Хто ти? - Бердник Олесь Павлович - Страница 58

• Предыдущая
• 58/102
• Следующая

— Нереальних фактів нема, — сказав Промінь. — Будь-який факт — реальний. І взагалі в світі нема нічого нереального.

— А уява, марення? — запитала Марія.

— Уява… у… яв… влене… переводити в реальність… марити… ілюзія… мор… мер… вмирати… не бути… не існувати. Перше поняття — це переводити ідею в реальність, створене думкою — в конкретні форми. Отже, уява — не вигадки, не нереальне, як гадаєш ти, а процес творчості. А марення — умовне слово. Воно означає — викривлення, порушення реальності. Реальності — розумієш?

— Гаразд, — згодилася Марія. — Ти мислиш логічно. Але перейдемо до справи. З якої ти планети?

— Планети? — перепитав Промінь. — План… Площина… Рівень… Сфера… Ага. Я відчуваю суть твого запитання. Ти маєш на увазі планети фізичні?

— Безумовно.

— Тоді я не з планети. Фізичні кулі речовини в системі Сонця — найнижча сфера Буття. А я з — Всебуття…

«Манія величності, — блискавкою майнула думка в дівчини. — Всебуття, всеіснування, аспекти бога. Безумовно, паранойя. Одна з її форм. Але як він тримається. Як логічно мислить. Дуже дивний випадок. Зачекай. Як ти виплутаєшся з свого Всебуття?..»

— Я не уявляю Всебуття, — сказала Марія, пильно дивлячись на хлопця.

Він по-дитячому усміхнувся, ласкаво хитнув головою.

— Нема нічого дивного. Ми уявляємо лише те, що є в нашому багажі. В свідомості. Ти живеш в світі розділення. Ти вважаєш себе окремою від всього світу. Тому не можеш збагнути Всебуття.

— Тоді поясни мені.

— Майже неможливо. Аналогії — лише тінь істини. Але спробую. Я згадую комаху вашої планети. Павук. Он він, за вікном. Бачиш? Він зіткав павутину сам з себе. З свого нутра. Він розкинув її в просторі і тримає нить. Де б не торкнулася муха — він відчує її. Прислухайся до цього слова — відчує. Так і розумна істота може розвинутись до такого рівня, що триматиме в своєму єстві, в своїй свідомості нить павутини Праматерії, яка творить Всесвіт. І що б де не відбувалося — істота чує, бачить, знає. Вона все. Це є один з найвищих ступенів матеріальної еволюції.

— А далі?

— Ага. — усміхнувся Промінь. — Ти хочеш ще далі. А попереднє ти зрозуміла?

— Зрозуміла. Все дуже логічно. Але чи відповідає воно дійсності?

— Дійсності? — здивувався хлопець. — Аякже? Звідки ж я взяв би такі поняття?

— Добре. Хай буде так, — сказала Марія. Вона відчула дивну втому. Щоки горіли, щипали кінчики пальців. Давалася взнаки нервова напруга. Що ж робити? Як розкусити химерний горішок?

— Скажи мені — як ти з’явився тут? Для чого прибув на Землю? — запитала дівчина. — І де твій апарат?

— Апарат — засіб для механічної взаємодії, — сказав Промінь. — Вживається лише в нижчих еволюціях. У вищих творення невіддільне від творця.

«Здорово викручується, — подумала Марія. — І в ступі не влучиш. Всі ці маніакальні ідеї стали його суттю».

А Промінь тим часом говорив:

— Потрапив на Землю я випадково. Перебільшив імпульс проникнення. Я хотів зупинитись не в вашому світі…

— Он як? — здивувалася Марія. — І у Всебутті помиляються?

— Ні, не помиляються, — сказав Промінь. — Проходячи крізь шари і сфери диференційованої матерії, я порушив первісний імпульс. І опинився у вас. Моя свідомість одразу ж сформувала моє тіло з вашої речовини по взірцю найвищих істот планети Земля. Цей процес люди сприйняли як вибух… Тепер ти розумієш?

— Розумію, — поспішно заявила Марія, хоч сама не розуміла вже нічого. — Що ж ти думаєш тепер робити? Як повернешся назад? Чи залишишся тут?

— Ні, не залишусь, — спокійно відповів Промінь. — В цьому нема потреби. Я повернуся назад.

— Як?

— Це складна річ. Ти допоможеш. Але мені ще важко орієнтуватись у ваших поняттях. Хоч я й вловлюю систему вашої мови і мислення, але пройшло мало часу. Я хочу відпочити…

— Добре, — згодилася Марія. — Мені теж хочеться відпочити. А потім ми зустрінемось і будемо говорити ще. Багато разів…

— Ні. Небагато, — сказав Промінь. — Я довго не залишусь тут. Мене чекають…

— Хто?

— Друзі.

— Чому ж вони не прийдуть по тебе?

— Це неможливо. Прийшовши сюди, вони стануть такими, як я. Закони сфер невмолимі. В кожному світі можна діяти лише за його законами. Я мушу сам повернутись назад…

— Як ти це зробиш?

— Побачиш, — спокійно відповів Промінь.

Марія зітхнула. Що з ним поробиш? Жодної тіні сумніву на обличчі, жодного слова розгублення. Що ж, він пообіцяв повернутись у свою сферу Всебуття. Це й буде пробним каменем! Побачимо, як він повернеться…

— Ходімо, — сказала вона. — Я покажу твою кімнату…

Зробивши ранковий обхід, Марія зайшла до чергової. Запитала кореспонденцію. Переглянула листи. Кілька з них містили відповіді на її запити. З Києва, Львова і Ужгорода повідомляли, що в університеті та інститутах не зникали студенти. Навколишні села та містечка теж нічого не могли повідомити про дивного хворого. Залишалася одна надія — на розшуки через органи міліції. Вона вже передала їм фотографію хворого.

Марія зітхнула, похитала головою. Чим далі, тим більше заплутується клубок. Доведеться викликати старших спеціалістів. Може, вони розберуться. Ясно видно одне — випадок не підходить до відомих категорій психічних захворювань.

Вже кілька днів Промінь самотній. Марія навмисне не хотіла зустрічатися з ним. Сподівалася, що він забуде про зміст попередніх розмов, про своє бажання повернутися у Всебуття. Сьогодні треба продовжити знайомство. І постаратися знайти нить, яка приведе до розгадки. Обов’язково…

Марія вийшла з лікарні. Пройшла дворищем клінічного комплексу. То там то сям, в алеях, між ялинами гуляли хворі. Променя Марія знайшла над озером. Він сидів на камені і, схилившись над невеликим кущем шипшини, розглядав рожеву квітку. Почувши кроки, він розігнувся, побачив Марію. Обличчя його було привітним.

— Чому ти довго не йшла? Я скоро покину тебе…

«Не забув, — з досадою подумала Марія. — Який стійкий психоз».

— Я хотіла, щоб ти відпочив, — сказала вона.

— Я відпочив, — відповів Промінь. — І повністю оволодів символікою вашого світу. Тепер можна говорити. Я постараюсь пояснити тобі все, що захочеш…

— Знати все може хіба що безсмертний…

— Всі безсмертні, — спокійно сказав Промінь. — Хіба щось зникає? І куди? Вічне перетворення — ось закон. Адже ваша наука вже знає це…

— Так, — розгублено відповіла Марія, — але ми не доводимо свої висновки до безсмертя особи.

— А я й не сказав — особи, — заперечив Промінь. — Я маю на увазі індивідуальність.

— Хіба це не одне?

— Як? Ти змішуєш особу і індивідуальність? Це неможливо. Особа невпинно міняється. Кожної миті. Вона руйнується, зникає. Вона ефемера. Дитина, доросла людина, стара людина — це ж зовсім різні особи. А свідомість — єдина. Це є індивідуальність.

— А потім? — запитала Марія. — Після смерті?

— Після смерті особи? Дуже просто. Особа зникає, бо її й не було. Ми ж сказали, що вона невпинно міняється. Вона лише вияв якоїсь грані індивідуальності. Тимчасовий вияв. Не можна ж вияв називати індивідуальністю. Індивідуальність — це неповторність. Це вічність. Це — все.

— Тоді ми не володіємо індивідуальністю, — сумно-жартівливо заявила Марія. — Дозволь, я сяду біля тебе?

— Сідай, — посунувшись, сказав Промінь.

— Що ж залишається від людини Землі? Після того, як особа зникне… вмре?

— Невже не розумієш? По-моєму, ви про це самі говорите. Досягнення людини, її радощі, любов, страждання не зникають. Адже це енергія. А енергія — позитивна чи негативна — творить, діє, впливає на світ. Отже, сума енергії минулої особи вливається у велике горнило простору, стає здобутком людства. Частково ви користуєтесь тим здобутком, але ще на низькому рівні. Через записи колишніх людей, через їх творення, картини, скульптури, машини, слово.

— А хіба можна інакше?

— Можна. Тільки тоді, коли людство стане, як одне ціле!

• Предыдущая
• 58/102
• Следующая