Таємниця індіанського острова - Кристи Агата - Страница 24

• Предыдущая
• 24/40
• Следующая

Віра перейшла до столу. Розляглося веселе подзенькування чайних ложечок по фарфору — божевілля наче минуло.

Чай! Благословенна, звичайна, щоденна полуднева година! Філіп Ломбард пожартував. Блор засміявся. Доктор Армстронг розповів якийсь анекдот. Суддя Уоргрейв, котрий звичайно ніколи не пив чаю, з насолодою потягнув з чашки запашну рідину.

І раптом у цю умиротворену обстановку ввірвався Роджерс. Обличчя в нього вкрай розгублене.

— Пробачте, панове, ви не знаєте, де ділася завіска з ванної кімнати?

Ломбард підвів голову.

— Завіска? Що за дурниці, Роджерс?

— Вона зникла, сер, наче випарувалася. Я прибирав ванні кімнати, і в одній вбир… тобто ванній, завіска зникла.

— А сьогодні вранці вона була на місці? — спитав суддя.

— Так, сер.

— А який вигляд вона має? — поцікавився Блор.

— З прогумованого шовку, сер, ясно-червоного кольору — в тон кахлю.

— І вона зникла? — перепитав Ломбард.

— Зникла, сер.

Всі вп'ялися очима одне в одного Блор видушив із себе:

— Ну, гаразд. Про що мова? Це безглуздо… втім, як і все, що тут коїться. Для вбивства завіска не придатна, тож забудемо про це.

— Так, сер. Дякую вам, сер, — Роджерс вийшов, причинивши за собою двері.

Всіх наново обняв жах. Вони знову почали нишком стежити одне за одним.

Настав час обіду. Обід подано, з'їдено, посуд прибрано, їжа проста — переважно консерви. По обіді атмосфера у вітальні стала нестерпною.

О дев'ятій Емілі Брент підвелася.

— Я піду спати, — сказала.

— Я теж, — відгукнулася Віра.

Жінки піднялися сходами. Ломбард і Блор проводжали їх. Зупинившись на сходовій площадці, чоловіки чекали, аж доки вони не почули рипіння засувок і дзенькіт ключів, що ними жінки замикали свої двері.

— А їх, виявляється, і не треба вмовляти замикати двері, — посміхнувшися, сказав Блор.

— Що ж, принаймні їм цієї ночі ніщо не загрожує!

Ломбард спустився по сходах униз, Блор слідом.

За годину рушили спати й четверо чоловіків — усі разом. Роджерс, що готував стіл до сніданку, бачив крізь двері їдальні, як вони піднімаються сходами. Потім почув, як вони зупинилися на площадці. Пролунав голос судді:

— Навряд чи ви потребуєте моєї поради замкнутися на ніч, джентльмени.

— Не забудьте закласти в двері ніжку від стільця, — зауважив Блор. — Адже замок можна відімкнути.

— Любий мій Блоре, лихо ваше в тім, що ви надто багато знаєте, — промимрив собі під ніс Ломбард.

— На добраніч, джентльмени, — похмуро сказав суддя. — Бажаю, щоб ми зустрілися взавтра у цьому ж складі.

Роджерс вийшов з їдальні й нечутними кроками підкрався до площадки. Він побачив, як четверо чоловіків одночасно відкрили двері, почув скрегіт ключів і клацання засувок.

— Усе як слід, — прошепотів він сам до себе й повернувся до їдальні. Там усе готове було до сніданку. Він подивився на дзеркальну підставку з фігурками індійчат, і на обличчі в нього з'явилася задоволена посмішка: «Сьогодні цей номер не вийде. Про це вже я потурбуюся».

Він перетнув кімнату, замкнув двері до буфетної, вийшов крізь двері, що ведуть до холу, замкнув їх і сховав ключі до кишені. Потому загасив світло й прожогом кинувся нагору до свого нового житла.

Ховатися там не було де. Хіба що у високій шафі, і Роджерс тут-таки заходився її обстежувати. Переконавшися, що там нікого немає, замкнув двері й роздягнувся.

— Сьогодні цей номер з індійчатами не вийде, — мурмотів собі під ніс, — про це вже я потурбувався…

У Філіпа Ломбарда з роками виробилася звичка прокидатися на світанку. І сьогодні він прокинувся, як завше, підвівся на лікті, прислухався… Вітер трохи вщух, дощу не чути… О восьмій годині знову знявся сильний вітер, але Ломбард його вже не чув. Він спав. О пів на десяту він сів на ліжку, глянув на циферблат годинника. Вуста його розтяглися у вовчій посмішці.

— Настав час діяти, — промимрив.

О дев'ятій тридцять п'ять він постукав у двері Блорової кімнати. Колишній інспектор обережно прочинив двері. Волосся в нього було скуйовджене, очі сонні.

— Солодко спите, вже на тринадцяту годину пішло, — мовив Ломбард. — Тож, певно, совість у вас чиста.

— В чім справа? — урвав його Блор.

— Вас будили? — спитав Ломбард. — Приносили чай? Ви знаєте, котра година?

Блор подивився через плече на дорожній будильник, що стояв біля ліжка в головах.

— Тридцять п'ять хвилин на десяту, — сказав він. — Ніколи не повірив би, що можу так довго спати. А де Роджерс?

— І луна лиш йому відгукалась, — відповів Ломбард.

— Що ви хочете сказати? — розсердився Блор.

— Тільки те, що Роджерс зник, — зовні спокійно мовив Ломбард. — У спальні його немає. Чайника він не поставив і, ба, навіть не запалив плиту.

Блор пошепки вилаявся.

— Куди ж це він, під три чорти, заподівся? Либонь, вештається по острову. Заждіть, поки я вдягнуся. І запитайте, чи не знають чогось інші.

Ломбард кивнув і рушив коридором, стукаючи у зачинені двері.

Армстронг уже підвівся з ліжка й одягався. Суддю Уоргрейва довелося будити. Віра Клейторн була одягнена. Кімната Емілі Брент виявилася порожньою. Розшукова партія оглянула весь будинок. У Роджерсовій кімнаті, як і твердив Філіп Ломбард, нікого не було. Постіль була зібгана, бритва, губка й мило ще не висохли.

— Він устав недавнечко, — прикинув Ломбард.

— А що, як він… ховається, чатує на нас? — пошепки мовила Віра тремтячим голосом, хоча й намагалася говорити якнайвагоміше.

— Любонько моя, я ладний думати що завгодно й про кого завгодно, — сказав Ломбард. — Я вважаю: доки ми його не виявимо, нам слід триматися гуртом.

— Мабуть, він десь на острові, — зауважив Армстронг.

Тут до них підійшов неголений, проте акуратно зодягнений Блор.

— Де ж ділася міс Брент? — спитав він. — Ось вам нова загадка.

Проте в холі вони зустріли міс Брент у дощовику.

— Море надто бурхливе. Навряд чи човен зможе вийти сьогодні, — відповіла вона на їх німе запитання.

— І ви наважилися самі никати по острову, міс Брент? — спитав Блор. — Невже ви не розумієте, як це небезпечно?

— Запевняю вас, містере Блор, я була дуже обережною, — поважно відповіла стара діва.

Блор тільки пирхнув.

— Бачили Роджерса? — спитав він.

— Роджерса? — підвела брови міс Брент. — Ні, сьогодні я його не бачила. А що сталося?

Сходами спускався акуратно зодягнений, ретельно виголений суддя Уоргрейв. Він окинув поглядом їдальню, двері якої були розчинені навстіж, і сказав:

— Ага, він усе ж таки накрив на стіл.

— Він міг зробити це вчора ввечері, — заперечив Ломбард.

Вони зайшли до їдальні уі оглянули акуратно розставлені на столі куверти, ряди чашок на буфеті, повстяну підставку для кави. В усьому був цілковитий порядок. Першою схопилася Віра. Вона вчепилася судді в руку, та так, що старий аж скривився.

— Подивіться на індійчат! — закричала вона.

Індійчат посеред столу було тільки шість.

Вони знайшли Роджерса невдовзі. Він лежав у дворовій прибудові — будиночок цей правив за пральню. В руці він усе ще стискував маленьку сокирочку — певно, колов дрова для розпалу. Великий колун стояв біля дверей — на холодному металі зашерхли бурі плями. Ті плями надто вже добре узгоджувалися із глибокою раною на потилиці Роджерса…

— Картина ясна, — промовив Армстронг. — Вбивця підкрався ззаду і в ту мить, коли Роджерс нахилився, заніс сокиру із силою опустив її.

• Предыдущая
• 24/40
• Следующая