Таємниця індіанського острова - Кристи Агата - Страница 23

• Предыдущая
• 23/40
• Следующая

Філіп співчутливо кивнув:

— Справді, бо весь час здається, що ось-ось покоївка постукає в двері й принесе тобі в ліжко чаю.

— О, як це було б чудово! — вигукнула Віра.

Філіп Ломбард похмурнішав.

— Ні, ця справа благополучно не скінчиться! Ми беремо участь у цьому жахливому кошмарі, на жаль, не уві сні, а наяву. І ми повинні відтепер охороняти себе, хто як може.

Віра притишила голос:

— Якщо… якщо це один із них, як ви вважаєте, хто б це міг бути?

Ломбард несподівано осміхнувся:

— З ваших слів я можу зробити висновок, що нас ви виключаєте з числа ймовірних вбивць. Цілком з вами згодний. Напевне знаю, що я не вбивця та й у вас, Віро, не вбачаю нічого ненормального. З усіх дівчат, що стрічалися мені, ви найнормальніша й найхолоднокровніша, можу присягнути.

— Дякую. — Віра криво посміхнулася.

— А-я-яй! — зауважив Філіп. — Невже ви не повернете мені комплімента?

Віра вагалася з хвилину.

— Ви самі визнали, — відповіла вона нарешті, — що не маєте людське життя за боже пошиття, та по всьому тому я аж ніяк не можу собі уявити, що це ви надиктували ту грамофонну пластинку.

— Правильно, — схвалив Ломбард. — Коли б я затіяв серію вбивств, то тільки б заради користі. Масове покарання нечестивих грішників — це не мій фах. Пішли далі. Отож, ми виключаємо одне одного й зосереджуємо увагу на п'ятьох соратниках по ув'язненню. Котрий із них А. Н. Оуен? Інтуїтивно і без жодних на те підстав я обираю Уоргрейва!

— Он як? — здивувалася Віра. — Але чому?

— Важко сказати. По-перше, він надто старий, а по-друге, він протягом довгих років чинив правосуддя. Тож він щороку по кілька місяців удавав Всемогутнього Господа. Це не минає безкарно. Коли людина вважає, що вона всемогутня, владна над життям і смертю інших, від того неважко втратити розум і піти ще далі — завважати себе Верховним суддею, а потім і катом.

— Що ж, — замислено мовила Віра, — таке може бути…

— А ви на кого ставите? — спитав Ломбард.

— На доктора Армстронга, — без будь-яких вагань випалила Віра.

Ломбард аж присвиснув.

— На доктора? А знаєте, я б його поставив на останнє місце.

Віра похитала головою:

— Ні. Дві смерті — через отруєння. І це незаперечно свідчить проти доктора. Не можна обминути й того, що місіс Роджерс прийняла снотворне, яке дав їй саме він.

— Це так, — погодився Ломбард.

— Коли доктор збожеволіє, його не так-то просто викрити, — наполягала Віра. — А ці доктори, знаєте, через постійну перевтому нерідко позбуваються розуму.

— І все ж я не йму віри, що він убив Макартура, — сказав Ломбард. — Я залишив його зовсім ненадовго — йому просто бракувало часу, якщо, звичайно, він не гнав щодуху туди й назад. Не такий він спортсмен, щоб здатний був так швидко пробігти та при цьому не виявити себе.

— Він міг убити генерала пізніше, — наполягала Віра.

— Це ж коли?

— Як пішов кликати генерала до ленчу.

Ломбард знову присвиснув.

— То ви вважаєте, що він зробив це тоді? Але ж для цього треба мати залізні нерви.

— Доктор нічим не ризикував! — вигукнула Віра. — Адже він тут єдиний медик. Коли заявить, приміром, що людина вже годину тому померла, хто заперечить?

Філіп замислився, потім глянув на неї.

— А ви знаєте, ця ваша думка — таки доречна. Хтів би я тільки знати…

— Пане Блор, хто це? Ось що я хочу знати. Хто це може бути? — Обличчя в Роджерса сіпалося, руки нервово посмикували шкірку, якою він щойно чистив столове срібло.

— У цьому ж бо й причина, друже, — відповів колишній інспектор.

— Пан Уоргрейв каже, що це хтось із нас. Але ж хто саме, сер? Ось про що я хочу дізнатися. Хто цей перевертень?

— Про це ми всі хочемо дізнатися, — сказав Блор.

— Але ж ви про щось здогадуєтеся, містере Блор. Хіба ні?

— Може, де про що й здогадуюся, — відповів Блор. — Та одна справа здогадуватися, а зовсім інша — знати. Скажу тільки: в цієї людини міцна витримка, справді залізна.

Роджерс витер піт з чола й хрипко вимовив:

— Це кошмар.

— А ви маєте якісь міркування з цього приводу, Роджерсе? — поцікавився Блор.

Дворецький заперечливо похитав головою.

— Я нічого не розумію, сер. Абсолютно нічого. І це мене найбільше лякає…

— Ми мусимо вибратися звідси! У що б це не обійшлося нам! — заволав Армстронг.

Суддя Уоргрейв задумливо побавився шнурочком пенсне.

— Я, певна річ, не претендую на роль синоптика, але все ж наважусь передректи: не схоже, щоб сюди — навіть коли б на материку й знали про наш стан — міг прийти Човен, принаймні протягом найближчої доби.

Армстронг зронив голову на руки й простогнав:

— А тим часом усіх нас поперебивають просто в ліжках!

— Сподіваюся, ні, — сказав суддя. — Я маю намір вжити всіх застережних заходів.

Армстронг зненацька подумав, що старі люди, такі, як суддя, набагато міцніше чіпляються за життя, ніж люди молоді. Це не раз дивувало його під час тривалої лікарської практики. Ось він, приміром, молодший за суддю щонайменше років на двадцять, а наскільки слабкіший у нього інстинкт самозбереження.

Суддя Уоргрейв тим часом міркував: «Поперебивають у ліжках! Усі лікарі однакові — мислять штампами. І цей простак теж».

— Зважте, — промовив доктор, — троє вже впали жертвами.

— Безперечно. Але це вони не чекали нападу. Ми — тепер насторожі.

Армстронг гірко промовив:

— Що ми можемо зробити? Раніш чи пізніше…

— Я вважаю, — сказав суддя Уоргрейв, — дещо ми все ж таки можемо зробити..

— Ми ж бо навіть не знаємо, хто це! — заперечив Армстронг.

— Я б цього не сказав, — промимрив суддя.

— Ви здогадалися? — уп'ялив очі в нього Армстронг.

Суддя Уоргрейв ухилився від прямої відповіді.

— Я визнаю, що не маю переконливих доводів, — сказав він, — таких, які потрібні були б у суді. Та коли знову й знову аналізую всі обставини цієї справи, то все більше впевнююся — всі нитки ведуть до однієї людини.

Армстронг знову допитливо глянув на суддю.

— Я вас не розумію, — сказав він.

Міс Брент у своїй спальні, вийнявши з шухляди маленький записник у чорній обкладинці, занотувала:

«Трапилося жахливе. Генерал Макартур загинув (його брат у перших одружений з Елсі Макферсон). Немає ніякого сумніву в тому, що його вбито. Після ленчу суддя виголосив чудову промову. Він упевнений, що вбивця — один із нас. Отож, один із нас одержимий дияволом. Я мала таку підозру. А хто саме? Усі вони тепер прагнуть дізнатися. Та тільки я знаю, що…» Якусь мить вона сиділа нерухомо, — очі в неї затьмарилися, потьмянішали. Олівець у руках заходив ходором, і вона поквапом дописала величезними літерами-карлючками: «Вбивцю звуть Беатрис Тейлор…» Очі її заплющилися. Та ненадовго. Раптом вона здригнулася, подивилася в записник і, пробігши очима кривулі останньої фрази, спересердя зойкнула:

— Невже це я написала? Певно, я божеволію.

Шторм дужчав. Вітер, шалено ревучи, бився у стіни будинку.

Всі зібралися у вітальні — сиділи скупчившись, мовчали й нишком стежили одне за одним. Коли Роджерс зайшов з підносом, гості аж попідскакували.

— Ви дозволите запнути фіранки? — спитав Роджерс. — Тут стане затишніше.

Роджерс запнув фіранки, засвітив. Морок розсіявся, в кімнаті справді стало затишніше.

Гості підбадьорилися: ну, звичайно ж, завтра шторм стихне… прийде човен…

Віра Клейторн звернулася до міс Брент:

— Ви розіллєте чай, міс Брент?

— Ні, ні, зробіть це самі, любонько. Чайник такий важкий. До того ж я надто засмучена — я загубила два клубки сірої шерсті. Це так неприємно!

• Предыдущая
• 23/40
• Следующая