Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей - Страница 47

• Предыдущая
• 47/58
• Следующая

— Доброго всім ранку, — сказав Оберон. Голос його не змінився — він був, як завжди, спокійний і доброзичливий. Від цього голосу в мені раптом прокинулася надія, я швидко глянула в обличчя королю…

Ніколи раніше він не дивився на мене так холодно й байдуже. Я відвела погляд.

— Отже, панове, ми зібралися тут, щоб почути пояснення від принца Олександра, принцеси Ельвіри й Ліни, мага дороги: як трапилося, що ці троє покинули Королівство в дорозі й тим самим підштовхнули його до катастрофи.

Запала тиша. Навіть ззовні, де чекав рішення натовп, не долинало ані звуку.

— Усе дуже просто, ваша величносте, — почав принц. — Сталося так, що ми з моєю нареченою Ельвірою вирішили прогулятися зоряної ночі… Що цілком природно. Ми відійшли від табору… на кілька десятків кроків. Звичайно, це було нерозсудливо, але ми, зізнаюся, заговорилися. Задивилися на зірки. І раптом! З темноти кинулося на нас чудовисько, схоже одночасно на бика і жабу. Я вихопив кинджал, та моя зброя була безсила проти іклів…

Усі уважно слухали. Принц говорив насилу, від хвилювання в нього стиснуло горло. А мене мучив сором. Уперше в житті я чула, щоб людина так безсоромно брехала, рятуючи свою шкуру.

— …І прийшла нам на допомогу. Ймовірно, їй теж не спалося, вона теж встала, щоб прогулятися, і випадково наткнулася на нас — саме вчасно, щоб врятувати… Правда, Ліно?

Я нервово ковтнула слину. Від мене ще й вимагається всю цю нісенітницю підтвердити?

Оберон несподівано прийшов мені на допомогу:

— Мага дороги ми запитаємо потім. Розказуйте, що було далі, ваша високосте.

— Ну… після нападу чудовиська ми були… розгублені. Ми майже заблукали… Тут спустився туман, така струмлива річка. Підхопив нас усіх трьох і поволочив по дну яру…

— Так це було в яру?

— Це, — принц затнувся. — Ну, загалом… ми опинилися в яру, так. Після чудовиська у нас замакітрилося в голові…

— Настільки замакітрилося, що ви не могли знайти табору за кілька десятків кроків?

— Це було дуже люте чудовисько, — подала голос Ельвіра. — Чи ви не знаєте, ваша величносте…

— Прошу вас, принцесо, помовчіть. У вас буде можливість висловитися.

Ельвіра почервоніла ще більше.

— Отже, вас понесла туманна річка… І куди вона вас занесла?

— У невідому місцевість, — принц підбадьорився, адже тепер він говорив чисту правду. — Ми побачили жінку, виткану з туману, вона жестами й сміхом дала нам зрозуміти…

— Спасибі, досить. Я здогадуюся, що саме дала вам зрозуміти туманна жінка. Принцесо Ельвіро, ви хочете щось додати?

— Так, ваша величносте, — Ельвіра зробила кокетливий реверанс. — Ми чудово розуміємо, як дорого обійшлося Королівству наше раптове зникнення. Однак я повторю — це був нещасний випадок. Так, ніби на нас упало, наприклад, дерево. Ми стільки всього пережили… нам прикро, що в рідному Королівстві нас вважають… я навіть не розумію ким.

— Зрадниками, — тихо сказав Оберон. — Зрадниками вас вважають… Ви підтверджуєте все, що розповідав принц? Ви пішли прогулятися зоряної ночі, прихопивши заплічний мішок з їжею, казанком і змінною білизною? На вас напало чудовисько, схоже на бика і жабу? Але не завдало вам шкоди, а дочекалося, поки на допомогу прийде маг дороги?

— Так, — повільно сказала Ельвіра. — Я тільки не розумію, до чого тут якийсь мішок? І що це за справедливий суд, якщо нас наперед називають зрадниками? Спочатку наша провина має бути доведена, а потім уже…

— Добре, — обірвав її Оберон. — Скажіть ще раз, голосно й виразно: була у вас із принцом мета покинути Королівство чи не було?

Запала тривала пауза.

— Але ж я кажу…

— Ви хотіли піти чи не хотіли?

— Не хотіли, — твердо сказала Ельвіра. — Ми гуляли. У темряві забрели в яр. У нас же немає нічного бачення!

— Тоді запитаємо того, у кого є нічне бачення.

Знову запала абсолютна тиша. Здавалося, що мої вуха ось-ось луснуть і впадуть на долівку.

— Ліно, — сказав Оберон спокійно й холодно, — ти готова відповідати?

— Так.

— Тоді скажи, усе, що говорили тут ці люди, — правда? Ти можеш підтвердити?

Благальні погляди принца й Ельвіри були спрямовані тільки на мене. Цих двох багато разів рятувала від смерті. Я відповідала за них. Так, вони думають тільки про себе. Так, вони брехуни й дурні. Але ж вони, кляті, в дорозі стали моїм Королівством. Невже я берегла їх для ката?

Ну що мені робити? Так — зле, а так — ще гірше. Вийде, що я зрадила спершу одне своє Королівство, потім інше…

— Маг дороги, ми чекаємо твоєї відповіді. Чому ти мовчиш?

— Нас насправді підхопила туманна ріка. І занесла у володіння такої товстої бурої… баби.

— Зрозуміло. Річка текла по дну яру?

— Так.

— Як ви опинилися на дні яру?

Принц ледве чутно застогнав крізь зуби.

— А як ви опинилися на дні яру, Ліно?

— Ми туди… зайшли.

— Навіщо?

— Ми… гуляли.

— Утрьох? Закохана пара і маг дороги?

— А чому б і ні? — не стримавшись, викрикнула Ельвіра. — На нас напало…

— Вас ми вже чули, принцесо… Ліно, ти брехатимеш мені чи все-таки скажеш правду?

— Це тиск, — швидко сказав принц. — Батьку! Ви ж тиснете на неї, примушуючи…

— Помовчіть, принце. Ліно, твоє слово?

— Ми гуляли втрьох, — сказала я тихо. — Нас понесла туманна річка. От і все.

— Усе?

— Усе, — я заплющила очі. — Можна, я ненадовго вийду?

Натовп розступився переді мною, мов перед прокаженою.

Отак безславно я перестала бути магом дороги. Бо справжній маг, хай навіть маг-зрадник, спокійно дивився б у вічі судді й без трепету вислухав би вирок, яким би суворим той не був. А викручуватися, пекти раків, відбріхуватися — на це здатні тільки принци й принцеси.

Хоча які ж вони високості після цього!

За мною ніхто не стежив. Воно й зрозуміло: куди я подінуся? Куди втечу? Навіть якщо б захотіла?

Гарольд залишився в шатрі — там тривала нарада. Натовп проводжав мене поглядами, і, щоб сховатися від них, я побрела берегом.

На захід уздовж краю прибою. Мабуть, за звичкою.

За два кроки від табору було дуже гарне місце. З піску тут виступала величезна скеля — вона була схожа на товстого кота, що лежить на череві й простягнув перед собою передні лапи. Придивившись, можна було навіть розрізнити котячу морду з примруженими очима. Камінь був темно-червоний, із сірими прожилками, подекуди поблискували кристали кварцу.

Я зупинилася.

Щось величне було в цій скелі. Кам’яний кіт мружився, дивлячись на море, і ніби казав: дурні, метушливі люди. Ось ви постарієте й помрете, і внуки ваші помруть від старості, а я дивитимусь на море й мружитиму очі. Чого варті ваші біди порівняно з моєю нерухомістю?

Я підняла камінь і кинула в море. Прибій поглинув подачку й попросив ще.

Я повернулася до моря спиною і поволі рушила в обхід скелі.

У щілинах росли колючі трави. На чорних колючих гілочках погойдувалися білі, зелені, червоні й сині квіти. Незрозуміло, як така потворна рослина може породити таку красу. Чим вище, тим густішали квіти. Ні про що особливо не думаючи, я почала підійматися вгору, тим паче що кіт виявився дуже зручним для лазіння.

Чим вище я піднімалася, тим сильніше задував вітер. Він приносив запах моря, лісу, трав — справжнісінький вітер мандрів, які для мене, на жаль, закінчені. Навколо все ширше відкривався світ — і лінія прибою, і світлий сосновий ліс на березі, і море в брижах і сонячних відблисках. Дуже швидко мчали по небу хмари. Було гарно й моторошно водночас — усе, як обіцяв Оберон. Скоро поблизу постане замок, забіліють вітрила на горизонті, з річки вигулькне русалка, а над горами пролетить дракон.

Та я нічого цього не побачу.

І мені стало шкода себе. Чому, власне, Королівство — хай навіть сто людей — важливіше за мене? А я що, не важлива? Іншої Ліни не буде… Хто має право порівнювати моє життя, моє здоров’я і благополуччя якоїсь казкової країни? Мене так любить мама… Я ж хороша дівчинка, хоробра, розумна, добра! Хто взагалі сміє мене в чомусь звинувачувати?

• Предыдущая
• 47/58
• Следующая