Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович - Страница 54

• Предыдущая
• 54/145
• Следующая

Знову гримнув регіт. Товкач, витираючи сльози в кутиках очей, махнув рукою.

— А хай вам та бодай вам! Так і кольку в боці можна заробити. Я про свій «Хрін» питав, про журнал! Я редактор журналу…

— Так би й казали. А то догадуйся! — теревенила молодиця. — Що ж сказати про ваш журнальний «Хрін»? Не вельми він міцний!

— Отуди к бісовій матері! — вдарив руками об коліна редактор. — Невже так-таки й не пече він анітрохи?

— Не смішно! — озвалися дівчата.

— Позіхи наганяє, — підхопила молодиця. — Колись, пам’ятаю, був трохи ваш «Хрін» бадьоріший, а тепер — слабенький.

— Гм, гм, — ображено блимнув на неї редактор, не знаючи, що й сказати.

— Самі захотіли, — щебетали дівчата. — Чого ж гніваєтесь? От приходьте до нас на вигін, що над річищем, там таке почуєте! Сьогодні хлопці й дівчата зберуться, проведуть репетицію вечора гумору просто під зорями.

— От-от-от! — захоплено скрикнув Товкач. — Це те, що нам до зарізу потрібне. Чисте джерело сміху! Раз село Сміяни, то і всі жителі повинні бути сміянами. Що — правду кажу?

— Не всі у нас Сміяни, — сказала молодиця. — Є багато сімей Сміянів, а моє прізвище Кисленко, — вона засміялася. — Та ніхто не скаже, що я кисла. Правду мовлю, дівчата?

— От і розвалюється ваша теорія, — шепнув Гриць. — Опоненти з’являються на ходу.

— А з Сміянів у нас найвеселіший дід Дивило, — вела далі річ молодиця. — Знаменитий дід, про нього писали в газетах, навіть книга одна згадує про його майстерну гру, описує біографію. Ви не бували в нашому меморіалі?

— В якому це?

— Глибоко в лісі. Там поховано дітей-партизанів та їхнього учителя. Громограй прізвище його. Вічний вогонь, гарний пам’ятник. Багато гостей туди приїжджає, навіть з-за кордону. Так ось там дід Дивило, буває, грав на бандурі, співає. Він славний кобзар, ще з юності. Знаєте, скільки йому літ?

— А скільки?

— Дев’яносто шість. Скоро сто стукне.

— Я читав про нього, — озвався Гриць. — І про меморіал. Але чому ви згадали про цього діда? Яке він мав відношення до гумору, до сміху?

— Отуди! — переглянулася з дівчатами молодиця. — Я ж кажу — найвеселіший дід у нашому селі. Дуже в’їдливий. Не дай боже попастися йому на язик. Тільки химерний вельми. Мудрувати полюбляє, інколи таке накрутить, що й у голові завихриться…

— А чого це його Дивилом назвали?

— То прізвисько таке. В молодості його навіть Брехлом дражнили, бо любив-таки всілякі вигадки та витівки, а тепер — Дивило. А це від того, що він про якихось дивів розповідає та про русалок, про вогняних людей — рахманів.

— То він у вас казкар? — зрадів Гриць. — Чудово! Мабуть, знає багато цікавих історій?

— За місяць не переслухаєте, — запевнили дівчата. — І смішного, й химерного у нього повна торба. От зустріньтеся з ним — він вас на шлях виведе, все розкаже, що вам закортить.

— От спасибочки! — затанцював од втіхи Товкач. — А як же нам питати його?

— Так і питайте: діда Дивила! Його кожна собака знає. А живе він у землянці, край села, в гайку.

— А чому б то — у землянці?

— А того, що Дивило, — жартома відказала молодиця. — Ще й замолоду такий був. Усе не так, як у людей. Гарна хата є, а живе у землянці. Сам собі готує, варить. А в хаті жив його онук Горенко Микола з дружиною, а тепер там гостює онука прийомна його — Русалія.

— Русалія? — зацікавився Гриць. — Що за дивне ім’я?

— О, то химерна історія. Та довго розповідати. Як до слова прийдеться, запитайте діда, він все оповість. А Русалія, мо’, ще цікавіша за діда. В загряницях бувала, в Індію їздила до матері.

— А чому б то її мати в Індії була? — здивувався редактор.

— Одружилася з індусом, як у Москві навчалася. Та й поїхала туди, там у нашому посольстві працює журналістом. Пише книги якісь там. Теж її звати Русалією. А ця, молодша Русалія, донька її, на лікаря вивчилася. Еге, та ми забалакалися з вами, а незабаром машини підійдуть, треба ящики наповнювати. Дівчаточка, чого роти пороззявляли на гостей? Хутчіше до діла!

— Ну, вибачайте. І велике-превелике вам спасибі! — радо мовив Товкач, — Удружили. Бувайте здоровенькі! Ми побігли!

Він схопив Гриця за рукав і потягнув до шляху. Дівчата реготалися їм вслід:

— Радіють, паче нову копійку знайшли. Чи ие завчасно? Дивпло може їм таке устругнути, що гіркіше від хрону, чхатимуть — не перечхають.

Товкач, вийшовши на дорогу, переможно зиркнув на свого супутника.

— Ну як — задоволений моїм вибором? Повезло нам?

— Баба надвоє казала, — хмикнув Гриць.

— Прикидаєшся, — підморгнув редактор. — Хіба я не бачив, як ти нашорошив вуха, коли згадали якусь там Русалію! Хе-хе! Чує моя печінка, що ми з тобою торкнемось цікавого джерела. Щоб я скис!..

Дорога привела їх до дубового гаю. Пройшовши попід склепінням багатовікових дерев, вони побачили перші хати села. Правобіч, на піщаному горбі, виділявся поміж крислатими грушами й абрикосами розмальований квітами охайний будиночок, оточений буйними кущами шипшини і пишних сержин та царгородок-айстр. У дворищі, біля криниці з журавлем, порався сивий чоловік з довгими козацькими вусами, щось рихтував. Товкач зробив знак Грицеві, підступив до паркана.

— Здоровенькі були!

— Дай боже здоров’я! — на диво молодим голосом відповів господар, розгинаючись. На прибулих глянули прозорі дитячі очі, під сивими вусами майнула привітна усмішка. Під полотном вишитої сорочки вгадувалося сильне жилаве тіло, і Гриць подумав, що неможливо на око назначити вік цієї приємної літньої людини. — Куди прямуєте, люди добрі? Може, бажаєте водиці попити?

— Дякуємо, — ґречно одказав редактор, витираючи хустинкою піт на лисині. — Ми тільки-но з машини. Не спекотно, погода елегійна, осіння. А хочемо ми розпитати, як нам знайти… гм, гм… діда Дивила?

— Дивила? — перепитав господар, і в очах його Гриць відзначив лукаву сміхотинку. — А це ж хто?

— Як то? — Брови Товкача підскочили вгору. — Ви живете в Сміянах і не знаєте Дивила?

— Вперше чую! — розвів руками вусатий незнайомець.

— А дівчата на полі нам сказали, що його кожна собака знає, — розгублено почухав потилицю редактор. — Що він і кобзар, і дивак, і на гумор, на сміх мастак…

— А-а! Пригадую, пригадую. Був колись такий тип у Сміянах. Та вже давно, як кажуть сучасні дотепники, зіграв у ящик. Помер, царство йому небесне, Справді, химерний був дід, як розповідають. Ще Брехлом його в парубоцтві називали. Бувало, як не брехне, то й не дихне! Розказують, що піп місцевий якось зустрів його над річкою (а діло було взимку) та й каже: «А збреши мені що-небудь, Васильку, так собі, походя. Кажуть, ти дуже ловко брешеш». А парубок йому: «Як-то можна так одразу щось вигадати? То вас піддурили. Та й нема мені коли тим займатися, поспішаю…» — «А куди ж ти поспішаєш, Васильку?» — «Додому за мішками. На озері Святому риба придушилася під кригою та снігом, люди саньми возять. То я оце біжу та запряжу шкапу, щоб вихопити бодай пару мішечків риби». Сказав отакечки та й побіг додому. А піп, почувши теє, метнувся додому, запріг коня в сани та й махнув за сім верст аж до озера Святого. Там — тиша, біло, чисто, як у церкві. Жодного сліду. Лаючись, поїхав піп назад, знайшов парубка та й дорікає йому: «І не совісно тобі, Василю, над панотцем збиткуватися?» А той і каже сміючись: «Так ви ж, батюшко, попросили мене збрехати що-небудь походя?! Чого ж тепер гніваєтесь?»

— Чув, чув я такі баєчки, — пробурмотів, зітхаючи, редактор. — Певно, у багатьох селах такі мастаки були. Жаль, жаль, що Дивило врізав дуба. А чого б це дівчата нам ось так збрехали?

— Певно, естафету прийняли від покійного, — осміхнувся господар. — А що ви, власне, хотіли від покійного? Чим би він допоміг?

— Та ми співробітники часопису «Хрін», — пояснив Товкач. — Я — редактор, а оцей парубок — кореспондент. Вирішили ми освіжити наш «Хрін», хлюпнувши в нього трішечки народної стихії. Щоб веселий журнал став, дотепніший, гостріший. От і зраділи, що такого сміхотливого діда нам порекомендували, а воно, бач, посміялися бісові дівчата!

• Предыдущая
• 54/145
• Следующая