Есесівські мільйони - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 20

• Предыдущая
• 20/28
• Следующая

— Хто хоче?

— Кінчай їх, сержанте, — байдуже одповів хтось.

Гюнтер, почувши німецьку мову, почав жалібно канючити:

— Ми — німці, невже вбиватимете своїх співвітчизників?

Молодик опустив автомат.

— Німці? — запитав здивовано.

Гюнтер відчув надію на порятунок.

— Ми швейцарські німці… — мовив благально. — І в нас на шосе справді лишилася машина…

— Знов ти своєї! — сплюнув сержант.

Він почав підводити автомат, чорна цятка дула всвердлилася Карлові в мозок, і ним оволоділа апатія, наче все й бачив і чув, та не міг ворухнутися, усе було міражем, нереальністю — і солдати, і дерева, до яких їх прив’язали, й жовта трава під ногами, — реальним було лише автоматне дуло; воно здригнеться зараз, та він уже не побачить вогню, кулі долетять швидше…

Поруч Гюнтер заскиглив тонким голосом:

— Не вбивайте нас!

Сержант повів автоматом, тепер Карл бачив лише чорний отвір дула; він збільшувався і нагадував жерло гармати, Карл міг просунути туди голову, пролізти в чорну безодню, звідки нема вороття. “Швидше б”, — подумалось.

І раптом — нема чорної безодні, сержант, опустивши автомат, повертається до них боком…

Що там на краю галявини? Чому знову з’явився капітан і чому поруч із ним Леребур?

Вже усвідомивши, що прийшов порятунок, Карл ніяк не міг позбутись відчуття, що у нього на грудях болить обпечена шкіра…

— Я вимушений принести вам свої вибачення, — говорив капітан, поки їх розв’язували, та Карл погано розумів його, апатія не відпускала, й під серцем пекло.

— Дайте йому води… — помітив Карлів стан Жорж Леребур.

До його губ притулили баклагу, він автоматично ковтнув, горілка обпекла горло, та відразу полегшало — закашлявся, сльози виступили на очах, але біль під серцем вщух, повернулася здатність чути й бачити.

Гюнтер стояв поруч, зіпершись на дерево, й гикав. Йому теж дали ковтнути горілки, він відпив мало не половину баклаги. Підніс кулаки, щось хотів сказати, але, так і не мовивши жодного слова, знеможено сів на траву.

— Вас запідозрили у шпигунстві на користь бунтівників, — пояснив Леребур. — Днями їхні хлопці, — кивнув на капітана, — вбили Янсона Сендве. Це президент Північної Катанги й керівник партії “Балубакат”. І тепер вони небезпідставно побоюються репресій.

Гюнтер зло плюнув.

— Я пояснював йому, що маємо листа!

— Ну… ну… — примирливо пробуркотів Жорж. — На щастя, мене наздогнав грузовичок, і я розжився на пару галонів бензину.

— А коли б не було грузовичка? — не здавався Гюнтер.

— Пили б ви зараз шнапс на тому світі! — зареготав сержант. — Але тут інакше не можна.

— Якщо б ви знали місцеві умови… — підтвердив каштан. — Хочете ще? — простягнув Карлові свою баклагу.

Той похитав головою. Чомусь його нудило. Жорж зрозумів це й порадив:

— Треба випити, полегшає. Справді, полегшало. Карл обтер губи.

— Поїхали… — запропонував. Оця галявина, де ледь не залишилися навічно, викликала неспокій і навіть роздратування.

— Так, поїхали, — згодився Леребур. — Тим більше, що залишилось нам… Полковник тут, у Касонго.

— От і чудово! — зрадів Гюнтер. — Кінець нашим блуканням.

Він ляснув Карла по плечі, але той не поділяв його ентузіазму. Якось було все одно: полковник — то й полковник, є — нехай буде, нема — то й нема…

У голові шуміло, неприємне обличчя капітана розпливалося. Знав, оця чорна цятка, що розросталася в жерло, тепер снитиметься йому, й сни ті будуть жахливі.

— Моя професія — вбивати, і я не соромлюсь її!

Так почав прес-конференцію полковник Людвіг Пфердменгес. Вони сиділи на веранді великого одноповерхового будинку, де розташувався штаб батальйону “Гепард”. Щойно полковникові доповіли, що каральна експедиція проти бунтівників-партизанів, які засіли на західному березі озера Танганьїка, закінчилася успішно, й він перебував у тому благодушно-піднесеному настрої, коли все здасться кращим, ніж є насправді, й тому тебе тягне на відвертість, язик розв’язується, й починаєш розповідати те, що за інших обставин навіть сам згадуєш неохоче.

— Так, панове, я не соромлюсь. Бо який же ще інший обов’язок солдата, тим більше тут, де дикість і первісні звичаї? Не вб’єш ти — вб’ють тебе, тому ми й намагаємося вбивати якнайбільше. Ліва преса, — іноді я читаю ці червоні листки, панове, — галасує про нашу жорстокість, про те, що партизани ведуть справедливу боротьбу за права тубільців. Час, панове, покінчити з пустопорожнім базіканням про справедливі й несправедливі війни. Все це вигадки комуністів, я переконаний у цьому. З нашої точки зору, з точки зору солдатів мого батальйону “Гепард”, війна, яку ми ведемо проти чорномазих, — справедлива, ми захищаємо свої інтереси й інтереси заможних, а значить, найкультурніших і найпрогресивніших сил країни. А хто не поділяє ці погляди, нехай іде під три чорти! І ми з задоволенням допоможемо йому швидше дістатися туди!

Полковник розстебнув гудзик на сорочці й. випив півсклянки газованої води. Вів далі стриманіше:

— Свого часу мене зарахували до есесівських злочинців, і я мусив податися у ці паршиві джунглі. За що, питаю вас? Мене — до злочинців? Я командував полком, потім дивізією СС, ми воювали як могли, ну, знищували партизанів у Росії, то й вони знищували нас. Війна була без правил! Ми воювали з цивільним населенням, але ж і цивільні вбивали нас. Необхідні були жорстокі заходи, і я не вагався, коли треба було спалити село чи повісити два-три десятки комуністів. Як не вагаюсь і тепер — досвід російської кампанії навчив мене, тепер ми використовуємо його: краще вбити десятьох чорномазих, ніж залишити одного пораненого. Бо й поранені кусаються.

— А що ви їм дасте, коли переможете? Ваша позитивна програма? — запитав Леребур.

Карл здивовано глянув на нього: невже не розуміє? І яка може бути позитивна програма в професійного вбивці?

— Нехай з програмами виступають інші, — відмахнувся Пфердменгес. — Чомбе чи ще хтось. Вони — мастаки задурманювати голови, їхня професія — базікати, а наша — встановлювати тверду владу. Моя програма дуже проста: негри мусять працювати. Вони створені для праці, панове, я глибоко переконаний у цьому. Сама природа, панове журналісти, виступає проти нас у спілці з тубільцями. Адже негрів тут, в умовах тропічного клімату, не тривожить, що станеться з ними взимку, їм не потрібні продовольчі запаси, і це вплинуло на формування їхнього характеру й звичок. Негр не хоче систематично працювати, точніше, він не вважає працю обов’язковою умовою свого існування. Природа дозволяє йому прожити так, граючись. їжа чорномазих — банани, кукурудза, цукрова тростина, риба й дичина. Банани ростуть самі, для вирощування кукурудзи та коренеплодів досить недбалого обробітку грунту, крім того, тут можна збирати по два врожаї на рік.

Полковник зупинився, ковтнув води й вів далі з натиском:

— Примушуючи негрів працювати, ми робимо велику, благородну справу насамперед для них самих, для розвитку нації, панове, якщо хочете. Ми здійснюємо в Конго величну цивілізаторську місію, пробуджуємо, і я переконаний в цьому, чорну Африку від віковічної сплячки.

— Автоматними чергами? — запитав Карл.

— Так, автоматними чергами, — не помітив іронії полковник. — Суцільний вогонь випалює все на шляху моїх солдатів. Чесно визнаю, панове, я ніколи не насмілювався рахувати вбитих, що валялись на землі після пострілів моїх “гепардів”. Іноді вся савана вкрита тілами. Всюди кров, відірвані руки, ноги, шматки м’яса… Це все, що залишається від бунтівників.

— Ви маєте плантації в Конго? — обірвав полковника Гюнтер.

— Наївне запитання, — зареготав Пфердменгес. — Ці джунглі й савани виявилися не такими вже й дикими. Плантації кави, бавовнику, масличної пальми… При вмілому землекористуванні це дає непоганий прибуток.

— Але ж ваша професія — лише вбивати, — не стримався Карл.

— У мене є управителі й наглядачі.

Леребур відірвався від магнітофона.

— Як ви вважаєте, Моїс Чомбе може очолити конголезький уряд?

• Предыдущая
• 20/28
• Следующая