Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович - Страница 55

• Предыдущая
• 55/145
• Следующая

— То ж добре, що посміялися. Бо ж Сміяни! Ходіть краще ввечері на вигін, там дівки та парубки витинатимуть жарти, от і покупаєтесь у криниці сміху. Запевняю — не пожалкуєте!

— Хоч у цьому не збрехали, — буркнув редактор. — Вони, ті дівчата, теж казали про репетицію під зорями…

— От і добренько! — лагідно кивнув вусатий чоловік. — Може, і я причимчикую вечірком до річища, на вигін. Тоді погомонимо про те, про се, якщо охота. Та й про Дивила можна буде людей розпитати. Щасливої вам дороги і доброго сміху! Ходіть здоровенькі!

Товкач з Грицем, зніяковіло перезираючись, рушили далі. Вийшовши до річища, всілися на кручі, замилувалися далеким плесом Дніпра, луками, правобережними кручами.

— Хм, — покрутив носом Товкач. — Треба ж отак над старим горобцем посміятися? Ну й хвойди ті дівчата. Ну й пантери!

— А про Русалію чом не спитали? — озвався Гриць, — Може, хоч про Русалію не збрехали?

— Кому що, а курці просо. Якщо про діда Дивила набрехали, то про Русалію — тим паче. Це вони для тебе приманку підкинули. Точно кажу. Побачили, що хлопець молодий, чорнобровий, показний, стріляє очима на дівчат, от і вигадали. Хе-хе! Взагалі, молодці! Я відчуваю, нас тут що очікують сенсації. Знаєш що, Грицю, кочегаре ти мій улюблений, я… Та не бликай, не бликай на мене очицями, знаю, що ти вже не кочегар, але я так, по інерції… Так ось… Позагораємо трішечки отутечки на піщаній кручі, подумаємо, як нам розпланувати свою роботу. Може, виступимо в клубі, на фермах… Та і їх послухаємо. Перед вечірком підійдемо до правління колгоспу, люди нам і підкажуть, як нам познайомитися з носіями гумору, жартівниками, сміянами. А стемніє — гайда на вигін. Згода?

Гриць відчув, як смуток торкнувся його серця, зітхнув. Та десь з глибини свідомості почувся голос Радісного: «Радість — енергія. Її треба плекати. Її треба чекати…»

Хлопець стрепенувся. Сам собі усміхнувся. Чого це він, справді, сумує з приводу того, що розвіялася якась побрехенька? Невже такий легковірний? Тим більше після того, що з ним недавно відбулося?

— Купатися! — скомандував редактор. — Треба охолонути, заспокоїтися! Згода?

— Згода! — весело вигукнув Гриць і почав роздягатися.

Добряче освіжившись, поплававши у прохолодному плині річища, Гриць ліг під кущем лози поруч з Товкачем і задрімав на осонні. І приснився йому несподіваний, химерний сон, у якому не було жодної дотичності до сучасного життя.

***

Снилася середньовічна корчма, десь на перехресті доріг. Довкола дубового столу, вишмульгуваного, витертого тисячами ліктів та долонь, зібрався гурт веселих студентів у барвистих убраннях різних епох: там були і гоголівські бурсаки, і сучасні хлопці та дівчата в джинсах та спортивних куртках, німецькі й англійські школярі у характерних для середніх віків кашкетах. Веселий корчмар, вихором літаючи від столу до столу, наливав усім пива у високі дерев’яні кухлі. Та не в тім була химерність сновидіння: поруч з Грицем сидів молодий Гете, порушуючи тим всі часові й причинні параметри. Хлопець розумів умовність сновидіння, але сприймав присутність великого поета й мислителя природно й без подиву. І було в нього знання, що Гете — учень Фауста, чорнокнижника й мудреця. Знали також присутні про те, що нипі поет іменинник, і готували йому сюрприз. А, окрім того, ніби хотіли перевірити, чи справді Гете такий розумний і проникливий, як про нього мовлять. А молодий олімпієць, не звертаючи уваги пі на кого, схилявся до вуха прегарної дівчини, подібної до циганки, і вона тихенько сміялася з його тихої мови, але погляд її залишався печальним.

Студенти згромадилися довкола Гете, поставили перед ним велетенський дерев’яний чобіт, виструганий з суцільного дубового стовбура, на якому навіть де-не-де кора залишилася. З велетенської халяви бородатий молодик, посміхаючись, почав витягати ще чобіт за чоботом, які були вкладені один в один, ніби в матрьонщі, А в останньому чоботі стриміла залізна кочерга. Бородань схилився перед Гете в жартівливому поклоні й сказав:

— Глибокоповажний метре! Вітаємо з днем янгола (хоч, може, ви й не вірите в ці попівські атрибути!), вітаємо з вступом до академії таємничого вчителя Фауста і презентуємо вам скромний подарунок. Але одна умова: розгадати символ подарунка і тієї пісні, яку ви зараз почуєте. Інакше він не може належати вам і тому юнакові з двадцятого століття, котрий сидить поруч з вами. І ще одне: ніхто не повірить, що ви учень знаменитого мага й мудреця, якщо ви не втямите суті сувеніра. Браття, починаймо!

Гриць здивувався: це ж він сидів поруч Гете, отже, й до нього химерний подарунок якось стосується? А тим часом студенти гримнули величальну пісню:

Що таке людина?

Чобіт, кочерга!

Розуму жарина

І душі нога,

Сонячна дитина,

Бабонька-яга,

Тайни насінина!

Йога-га-га-га!

Дерев’яний чобіт?

А чому то так?

В дерев’янім гробі

Відплива мертв’як,

На спокійнім лобі

Таємниці знак,

Суттєву особу

Не пожре черв’як!

Сім чобіт із древа

Для семи світів,

Кочерга сталева,

Щоб огонь горів.

Духу королева,

Мати всіх синів,

Таємнича мова

Із найглибших снів!

Кочерги тримайся,

Вигрібай золу,

Із вогнем братайся,

Не скоряйся злу…

Духу білий гайстер

Іскорку малу

Виростить на майстра

В пломіннім валу!

Дерева зернина

В землю теж ляга,

Буде у дитини

Взутою нога,

Нова є стежина,

Нова кочерга

В сонячного сина…

Йога-га-га-га!

Гриць спостеріг, що Гете слухає жартівливу пісню студентів, іронічно посміхаючись, а юна циганка дивилася на бороданя з тривогою, ніби боялася, що в цій загадці якийсь підступ. І справді, з-за спини студентів визирнула хитра пика Мефістофеля, підморгнула Грицеві і зникла. Гете, діждавшись тиші, добув з дерев’яного чобота кочергу і, постукуючи нею по дубовій халяві, весело сказав:

— Дякую, браття, за віншування. Воно мені дороге ще й тим, що надходить з усіх віків, отже — невмируще! А загадка ваша, побратими, аж надто легка для мене. Інша справа — мій сусіда. Чи розгадав він символ — то його справа, а моє слово таке: чобіт — символ вічної путі, вічного руху. Сім чобіт — то сім світів, сім барв у єдиній веселці Буття. Всюди належить проникнути людині — синові сонця! А кочерга — то вічний розум, кочегар полум’яного духу. Чому дерев’яний чобіт? — Тут Гете вперше зиркнув іронічно на Гриця, котрий сидів плече в плече з ним. — На цей один пункт хай відповідає мій сусіда, це більше стосується його. Отже, браття, коли зносиш сім чобіт — добудеш істину. Така моя відповідь!

• Предыдущая
• 55/145
• Следующая