчиною стати»? — Він підвівся. — Чекаю тебе на вокзалі о пів на дев'яту, там я вручу тобі квиток і гроші, оскільки ти їдеш зі своїм класом, то, звичайно, в тебе їх на руках не повинно бути. Можна, певна річ, і не робити з цього секрету, але не слід забувати, що я скромний агент, звідки в мене гроші на такі подарунки?.. Отже, нагадую: о пів на дев'яту на Брянському вокзалі.

Люда й Ольга Дмитрівна знають адресу й телефон слідчого, але признатися їм про ключі — йому понад силу. Лишається один шлях, той самий, через Славку з Мишею, через Мишу зі слідчим. І нехай з нього візьмуть підписку про невиїзд. Одеса, Сухум, Батум — чудесно! А ось не можу, не маю права. Вітька Буров щось на мене наплів, якісь дурниці, сидить у в'язниці, знічев'я вигадує, слідчий цим дурницям не вірить, але взяв підписку про невиїзд: Красненько дякую за квиток, за турботи, за «сюрприз», але обставини сильніші за нас.

Якщо Валентина посадять, він у безпеці. Якщо Валентин ні при чому, нікого не вбивав, то і його теж не вб'є, знову ж він у безпеці.

Благородно чи неблагородно він поводиться? Риторичне запитання. Благородство — умовне поняття. А красти ключі — благородно? Говорити про сувенір, коли ніякого сувеніра не підносив, — благородно? Одержувати перший сорт під виглядом браку — благородно? Посилати його в Батум на смерть — благородно? Краще помовчимо про благородство!

Славка не хотів втручатися. До таких справ він тепер байдужий. Романтика скінчилася. Чи не була ця романтика лише дитинством, милим, захоплюючим, мрійливим? Хтось украв вагон? Вагони крадуть десятками й сотнями. Хтось хабарник? Усі хабарники. Хтось заплутався в афері? Ну й що? Миша хороший хлопець, але він відстав, застряв у тому самому милому, захоплюючому, мрійливому дитинстві. Він не такий прямолінійний, як Генка, але обидва вони живуть у минулому: час змінився, вони — ні.

Однак Юрків прихід змусив його задуматися. Юра тремтить від страху, це ясно! Загроза нависла над Мишею — ось що збагнув Славка. Миша в небезпеці, встряв у справу, де вбивають, хоче виручити Вітьку Бурова, свого найлютішого ворога, через те, що за його, Мишиним, переконанням, Вітька не винен,

• Предыдущая
• 31/37
• Следующая