Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 46
- Предыдущая
- 46/90
- Следующая
— Справедливо, але дещо абстрактно, — зауважив Василенко-молодший, — стаття має оперувати конкретними фактами.
— Моя справа, — Микола Прокопович набурмосився, — висунути тезу, дати перспективу, тобто сформулювати напрям ідеї.
Костянтин Прокопович притлумив у собі роздратування, мовив удавано недбало:
— Можливо, ти маєш рацію, і я, беручи на себе роль помічника та однодумця, спробував нафарширувати твою котлету, тобто надати твоїй ідей плоті й крові.
— Це неважко…
Костянтин Прокопович узяв шматок чорного хліба, густо посолив, вибрав твердий, яскраво-зелений, у пуп’янках огірок, відкусив мало не половину й заїв хлібом — проста селянська їжа, яка нагадує і тобі, і всім навколо, з кого ти вийшов і хто саме втілює в собі найвищу мудрість. Мовив:
— Ми розійшлися з більшовиками спочатку з другорядних питань, в основному наші позиції сходилися: земля — селянам, фабрики — робітникам. Не наголошуватиму зараз на причинах наших; розходжень і кінцевого розколу, всім нам вони зрозумілі, про все це уже писано й переписано нами й більшовиками, кожен обстоює свою думку й навряд чи колись можна буде виробити спільну платформу. Отже, фракція меншовиків — чесно кажучи, не всі, але переважна більшість — дотримується точки юру, що більшовиків, які узурпували владу, треба усунути з політичної арени будь-якими засобами. Тут наші погляди стикуються з вимогами та деклараціями інших партій, навіть з монархістами, від яких ми все ж рішуче відмежовуємося. Проте готові вступити в блок з есерами, кадетами, лібералами й навіть анархістами, я заявляю це відкрито, як колишній голова Київського комітету РСДРП. Залишаючи за собою право після зміни влади висунути на громадське обговорення власні теорії та гасла.
— Усе це зрозуміло, — махнув рукою Василенко-старший, — ближче до діла.
— Я сказав це тільки тому, що Борис Миколайович тій був членом жодної партії й, можливо, в цілому нетерпимо ставиться до соціал-демократів. Тепер конкретно. Мечі здається, головний акцент у статті має бути такий: більшовики, взявши владу і наобіцявши масам усі свободи й блага, фактично зрадили їх, відійшли від народу, стали над ним. Тобто більшовицькі гасла лишаються колишніми, демократичними, проте не сповнені реального демократичного змісту. Бюрократизм і початок корупції — на цьому треба наголосити й це треба довести.
— Правильно, — ствердив Микола Прокопович.
— От так, — розважливо сказав Толпига, — факти мають бути конкретними. Слід назвати прізвища й посади. Без цього стаття не прозвучить, стрілятиме вхолосту.
— Тут-то ви помиляєтесь, — хитро примружився Костянтин Прокопович. — У принципі я згоден з вами, але пропоную обійтися мінімумом прізвищ і фактів, бо їх у пас і так обмаль. Головне: на основі одного факту, навіть півфакту зробити висновки та узагальнення, підпустити диму, смороду, називайте це як хочете, однак маємо акцентувати на тому, що поодинокий факт — типовий. Треба вбивати в мозок читачеві: будь ти більшовиком чи есером, все одно обивательське мусить лишатися в тобі, тобто потяг до поліпшення власних умов життя. Так було за французької революції, так буде і в нас. У французів тільки Робесп’єр лишився непідкупним, ну й ще кілька дурнів, зрештою, такі є і у нас, та що може сам Ленін, коли його оточує ціле море кар’єристів, хабарників та владолюбців?
— Боюсь, тут ви перебільшуєте, — подав голос Толпига, — і мені таке буде важко довести.
— Плюньте, — заперечив Василенко-молодший, — наше видання не розраховане на більшовиків та червоних агітаторів, “Новь” читатиме публіка поміркована, яку маємо тільки розбурхати. Знаєте, як створюється громадська думка: “Я вчора читав в авторитетному паризькому виданні “Новь”, що більшовики — хабарники. Спійманий на цьому працівник губнаросвіти Косів, а якщо вже в губернських установах почали брати хабарі!..”
— Але ж про Косіва, — заперечив Толпига, — ще тиждень тому писала “Пролетарська правда”.
— Чудово! — вигукнув Костянтин Прокопович. — Ви самі ллєте воду на мій млин. Я читав цю замітку: суха інформація без особливих коментарів. Отже, факт, який ніхто не зможе спростувати. А вже ваша справа обсмоктати цей факт, натякнути, що таких беззастережних фактів багато і це свідчить про корупцію в більшовицьких; лавах, що це — тільки початок, що будь-яке питання в радянській установі вирішити непросто, хай дехто ще й не бере хабарів, але й не хоче розумно й швидко розв’язувати питання, бо, зрештою, цьому працівникові такі проблеми й не під силу. У нього нема ані досвіду, ані освіти, ані гнучкого розуму — лише приналежність до партії і власна пиха. Його висунули на керівну посаду, повернутися в рядові вже не хочеться, а щоб керувати, треба мати талант, його ж нема, як нема й розуму та освіти, ось такий і стає бюрократом. Бо бюрократом буїи легше й вигідніше: менше відповідальності, та й яка відповідальність, коли ти фактично нічого не вирішуєш? Толпига вислухав Василенка-молодшого, зауважив:
— А чого б вам самому, Костянтине Прокоповичу, не написати статтю? Чудово окреслили проблему.
— Кожному своє, — сумно посміхнувся Василенко-молодший. — Як кажуть, кесарю — кесареве… Я, коли розбалакаюсь, зупинити не можна, а візьмусь за перо — думки розбігаються, наче їх і не було.
— Давайте напишемо разом.
— Не претендую на лаври. Я — рядовий боєць соціал-демократичної партії, тобто меншовик. Нехай колись ми лишилися в меншості, однак певен: історія на нашому боці, а історія, як відомо, найоб’єктивніший суддя.
— Ідея довести неминучість морального падіння більшовиків приваблює мене, — чесно зізнався Толпига. — Навіть назва статті вимальовується: “До кризи ідеології”.
— Годиться, — авторитетно зауважив Василенко-старший. — Під цю назву можна підігнати будь-який факт.
— Підганяти факти неетично, — заперечив Толпига, — треба тільки по-своєму їх інтерпретувати.
“Не все одно”, — ледь не зірвалося з язика в Костянтина Прокоповича, та вчасно осікся: все ж непогано, коли професора ставлять на місце.
Марія Данилівна відчула, що назріває конфлікт, й поспішила розрядити його:
— Ще по чарочці? — запропонувала.
Вони випили, й Василенко-молодший сказав:
— Я ще можу повірити: совдепи якось відбудують господарство. Для цього великого розуму не треба, а ентузіазму більшовикам не позичати. Не будемо заплющувати на це очі. Працюють вони мов скажені й мають повні успіхи — як службовець губстатбюро можу засвідчити це. Але відбудують зруйноване, ну й що? Різні там тахти, цегельні, цементні заводи… Наведуть порядок на залізницях. А далі? Що далі, панове? Така величезна країна, як Росія з Україною, Білорусією та Середньою Азією не може весь час жити на ентузіазмі, вона потребує технічного прогресу, а його без спеціалістів здійснити не можна. Уявіть навіть, що спеціалісти знайдуться. Можна запросити за золото, яке гребуть у Сибіру, інженерів з Англії чи, скажімо, німецьких або французьких. Зрештою, навчити своїх — ломоносови ще не перевелися. Однак, запитає той же інженер, майбутній Ломоносов: для чого? Більшовики відкажуть: для зміцнення рідної Совдепії! Але ж не сьогодні, то обов’язково через рік чи два у того ж спеціаліста поменшає ентузіазму, захочеться чогось свого, особистого, бо кожній людині хочеться чи то будиночка з садочком, чи то окремої, а не комунальної квартири, гарних меблів і власного фортепіано, щоб стояло в твоїй кімнаті, а не в робітничому клубі. А більшовики кажуть: зась, у нас усе спільне…
— Вибачте, — перебив Толпига, — але ж більшовики не заперечують приватну власність. Ось тепер — неп…
— Демагогія, — сердито махнув рукою Василенко-старший. — Цілковита демагогія, хіба їхній керівний більшовик допустить, щоб якийсь безпартійний інженер жив краще за нього? Недооцінюєте ви людську психологію, шановний.
— Правду кажеш, брате, — підтримав його Костянтин Прокопович. — Одначе ми тільки продираємось крізь гущавину й нарешті побачили трохи світла. Є святий принцип справжньої демократії — приватна власність. Ні, я, як соціал-демократ, заперечую приватну власність на засоби виробництва — заводи й фабрики треба націоналізувати, проте втратимо золотий стимул — конкуренцію. Завод не конкуруватиме з іншим заводом, і з’явиться, обов’язково колись з’явиться дух наплювизму замість нинішнього підігрітого більшовиками ентузіазму. Чиста психологія: чого із шкіри лізти, коли й так зійде… Там, десь на заході, лізуть із шкіри, бо нема іншого виходу — конкурент наступає на п’яти, пан або пропав, роби весь час краще, бо ніхто не купуватиме, а наш робітник дуже скоро опанує просту істину: можна й потихеньку… Паростки цієї проблеми треба пошукати й в нинішньому суспільстві, одначе вона більше проявлятиметься в майбутньому. І ось, турбуючись про прийдешнє країни, ми повніші теоретично обгрунтувати неминучу економічну загибель Совдепії, яка програє змагання з європейськими країнами й не зможе забезпечити трудящих усім необхідним.
- Предыдущая
- 46/90
- Следующая
