Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей - Страница 48

• Предыдущая
• 48/58
• Следующая

Я голосно заридала, і замість жалю до себе з’явився сором. Він погнав мене вище й вище. Я чіплялася за кожну щілину, за кожен виступ, навіть за колючі стебла. Кілька разів ледве не впала. Сльози висихали, їх здував вітер, а я лізла й лізла, не звертаючи уваги ні на що, і коли я вибралася на плече котові і поглянула навколо — у мене перехопило подих.

Ось вона, нова чарівна країна. Така гарна…

Я всілася на камінь і обхопила руками коліна. От якби ніколи не йти звідси. Тут і залишитися назавжди.

Що станеться з моїм світом, якщо я тут — у Королівстві — загину? Навряд чи Оберон не передбачив цієї можливості. Він завжди був зі мною чесним. У дорозі з магом може трапитися що завгодно — хіба це причина, щоб назавжди «заморожувати» його світ?

Шкода, що я не запитала про це короля раніше. А зараз доведеться здогадуватися, переконувати себе: світ повернеться до звичного життя. Тільки мене в ньому не буде. Дуже шкода маму, та навіть вона заспокоїться. У неї ж є Петрик і Дмитрик…

Минав час. Мабуть, нарада вже закінчилася. Цікаво, який нам ухвалили вирок?

Хоча ні. Ні грамулечки не цікаво.

Море штормило все сильніше — баранчиків більшало, а сонячні відблиски, навпаки, зникли: на сонце набігла хмара, море стало матовим і непрозорим. Хвилі розбивалися об каміння між передніми лапами кота. Плече, де я сиділа, було заввишки приблизно з дев’ятиповерховий будинок.

Над кручею — уздовж морди кота — тягнувся виступ, не ширший, ніж жерстяний козирок над балконом. Якраз стежина для гірської кози. Не пам’ятаю, хто мені розповів «козину таємницю». Кіз довго вважали найхоробрішими тваринами на землі — авжеж, стрибають по камінчиках над страшною прірвою! А потім з’ясувалося, що вони просто дуже короткозорі і не бачать далі власних копит…

Я встала. Ступнула на виступ. Обернулася до скелі спиною, притиснулася, зробила приставний крок.

Вітер гладив обличчя. Теплий вітер мандрів. Я чомусь пригадала Ланса, який загинув через мене. І зробила ще один крок.

Вниз не дивилася. Що мені там потрібно? Ну, гострі скелі. Ну й нехай.

…А все-таки було багато хорошого. Був день, коли мені вручили посох. Була розвідка з Обероном. Була та мить, коли Гарольд сказав мені: «Ти справжній друг». Був сурмач, якому я затягнула рану. Все було. Є що згадати.

Навіть моя перемога над туманною бабищею чогось варта. Навіть «водолази», яких я розшпурляла позаминулої ночі, варті багато чого. Звичайно, в останніх моїх «подвигах» була хоробрість, однак не було слави…

Може, принц і Ельвіра здогадаються розповісти про все Оберону? І той визнає: все-таки вона була гідним магом дороги. Давайте не згадуватимемо її зраду…

Кам’яний карниз зовсім звузився. Ступні могли ось-ось зісковзнути. Я глянула на горизонт…

У цю мить сонце визирнуло з-за хмар, між мною і горизонтом пролягла блискуча доріжка.

Долаючи жах, від якого судомило живіт, я розвела руки й заспівала, прагнучи перекричати вітер:

На слові «йдуть» я відштовхнулася від скелі й полетіла вниз, на каміння.

Вітер став щільним до неможливого і майже гарячим. І він стиснувся, як гумова подушка. Сам час стиснувся: мені здавалося, що я падаю дуже поволі. Мені здавалося, я бачу, як наближаються скелі, й хочу заплющити очі, але не можу! І ось верхівка найгострішого каменя вже перед моїм обличчям…

Час зупинився зовсім. Я зависла в повітрі… Завмерла…

І раптом попливла над скелями, по повітрю, немов по ковзкому, в’їждженому санками, ногами та чиїмись пальтами льоду. Я ковзала вперед і вниз, ось уже піді мною море, і я зависла над хвилями метрів за три…

Я побачила свою тінь на поверхні води. Залементувала від жаху, втратила рівновагу й гримнула вниз, у море, у хвилі та бризки. Вода одразу ж натекла в чоботи, я злякалася — тепер уже тому, що тону, — заборсалася…

І намацала ногами дно. У цьому місці води мені було по груди. Я стала, велика хвиля підхопила мене попід пахви, пронесла вперед і кинула на пісок. Мокра, жалюгідна, я рачки вибралася на берег — поки інша хвиля не кинула мене об камінь…

У мене зуб на зуб не попадав.

— Ліно!

За два кроки стояв Оберон, а ще хвилину тому нікого поблизу не було!

— Ти що, з глузду з’їхала?!

Він вхопив мене за комір і ривком підняв на ноги. Він по-справжньому оскаженів: борода стояла дибки, зіниці розширилися, на щоках пунцово горіли червоні плями. Я злякалася, що він мене вдарить.

— Збожеволіла? — він сильно струсонув мене за плечі. — Так ніхто не злітає! Так навіть я не злітаю! Так можна розбитися, ясно тобі? Це ж чортзна-що! Це самогубство!

Він кричав на мене уперше в житті. А я дивилася й не розуміла, чого він хоче.

Він раптом перестав кричати. Придивився. Сказав іншим голосом, тихим і хрипким:

— Ліно, ти що?

Я мовчала.

— Ліно, — сказав він із жахом. — Ти…

Він випустив мене, і я сповзла, мов дірява надувна лялька, на пісок.

Король стояв наді мною. Вітер роздував його дорожній плащ. І шуміло море. І повзли по мокрому піску камінчики, які відносила хвиля.

Оберон нахилився і взяв мене на руки. І кудись поніс. Я чула його кроки, дихання і бачила, як летять по небу хмари.

— Ліно, так не можна.

— Чому?

— Бо це нерозумно. І ще тому, що людина відповідає не тільки перед собою. Про маму ти подумала?

— Подумала… Я все одно до неї не повернуся.

— Чому?

— Бо я — зрадник.

Він довго мовчав.

— Ви ж самі знаєте, що я — зрадник.

— Ліно, — сказав він майже тужливо. — Ти можеш розповісти мені, що сталося?

— Нехай вони розкажуть.

— Вони не розкажуть! Вони брехатимуть, безглуздо, по-дурному, але брехатимуть і дивитимуться наївно в очі… І тебе змусять.

— Мене не змусять.

— Уже змусили! Та з них ніби з гуски вода, а ти зі скелі стрибаєш…

Під ногами у короля поскрипував гравій. Він ніс мене легко, ніби мені були рочків зо три.

— Чому він такий?

Оберон важко зітхнув, я відчула, як піднялися й опустилися його груди.

— А який він? Просто хлопець. Просто слабо-вольний. Просто егоїст. Мало таких?

— Не знаю.

— Багато… Мені так соромно за нього, Ліно. Ти собі уявити не можеш.

— Можу.

Над нами пролетів птах. Король перехопив мене зручніше, я боялася поворушитися. Чи буде в мене ще шанс розповісти йому правду?

— Я билася з туманною королевою і перемогла її.

Він стиснув мене трохи сильніше.

— Небо стало опускатися, але я не дала йому впасти… А потім вона відчинила для мене двері, начебто вхід у мій світ. У двір. Там ліхтар, лавка… Це справжнє? Чи все-таки пастка?

— Не знаю, — сказав він, подумавши. — Я… ні, чесно, не знаю. Може, й пастка.

— Пробачте мені, ваша величносте, — сказала я пошепки.

— Я пробачив.

— А Лане?

— А Ланс був солдатом і знав ціну життя й смерті. Він пробачив би теж.

— А ви відрубаєте мені голову?

— Аякже, — сказав він із нервовим сміхом. — Ось тільки збігаю за сокирою.

У табір ми ввійшли разом — попереду Оберон, я трохи позаду. Все Королівство виступило назустріч. Дивилися жадібно, з надією — то на мене, то на короля.

— Чого натовп зібрався? — запитав Оберон спокійно. — Коменданте, готуємося до відходу, знімаємо табір, сьогодні ж виступаємо, не чекаючи ранку… Це що?

Люди розступилися, і наперед вийшов принц. Він був блідий, мов привид. Долоні його стискалися й розтискалися.

— Ваша величносте…

— Що? — запитав Оберон із ввічливим здивуванням.

Принц зробив кілька кроків і раптом став навколішки. Я відсахнулася.

— Ваша величносте, — сказав принц голосно. — Я… брехав вам… і всім. Тільки я винен у тому, що трапилося: хотів заснувати своє Королівство… і обманом заманив із собою Ельвіру й Ліну. Єдиним зрадником є я, я розколов Королівство… і робіть зі мною що хочете.

• Предыдущая
• 48/58
• Следующая