Хто ти? - Бердник Олесь Павлович - Страница 57

• Предыдущая
• 57/102
• Следующая

— Що ти з ним філософствуєш, — сказав Грицько. — Ясно — чокнутий. «З інших світів»! Може, з Венери? Чи з Марса? За дурачків нас вважає…

— Слухай, Ваню, — прошепотіла Галя. — Тут недалеко є клініка для психічнохворих. Треба його туди. Там розберуться…

— Н…да. Мабуть, так і зробимо, — задумливо озвався Іван. — Дивна хвороба. Грицю, біжи до намету, вибери якусь одежину… Для нашого гостя… Може, для пришельця з далеких світів така одежина й не підійде, але все-таки вона краща, ніж його теперішня… Ходімо, друже…

— Ходімо, — згодився незнайомець.

Гриць і дівчата, зачудовано перезираючись, рушили до наметів. Незнайомець, ласкаво усміхаючись, пішов за ними, розгортаючи кущі кедрача…

Головний лікар Карпатської клініки для психічнохворих Марія Зелена була страшенно задоволена. Їй привезли виняткового хворого. Вона старанно розпитувала геологів про все, що вони бачили і чули від незнайомця, про його поведінку, жести, характер. Розповідь Івана була записана в зошит.

А незнайомець тим часом сидів у прийомній під наглядом двох здоровенних санітарів і спокійно дивився у вікно. Здавалося, його зовсім не турбувало те, що він потрапив до лікарні, що біля нього чатують дивні люди в білому. Його більше приваблював чудовий краєвид, що виднівся з вікна. Зеленкувато-блакитне озеро, оточене смутними смереками, червонуваті скелі, білі хмарини в бездонному небі.

Вода мінилася, на поверхні озера пробігали розмаїті тіні, хиталися верхів’я дерев. І в ритмі з усім тим мінилося обличчя дивного хлопця. Навколишня природа ніби грала на інструменті його душі мелодію свого настрою.

Та ось бесіда біля столу закінчилася. Геолог Іван підійшов до незнайомця, подав руку. Той з подивом поглянув на свою руку.

— Я прощаюсь, — пояснив Іван. — Я залишаю тебе…

— Прощаєшся? — запитав хлопець. — Прощати… Просто… Випростувати… Робити простим… Хороше слово… Заплутане — робити простим… Ти зрозумів мене? Так?

— Не те, — смутно сказав Іван. — Ти ніяк не можеш позбавитись своєї звички заглядати в суть слова. Я покидаю тебе. Це називається — прощатись. Мені жаль тебе. Ти хороший хлопець. Побудеш тут. Згадаєш, хто ти і звідки…

— Але ж я вже казав, — здивувався незнайомець. — Чому ви такі недовірливі?

— Гаразд, — терпляче сказав Іван. — Ти про все розповіси лікарю. Ось їй…

Хлопець поглянув на обличчя лікаря. Це була молода дівчина. Її сірі очі уважно і гостро дивилися на незнайомця. В таких випадках хворі відводили погляд, корчили гримаси, біснувалися. Але цей хлопець спокійно зустрів її погляд, прийняв у себе. Їй здалося, що перед нею відкривається якась дивна безодня. Вона опустила повіки, стиснула губи.

— Ну, я пішов, — сказав Іван. — Розбирайтесь тут самі…

Двері зачинилися. В прийомній запанувала тиша. Хлопець не зводив очей з обличчя Марії. Йому, напевне, подобалася вродлива дівчина. Але він не міг збагнути, чому вона нахмурюється.

Чому сердито чи гнівно зсунуті докупи русі брови? Чому опущені повіки, чому на чистому чолі залягла тонка зморшка?

— Чому мене привезли сюди? — запитав хлопець.

Марія зітхнула. Один з санітарів грубо крикнув на нього:

— Помовч. Не твоє діло — чому!

Хлопець здивовано глянув на санітара.

— Що значить — не моє діло? І чому ти кричиш? В тебе щось болить?

— Ну-ну, — огризнувся санітар. — Я тобі покажу «болить»! Розпатякався!

— Тихо, — зауважила Марія, строго глянувши на санітарів. — З хворими так не розмовляють. Вас погано вчили. Запам’ятайте.

— Ясно, — похмуро сказав санітар.

— Вас привезли до друзів, — ласкаво сказала Марія. Вона примірялася до хворого, намагалася зрозуміти його стан. — Вам буде тут добре…

— Мені тут подобається, — згодився хлопець. — Але я не розумію, чому «вас». Адже я один. Вас — це багато. Це диференціація. А я — один. І не збираюся розділятись…

«Почалося марення», — подумала Марія. Моргнувши санітарам, вона сказала:

— Залиште нас.

— Але як же, — почав санітар.

— Залиште, — повторила Марія. — Нам треба поговорити…

Санітари вийшли, недовірливо поглядаючи на хворого. Марія показала на диван, сіла сама. Хлопець з охотою примостився біля неї.

Знову зустрілися погляди. І знову Марія відчула подих якоїсь безодні. Звідки це, чому? Він, справді, дивний, але не схожий на божевільного. Може, якась нова форма захворювання? Ще не відома науці? Щось близьке до паранойї… Манія величності, уявлення себе пришельцем з далеких світів. Зараз це дуже просто пояснити. Космічна ера, польоти, маса книг, журналів. Тонка чутлива натура, яка багато думала над цим, легко може уявити себе ким завгодно.

— Я б хотіла, — сказала Марія, — щоб ви… щоб ти був відвертим…

«Раз хоче на „ти“ — хай буде так», — подумала вона.

— Відвертий, — повторив хлопець. — Відвернутий… відвертати… певне, відкривати… не точний вираз… Ти хочеш, щоб я був відкритий?

— Так, — дружньо ствердила Марія.

— Я ніколи не закривав себе. Мій розум, моє серце завжди відкриті. Без цього нема пізнання. Без цього нема життя.

«Цікаве мислення, — подумала Марія. — Дуже чесне. Що ж, будемо користуватись його ключем. Чесністю і прямотою…»

— Домовились, — сказала вона. — Я теж ніколи нічого не приховую. Я розповім тобі все про себе. А ти мені — про себе. Отже, перше запитання, хто ти і як тебе звати?

Хлопець запитливо подивився на Марію, здивувався.

— Хіба той, хто привів мене сюди, не казав тобі?

— Казав. Тільки там якась плутанина. Я не зрозуміла…

— Я говорив чітко, — сказав хлопець. — Але можу повторити для тебе. У тебе хороший погляд. Ти мені подобаєшся…

Щоки Марії чомусь запаленіли. Чому? Чому на неї так дивно діють його очі, його спокійний, тихий, дитячий голос? Треба розібратися в химерній плутанині, треба дізнатися, хто він і звідки.

— На вашій планеті ім’я — тільки якийсь набір понять, що зовсім не стосуються до людини, — сказав хлопець. — Ваше ім’я не має смислу. У нас нема таких імен.

«Знову марить», — подумала дівчина. А хлопець ласкаво говорив далі:

— В нашому світі кожна індивідуальність неповторна. Вона в собі несе свою суть. Вияв цієї суті і є ім’я. Його не перекладеш на звукові сигнали вашої мови… Але ти хочеш якось звати мене. Хай буде так. Тоді дай мені ім’я сама…

Обличчя Марії залишилося спокійне і серйозне, але внутрішньо вона дуже розвеселилася. Хворий легко і хитро обвів її навколо пальця. Вона бажала знати хоча б ім’я і прізвище хлопця. Це дозволило б почати розшуки. Що ж… доведеться іти іншим шляхом.

— Там, де ти з’явився, — промовила Марія, — щось спалахнуло. Люди бачили яскравий промінь. Там знайшли тебе. Я буду кликати тебе Променем…

— Промінь, — повторив хлопець. — Про… пра… прі… перший… найдревніший… мінь… м… звук першооснови… матерії… Першонароджений… Чудове поняття… Воно відповідає суті нашого світу…

«Мабуть, лінгвіст, — майнула в свідомості Марії думка. — Десь навчався. Цікавився космогонією. Перенапруга. Треба буде послати запит в інститути, університети. Насамперед у Львові і Києві. Ще можна в Ужгороді, Івано-Франківську…»

— Отже, ти згоден, — сказала вона. — Тоді з цим покінчено. Тепер далі. Ти говориш — ваша планета, моя планета, інший світ. Що це значить?

— Хіба ці поняття двозначні? — запитав Промінь. — Чи ти теж не сприймаєш мої слова, як той, хто привів мене?

— Ні, я вірю тобі. Але давай розберемося. Якщо ти з іншого світу, то розумієш, що для людей Землі це дивно. Вони ще не бачили пришельців…

— Це не так, — жваво сказав Промінь. — На Землі пришельці були не один раз…

— Так, так, — підхопила Марія. — Ти маєш рацію. Про це пишуть, сперечаються…

«Хитрий, — подумала вона. — Начитався всяких гіпотез. Його не спіймаєш. А спіймати можна лише на неточності, на алогічності. Зброя щирості має перемогти. Це єдиний ключ…»

— Для науки Землі ці факти сумнівні, — додала вона. — А твоя поява — це реальний факт.

• Предыдущая
• 57/102
• Следующая