Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 82
- Предыдущая
- 82/161
- Следующая
Можете судити самі, що то був за удар для нашого фра Крістофоро. Він одразу згадав про Ренцо, Лючію, Аньєзе й вигукнув, так би мовити, подумки: «Боже мій, що робитимуть ці нещасні, коли мене тут більше не буде!» Але звів очі до неба й став дорікати собі за брак твердості, за те, що уявив себе потрібним для чогось. Склавши навхрест руки на грудях на знак покори, він схилив голову перед падре настоятелем, який відвів його вбік і ще сказав дещо: на словах це була порада, а за змістом — припис.
Падре Крістофоро пішов до своєї келії, взяв торбу, поклав туди молитовника, свою збірку великопостних проповідей і хліб прощення, підперезав сутану шкіряним паском, попрощався з тими із братії, кого знайшов у монастирі, потім наостанку попросив благословення у падре настоятеля й вирушив у супроводі свого супутника в призначену йому дорогу.
Ми вже говорили про те, що дон Родріго, вбивши собі в голову будь-що довести до кінця свій підступний намір, вирішив удатися до допомоги одного страшного чоловіка. Ні імені його, ні прізвища, ні звання ми не можемо повідомити, ба навіть не можемо висловити жодних здогадів щодо цього, — тим дивніша обставина, бо ж згадку про цю особу ми знаходимо в багатьох книжках того часу (я маю на увазі книжки друковані).
Що йдеться саме про цю особу, не залишає жодного сумніву сама тотожність фактів; але всюди помітне велике бажання не називати імені, начебто воно пекло руку й перо того, хто писав. Франческо Рівола в своєму життєписі кардинала Федеріго Борромео, коли йому доводиться говорити про цього чоловіка, називає його «синьйором, таким же могутнім за своїми багатствами, як і знатним за своїм походженням», — і тільки. Джузеппе Ріпамонті, котрий у п'ятій книзі «Вітчизняної історії» згадує про нього більш докладно, називає його «один чоловік», «цей», «той», «цей чоловік», «ця особа». Своєю чудовою латиною, з якої ми перекладаємо за нашим скромним розумінням, він каже так: «Я розповім про чоловіка, який, бувши одним із перших серед міської знаті, вибрав своїм місцеперебуванням селище на самому кордоні і, укріпившись там за допомогою злочинів, зовсім не визнавав ні судів, ні суддів, ні чиновників, ані державної влади. Він провадив цілком незалежне життя, приймав у себе вигнанців, якийсь час був вигнанцем і сам. Потім повернувся, мов нічого й не було...»
Робити те, що заборонено законом або чому перешкоджає та чи інша сила; бути суддею й господарем чужих справ з єдиною спонукою — панувати; вселяти всім страх, командувати тими, хто сам звик командувати іншими,— такі були пристрасті цього чоловіка. Уже з юних літ багато чого бачачи, слухаючи всякі розповіді про нескінченні насильства й розбрат та зазнаючи на собі силу тиранів, він переймався змішаним почуттям обурення й бентежних заздрощів. Замолоду, живучи в місті, він не тільки не пропускав нагоди, але навіть шукав її, щоб мати можливість зіткнутися з найславетнішими людьми, піти їм наперекір, щоб помірятися з ними силою і або провчити їх, або ж змусити шукати з ним дружби. Перевищуючи багатьох інших своїм багатством та прибічниками, а зухвальством і наполегливістю, либонь, і всіх взагалі, він примусив більшість відмовитися від усякого суперництва з ним, круто розправився з багатьма, а решту зробив своїми друзями. Звичайно, він не обходився з ними як з рівними,— тільки такі друзі й могли припасти йому до душі. Це були друзі, готові визнавати себе нижче нього, стояти по його ліву руку. Проте насправді він діяв у їхніх же інтересах, був знаряддям у їхніх руках: здійснюючи свої заміри, вони не минали нагоди вдаватися до сприяння такого підсобника, для якого ухиляння від таких справ було б рівноцінним неславі, відмовою від узятої на себе ролі. Тож і він сам, і з допомогою інших наробив стільки поганих справ, що вже ні його ім'я, ні родичі, ні друзі, ні особисте зухвальство не могли захистити його від громадського гніву, і під тиском загальної ненависті він був вимушений залишити межі країни. В своїй книзі Ріпамонті описує цю подію так: «Коли йому довелося покинути країну, ось до якої потайності вдався він, ось яку виявив обережність і боязкість: проїхав через усе місто верхи на коні, із зграєю собак, під трубні звуки, і, проїжджаючи повз королівський палац, передав варті нахабне доручення для губернатора». І будучи відсутнім він не припиняв своїх підступів, не уривав навіть стосунків із своїми друзями, які пробували з ним у єднанні, «витворюючи таємну лігу лютих замірів і зловісних дій»,— якщо буквально перекласти Ріпамонті. Очевидно, саме тоді він і задумав разом з більш високими особами деякі нові страшні діяння, що про них вищезгаданий історик повідомляє з таємничою-стислістю: «Навіть деякі іноземні правителі, — каже він, — неодноразово вдавалися до його сприяння, щоб учинити якесь важливе вбивство, і часто здалеку посилали йому людей, які й служили під його керівництвом».
Зрештою, невідомо, через який саме час, але завдяки чиємусь могутньому заступництву чи то з нього було знято опалу, чи то його власне зухвальство зробило його невразливим, одно слово, він вирішив повернутися додому, і справді повернувся — однак не до самого Мілана, а до одного зі своїх замків, біля кордону з бергамською територією, яка, як відомо кожному, входила до складу Венеціанської держави. «Цей будинок,— я знов наводжу слова Ріпамонті,— був ніби майстернею кривавих діянь: служили там люди, за чиї голови обіцяно нагороди, а їхнім ремеслом було рубати голови іншим,— ні кухар, ні найостанніший служник не звільнялися від вчинення вбивств. Навіть руки хлопчаків червонилися кров'ю». Крім цієї домашньої челяді він, за твердженням того самого історика, мав ще й інших поплічників із таких самих осіб, які завжди були готові виконувати його накази й переховувалися в різних місцях обох держав, між якими він жив на кордоні.
Усім тиранам значної частини околу довелося з того або іншого приводу зробити вибір між дружбою та ворожнечею з цим незвичайним тираном. Найпершим, котрі захотіли були виступити проти нього, довелося так кепсько, що ні в кого вже більше не виникало бажання вдаватися до таких спроб. І навіть не виходячи за межі власних клопотів, займаючись тільки самим собою, годі було залишатися осторонь від того чоловіка. Несподівано приходив його посланець з вимогою облишити таку-то справу, не турбувати більше такого-то боржника або щось таке інше. Доводилось або погоджуватись, або ж відмовлятися. Якщо ж одна сторона з'являлася до того чоловіка з васальною відданістю, щоб передати на його розгляд якусь справу, то друга ставала перед важким вибором: або підкорятися його вирокові, або ж оголосити себе його ворогом, що було рівноцінне, як казали колись, сухотам у третій стадії.
Чимало неправих зверталося до нього, щоб виявитись правими. Але й чимало правих чинили так само, щоб першими дістати сильну підтримку й відрізати супротивникам шлях до нього: і ті, й інші так чи інакше потрапляли в залежність від того чоловіка. Бувало іноді, що слабкий, утискуваний, пригнічуваний насильником звертався до нього і він ставав на бік слабкого, змушуючи насильника припинити свої переслідування, виправити вчинене зло, попросити вибачення. А в разі небажання підкоритися він починав із ним війну, та таку, аж тому доводилося забиратися з місць, де він сваволив, а іноді навіть розплачуватись іще швидше, ще жахливіше. У таких випадках його ім'я, яке звичайно вселяло жах і огиду, довго благословлялося всіма, бо, не скажу «такого правосуддя», — такої допомоги, такого все ж сприяння у ті часи годі було сподіватися від жодної сили, приватної чи то громадської. Та набагато частіше, ба навіть здебільше, оця його сила правила знаряддям здійснення беззаконних зазіхань, лютих бажань, зарозумілих примх.
Таке розмаїте застосування цієї сили завжди справляло одне враження — навіювало всім перебільшене уявлення про те, як багато він міг захотіти й здійснити незалежно від правоти й неправоти — цих двох початків, що ставили такі перешкоди перед людьми і так часто змушували їх відступати. Слава про звичайних насильників переважно трималася в тісних межах того місця, де їх вважали найбагатшими та наймогутнішими; у кожному околі були свої, і то всі такі схожі один на одного, що маленькі люди не мали потреби думати ще й про тих, хто не сидів у них на шиї. Та слава про цього видатного тирана давно поширилася по всіх закутках Міланського герцогства: всюди в народі ходили розповіді про його життя, з його іменем пов'язувано щось фатальне, загадкове, легендарне.
- Предыдущая
- 82/161
- Следующая
