Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 83

• Предыдущая
• 83/161
• Следующая

Підозра, що всюди шастають його поплічники, всякі наймані вбивці, не дозволяла ані на мить забувати про нього. Це все були тільки підозри, бо ж хіба міг хто-не-будь відкрито признатися в такій залежності? Проте всякий насильник міг бути з ним у спілці, всякий розбійник — членом його ватаги, а сама невизначеність тільки множила здогади й побільшувала жах. І щоразу, коли десь з'являлися таємничі постаті браві — мерзенніші, ніж звичайно, на вигляд, коли вчинялося страшне лиходійство, що його винуватця годі було знайти або вгадати,— завжди вимовляли, і то пошепки, ім'я того, кого ми, завдяки цій прикрій, щоб не сказати більше, осторозі наших авторів, змушені називати далі Безіменним.

Відстань від його замку до палаццо дона Родріго не перевищувала семи миль, і тому Родріго, щойно ставши самостійним і зробившись справжнім тираном, повинен був переконатися, що в такому близькому сусідстві з такою особою не можна чинити неподобства, не вступивши в сутичку з Безіменним або не налагодивши з ним стосунків. Тим-то він запропонував йому свої послуги, став його другом, таким же, певна річ, як і всі інші. Він зробив йому не одну послугу (подробиць рукопис не подає) і щоразу отримував від нього обіцянку взаємної підтримки й допомоги в будь-якому необхідному випадку.

Проте дон Родріго дуже старанно приховував цю дружбу або принаймні намагався не показувати, яка вона була міцна і яка взагалі. Хоч він і прагнув грати роль тирана, але не тирана розперезаного,— ця роль була для нього тільки засобом, але не метою. Йому хотілось вільно пробувати в місті, тішитися комфортом, розвагами та почестями, зв'язаними з культурним життям. А для цього йому потрібно було дотримуватися певних осторог, рахуватися з ріднею, підтримувати дружбу з поважними особами, тримати руку на терезах правосуддя, щоб у необхідну мить перехилити їх на свою користь, а в інших випадках, послуговуючись ними, й зовсім усунути декого, з ким легше було поквитатися в такий спосіб, аніж шляхом самочинної розправи. Звичайно, близька дружба, краще сказати, спілка з людиною такого гатунку, з відвертим ворогом владарюючих, не стала б йому в добрій пригоді, особливо якщо про це дізнався б дядечко-граф. І все ж певні дружні стосунки з Безіменним слід було підтримувати, оскільки зміна його прихильності на ворожість могла б стати надто небезпечною. Тим паче що негідник, який хоче бути завбачливим, зрештою змушений шукати спільника, щоб той до певної міри перебрав на себе здійснення його підступних планів.

Якось уранці дон Родріго виїхав верхи в мисливському спорядженні в супроводі невеликого загону піших браві. Біля його стремена йшов Грізо, інші четверо — позаду. Процесія попрямувала до замку Безіменного. 

Замок Безіменного вивишався над вузькою й похмурою долиною, на верхівці горба, що виступав із суворого гірського пасма, і важко було сказати, чи горб був з'єднаний з пасмом, а чи відокремлений від цього нагромадження скель урвищами й цілим лабіринтом печер та проваль, які займали також і обидва його схили. Горб був приступний тільки з боку долини. Тут спускався досить крутий, але рівний і безперервний схил. Нагорі тяглися луки, а дещо нижче — оброблені поля з подекуди розкиданими хижками. Дно долини було ложем із гальки, де збігав, залежно від пори року, або мирний струмочок, або й бурхливий потік, правлячи в той час за кордон між двома державами. На протилежних схилах, що витворювали, так би мовити, другу стіну долини, внизу також траплялися оброблені поля. Решта — то все були скелі й валуни, стрімкі кручі, непрохідні й голі, хіба тільки по тріщинах та гребенях порослі кущиками.

З висоти цього похмурого замку, ніби орел у своєму закривавленому гнізді, відлюдькуватий господар владарював над усім довколишнім простором, куди тільки могла ступити людська йога, і ніколи не бачив нікого ні просто над собою, ні в височині. Кидаючи погляд довкола, він охоплював усе приступне зорові — і схили, і долини, і дороги, і стежки під ним. Та стежка, що, вигинаючись, піднімалася до страшної оселі, розгорталася перед тим, хто дивився на неї згори, змієподібною стрічкою: з вікон, з бійниць синьйор міг спокійно стежити за кожним кроком по ній усякого подорожнього й сотні разів узяти його на приціл. А з допомогою гарнізону із своїх браві, який він тримав напоготові, Безіменний міг знешкодити на стежині або й поскидати з неї в безодню навіть цілий загін, перш ніж бодай один чоловік дістався б до вершини. А втім, не тільки нагору, але й у долину, навіть мимохідь, ніхто не смів ступити ногою, не будучи впевненим у доброму ставленні до нього володаря замку. А коли б там з'явився поліцейський, то він би був сприйнятий за розвідника, заскоченого зненацька в ворожому таборі. Про тих, хто зважився зробити такий дослід, розповідали трагічні історії; проте все це були давно минулі справи, і ніхто з молоді не пам'ятав, щоб йому довелось бачити в долині бодай одного з тієї породи, живого чи мертвого.

Ось так описує наш анонім це місце,— його назву він замовчує. До того ж, щоб не вивести нас на слід, він нічого не розповідає про подорож дона Родріго і переносить його відразу на середину долини, до підніжжя горба, до самого початку крутої й кривулястої стежини. Там стояла таверна, яку можна було б назвати й вартівнею. На старезній почепленій над входом вивісці було намальовано з обох боків по сяючому сонцю, але народ, який то повторює назви так, як їх почує, то змінює їх по-своєму, охрестив цю таверну не інакше, як «Страшна ніч».

Зачувши чимраз ближчий тупіт копит, на порозі таверни став молодецький хлопчина, озброєний до зубів, мов сарацин. Подивившись на дорогу, він подався досередини попередити трьох головорізів, котрі грали в карти, позаяложувані й позгинані, ніби черепиця. Один з них, очевидно, ватажок, підвівся, виглянув назовні й, упізнавши друга свого господаря, шанобливо повітав його. Дон Родріго, відповівши йому поштивим уклоном, спитав, чи синьйор у себе в замку, і, діставши ствердну відповідь від цього начальника варти, він зліз з коня й кинув повіддя Тірадрітто, одному із своєї свити. Відтак зняв із себе рушницю й віддав її Монтанароло, ніби щоб збутися зайвого тягаря перед дорогою нагору, а насправді тому, що знав: ходити з рушницею до замку не дозволялося. Потім дістав з кишені кілька берлінг і кинув їх Тінабузо, мовивши: «Зачекайте мене тут і тим часом повеселіться тут із цими добрими хлопцями». Нарешті, він вийняв кілька золотих скуді й подав їх начальникові варти, сказавши, що половина — його, а друга має бути розділена між його людьми. І, нарешті, в супроводі Грізо, котрий також зняв і залишив рушницю, дон Родріго, вже пішки, став сходити вгору.

Тим часом вищеназвані браві, а з ними четвертий — Сквінтернотто (зверніть лишень увагу на прізвиська[112], так старанно збережені для нас анонімом) — зосталися разом із трьома людьми Безіменного та ще з тим молодим хлопцем — майбутнім кандидатом на шибеницю. Вони почали грати в карти, пити й по черзі розповідали про свої подвиги.

Один з людей Безіменного, який також ішов нагору, невдовзі наздогнав дона Родріго, глянув на нього, впізнав і привітався, позбавивши останнього від неприємного обов'язку називати своє ім'я та розповідати про себе кожному стрічному, котрий не знав його в обличчя. Коли підійшли до замку, дона Родріго завели досередини (проте йому довелося залишити Грізо біля входу). Потім його повели нескінченними темними коридорами і через анфіладу кімнат з розвішаними там мушкетами, шаблями, алебардами та розставленими на варті браві. Трохи згодом його впустили до кімнати, де перебував Безіменний. Той підвівся назустріч гостеві, відповідаючи на його привітання й водночас оглядаючи його руки й обличчя, як він, за звичкою, майже мимоволі неодмінно робив з кожним своїм відвідувачем, хоч би то був найдавніший і найвипробуваніший його друг.

Безіменний був високого зросту, смаглявий і майже лисий. Уціліле волосся — рідке й сиве, обличчя в зморшках. На перший погляд йому можна було дати, либонь, більше його шістдесяти років, однак постава, рухи, різкі риси обличчя, похмурий, але жвавий блиск очей говорили про тілесну й душевну силу, яка могла б вважатися винятковою навіть для молодої людини.

• Предыдущая
• 83/161
• Следующая