Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 45

• Предыдущая
• 45/90
• Следующая

— До рибника його? — нерішуче запитала Надя, наче й справді сумнівалася, чи буде доречне таке тісне сусідство цар-риби з якимись звичайними підлящиками.

— Куди ж іще? — Костянтин Прокопович міцно притиснув ляща до грудей і сам поніс до рибника, нікому не довіряючи дорогоцінну ношу. Лише затягнувши мотузок на сітці й перевіривши кілок, до якого був прив’язаний рибник, остаточно оговтався, випростався й переможно подивився на присутніх.

Микола Прокопович стояв за три кроки, урочисто підвівши над головою руки, і аплодував братові. Надя присіла над рибником і пестила рибину, наче все ще не вірила, що чоловік справді міг упоратися з такою. Толпига підвівся навшпиньки, пенсне сповзло йому на кінчик носа, він дивився над скельцями й мружив очі зачудовано. Лише Марія Данилівна ніяк не зреагувала на подію: сиділа трохи оддалік на рядні, на якому були вже розставлені пляшки й наїдки, й чистила редиску.

Костянтинові Прокоповичу захотілося розповісти всім про те, що пережив за ці короткі хвилини, бо почуття справді переповнювали його.

— Ну-с, як ми її?.. — Задоволено потер руки і обтрусив з грудей пісок та луску, залишені лящем.

— Чудово, — схвалив Толпига, — я бачив на базарі різних лящів, але таких!..

— Зваримо з нього юшку, — запропонувала Надя, але Костянтин Прокопович замахав руками: дурна жінка, не розуміє, що найбільшу насолоду від ляща можна одержати тільки несучи його через усе місто й ловлячи здивовані й захоплені погляди перехожих. То буде справжній тріумф, — косо зиркнув на брата, — не те що студентські оплески красномовному професорові.

— На юшку вистачить підлящиків, — заперечив, — є що дві чехоні, та й на перемет щось піймаємо.

Ловити рибу йому вже розхотілося: човгаючи босими ногами по гарячому піску, підійшов до Марії Данилівни, просто з пучка висмикнув найбільшу й найчервонішу редиску, захрумкотів смачно, не обтерши, — знав, йому вибачать зараз усе, навіть погані манери.

Микола Прокопович сів на край рядна акуратно, щоб не забруднити чесучеві штани, — ще з дореволюційного гардеробу, а професор ревниво ставився до своєї зовнішності й беріг костюми. Де тепер знайдеш таку чесучу? Не дістанеш навіть у непманів за чисте золото…

Марія Данилівна скоса зиркнула на чоловіка й порадила:

— Ти б, Колю, переодягнувся в купальний костюм. Я захопила з собою, візьми у саквояжі.

Микола Прокопович невдоволено похитав головою. Він і сам розумів, що в таку спеку, та й на дніпровому березі, в купальному костюмі зручніше, тим наче що костюм був також з дореволюційних запасів — смугастий, схожим на матроський тільник. Проте шановна дружина не може знати, що він стидається своїх худих ніг. В чоловічій компанії наплювати, але ж поруч Надя, і їй зовсім необов’язково бачити його вади.

Микола Прокопович всівся зручніше, розпростував на колінах штани й запропонував:

— Час закусити. А якщо кохані жінки побалують нас ще й чарочкою… — Він-то знав, що саме так станеться. Вони з Марією Данилівною детально обговорили цю проблему й дійшли згоди, що сьогодні пляшка не тільки доречна, а й необхідна. Марія Данилівна сама збігала до знайомого непмана, той, незважаючи на знайомство, здер з неї стільки, що вдома хапалася за серце, та Микола Прокопович швидко заспокоїв дружину. Звичайно, він ніколи б не дозволив собі за такі гроші жлуктити горілку, та сьогодні вони запросили на пікнік до Труханового острова Толпигу, а Борис Миколайович, казали, не цурається чарки, до того ж, його треба задобрити й напутити. Толпига колись пописував у газети, перо в нього метке — з цього Микола Прокопович і вирішив скористатися. Справа в тому, що Вакар замовив йому статтю для “Нови”, а писати її не хотілося. Й не тільки тому, що треба було збиратися з думками, викладати їх на папері, що професорові не завжди вдавалося, але й лякали наслідки такої акції. Звичайно, він писатиме під псевдонімом, та люди, хоч і обмежене коло, все Ж знатимуть справжнього автора, хтось може обмовитися, а то й продати…

Микола Прокопович поділився своїми побоюваннями з дружиною, й та одразу підтримала його. Тоді й виникла ідея доручити написання статті Толпизі — тим паче, що брат Костя вже мав з ним розмову й залучив до Центру дії.

Костянтин Прокопович запропонував також влаштувати пікнік, сполучити приємне з корисним, він був запеклим рибалкою, та й братові, вважав, не завадить відпочити на свіжому повітрі.

Костянтин Прокопович знав на Трухановому острові всі більш-менш пристойні рибальські місця. Сьогодні, правда, довелося, згнітивши серце, піти на компроміс: найкраще ловилася риба на кам’яній косі в кінці острова поблизу Ланцюгового мосту, та вони зупинилися на пляжі під верболозом, — ну що ж, все обернулося на краще: невідомо, чи витягнув би такого ляща на косі.

Костянтин Прокопович простягнувся голим черевом на піску, підгорнувши його під груди, дивився зачудовано, як швидко пораються жінки, як на білій скатертині з’являються редиска і огірки, круто зварені яйця, ковбаса й пиріг з капустою. І як урочисто дістає з плетеного кошика Марія Данилівна пляшку справжньої білоголової горілки, як ставить її посеред скатертини, оточуючи маленькими, щоправда, не кришталевими, але пристойного скла чарочками.

Серце Костянтина Прокоповича тенькнуло, він розчулився і хотів поцілувати руку братової, та уявив себе 8 голими грудьми і в закочених вище колін пом’ятих штанях — обмежився тим, що обдарував Марію Данилівну солодкою посмішкою і вигукнув голосно й патетично:

— Першу чарку пропоную за нашу годувальницю пані професорову, яка може прикрасити найвишуканіше товариство!

Марія Данилівна заперечливо замахала руками, а Костянтин Прокопович спритно відкоркував пляшку й наповнив чарки — жінкам, правда, по половинці, але вони не протестували. Надя тільки для годиться торкнулася горілки губами.

Випили по першій, від другої Микола Прокопович фактично відмовився, налив лише на денце, і не тому, що не хотів. Горілка смакувала йому, й шлунок приємно зігрівся, проте вважав: слід хоч трохи підпоїти Толпигу, аби той зробився поступливіший і не відкинув їхню пропозицію. Тому й підняв чарку за світлий розум і гостро публіцистичне письмо Бориса Миколайовича, талант якого, на жаль, ще мало помічений громадськістю. Однак тут же висловив надію, що ця справа поправима, перед справжнім талантом не може не відкритися широка дорога і особисто він докладе всіх зусиль, аби допомогти молодому колезі.

Борис Миколайович випив, не поморщившись, і не заперечував професорові. І сам був високої думки про свої здібності, похрумкотів огірком і зауважив: сувора дійсність обмежує можливості справжнього журналіста. Сказав навіть прямо:

— Якщо хочеш побачити своє ім’я у пресі, танцюй під більшовицьку дудку. Хіба “Пролетарська правда” чи якась інша газета видрукують тебе? Горлопанять про свободу слова, а ця свобода обмежується їхніми догмами й навіть уподобаннями редактора.

Костянтин Прокопович відірвався від закуски й мовив безапеляційно:

— Ви — член Київського обласного Центру дії, добродію. І наша організація надає вам трибуну. Саме тому ми й запросили вас сюди, далі від людських очей, щоб обговорити деякі аспекти справи.

Очі Бориса Миколайовича спалахнули цікавістю.

— Нелегальне видання? — запитав. — Невже вал удалося?..

— Що ви, що ви, — енергійно захитав головою Микола Прокопович. — Де взяти папір, шрифти, друкарські верстати? Та й як уберегтися від всюдисущих чекістів? Пі, Борисе Миколайовичу, надрукуєтесь ви в Парижі, така перспектива вас улаштовує?

— Ще б пак! Проте кому ми потрібні в Парижі? З нашими суто совдепівськими проблемами?

— Отут ви й помиляєтесь. Точніше, непоінформовані. Керівництво Центру дії вимушене поки що перебувати в Парижі, там же видасться наш центральний орган — журнал “Новь”, для нього й треба написати статтю.

— Тема? — коротко запитав Толпига.

— Про наші нинішні проблеми, — невизначено пояснив Микола Прокопович. — Саме для того, щоб визначити тему, ми й зібралися тут. Вважаю, стаття має довести кризу ідеології більшовизму, повинні акцентувати на тому, що Радянська влада вичерпала себе, неминуче йде до власного кінця, і цей кінець уже видно неозброєним оком.

• Предыдущая
• 45/90
• Следующая