Прощавай, кохана! - Чэндлер Раймонд - Страница 16

• Предыдущая
• 16/53
• Следующая

Вона ще раз уважно оглянула мій кабінет.

— Як ваші справи? Фінансові, я маю на увазі. Чи багато грошей заробляєте з таким інтер'єром?

У відповідь я тільки мугикнув.

— Певно, ви вважаєте, мені краще займатися своїми клопотами і не лізти до вас із дурними запитаннями?

— Хіба це можливо?

— Мабуть, ні. Між іншим, вам теж це властиво. Скажіть, чому ви нічого не сказали про мене в поліції? Чи не тому, що в мене золотаве волосся і гарна статура?

Я не відповів нічого.

— Що ж, спробуємо з іншого боку, — невимушено вела вона далі. — Чи не хотіли б ви знати, кому належить нефритове намисто?

Я відчув, як дерев'яніє моє обличчя, і напружено намагався пригадати, що я їй розповів учора. Раптом згадалося: я ані слова не казав їй про намисто.

Знов узявши сірники, я заходився розкурювати люльку.

— Не дуже. А що?

— Просто я це знаю.

— У-гу.

— Цікаво, як ви поводитеся, коли схильні підтримувати бесіду?

— Не треба зайвого. Ви завітали сюди, щоб розповісти мені про щось. Ну то й кажіть.

Дівчина широко розплющила блакитні очі, і мені здалося, що в них зблиснули сльози. Вона закусила верхню губу і мовчки втупилась у стіл. Так вона просиділа якийсь час. Потім знизала плечима, подивилася на мене з щирою усмішкою і промовила:

— О, я знаю, що занадто допитлива. Це дісталося у спадщину від батька. Він був копом. Його звали Кліф Ріордан. Сім років він був шефом поліції у Бей-Сіті. Певно, вся річ у тім.

— Пригадую… Що сталося з ним?

— Нічого особливого. Просто викинули з роботи і скалічили життя. Зграя професійних гравців, яку очолював тип на ім'я Лаерд Брюнет, тоді обрала мером свою людину. Мер зняв батька і перевів до бюро реєстрації, а у Бей-Сіті в бюро нічого робити. Тому батько був змушений подати у відставку, а через два роки помер. Невдовзі й мати пішла з життя. Отже, два роки, як я сирота.

— Вибачте, — сказав я.

Вона погасила сигарету. Губної помади на ній не було.

— Можливо, я вам набридла, але мені хочеться, щоб ви зрозуміли: мені неважко спілкуватися з поліцейськими. Думаю, я повинна була сказати це ще вчора. Сьогодні вранці я з'ясувала, хто займається цією справою, і зустрілася з ним. Спочатку він був трохи сердитий на вас.

— Чого б йому радіти, — відповів я. — Навіть аби я розповів йому всю правду, він усе одно не повірив би. А може, й нам'яв мені вуха.

Мені здалося, що вона образилася. Я повільно підвівся і відчинив вікно. Гуркіт машин, що проносилися бульваром, долинав хвилями. Ну зовсім як нудота. Почував я себе кепсько, тому й відімкнув потаємну шухляду стола, дістав пляшку, яку тримав для відвідувачів, і налив собі добрячу порцію.

Міс Ріордан докірливо дивилася на мене. В її очах я перестав бути солідним мужчиною. Але вона нічого не сказала. Випивши все-до краплі, я заховав пляшку.

— А чому ви не пригостили мене? — ображено спитала вона.

— Зараз же тільки одинадцята година! А ви справляєте враження людини, яка зранку не п'є.

— Це комплімент? — спитала вона, і очі їй трохи звузились.

— Авжеж.

Міс Ріордан якийсь час обмірковувала почуті слова, хоча вони для неї не мали ніякого значення. Так само, як і для мене. Після випитого мені полегшало.

Дівчина нахилилась, узяла свої рукавички.

— Невже ви не хочете найняти собі асистента? — спитала вона. — Навіть коли вам це не буде нічого коштувати? Хіба що кілька схвальних слів час від часу?

— Ні.

— Я так і думала, — хитнула вона головою. — Краще я розповім вам усе, що знаю, і поїду додому.

Я мовчки став розкурювати люльку. Це завжди дає змогу удати з себе глибоко задуману людину. Навіть тоді, коли в тебе зовсім порожньо в голові.

— Насамперед мені спало на думку, що це намисто мало бути антикварне. Отже, про нього повинні знати, — почала вона.

Я тримав сірника й уважно стежив, як вогник повзе до моїх пальців. Потім, обережно погасивши його і поклавши до попільнички, сказав:

— Я ж нічого не розповідав вам про намисто.

— Ви — ні. Розповів лейтенант Ренделл.

— Жаль, що йому ніхто замка на рота не повісив!

— Він знав мого батька. До того ж я обіцяла нікому про це не розказувати.

— Але ж мені ви розповіли.

— А хіба ви цього не знали, дурненький!

Раптом її рука майнула до обличчя, ніби хотіла затулити рота, але на півдорозі зупинилася і повільно опустилася. Її очі розширилися— то була хороша гра, професійна. Але її псувало те, що я дещицю знав.

— Ви ж знали про намисто, чи не так? — квапливо запитала дівчина.

— Я думав, то були діаманти. Браслет, сережки, кулон, три обручки. Одна — зі смарагдами.

— Не смішно. Зовсім.

— Нефрити Фей Цуї. Різьблені намистини по шість каратів кожна. А їх шістдесят. Вісім тисяч доларів.

— У вас такі гарні карі очі, — сказала вона. — А ви намагаєтесь удавати з себе брутальну людину.

— Ну то кому ж воно належить і як ви дізналися?

— Дуже просто. Я вирішила, що найкращий ювелір міста мав знати про нього. Тоді я пішла до фірми Блока і побалакала з директором. Сказала йому, що я письменниця і готую статтю про рідкісні нефрити. Далі можете здогадатися самі.

— І він повірив вашому рудому волоссю та гарній статурі?

Вона спалахнула аж до самісіньких скронь.

— Не знаю. Але все одно: він мені все сказав. Намисто належить заможній дамі, що живе у Бей-Сіті, в одному з маєтків у каньйоні. Місіс Левін Локрідж Грейл. Її чоловік — банкір чи щось таке. Казково багатий — має понад двадцять мільйонів. Колись володів радіостанцією у Біверлі-Хілсі, а міс Грейл там працювала. Вони одружилися п'ять років тому. Мадам запаморочлива білявка, а містер Грейл — підстаркуватий, хворий на печінку. Сидить удома, ковтає каломель та інші ліки, а його жінка скрізь буває і чудово проводить час.

— Щось директор фірми Блока забагато знає.

— Дурненький, невже ви думаєте, що я все це взнала у нього? Він розповів тільки про намисто. Про все інше я дізналася у Джіджі Герті Аброгеста.

Я знову відчинив шухляду і дістав пляшку.

— Невже ви один з детективів-алкоголіків? — стурбовано спитала вона.

— Чом би й ні? Вони завжди вирішують усі справи і ніколи не упрівають од роботи. Кажіть далі.

— Джіджі Герті — редактор світської хроніки у «Кронікл». Я знаю його давно. Він важить двісті фунтів, у нього вуса, як у Гітлера. До того ж має досьє на Грейлів. Подивіться!

Дівчина витягла з сумки фотографію п'ять на три дюйми. З неї на мене дивилася блондинка. Але яка! Через таку і сам єпископ стрибнув би у гречку! На ній був чорно-білий діловий костюм та капелюх, який дуже пасував до нього. Дивилася місіс Грейл трохи зверхньо, але у неї було все, про що можна тільки мріяти, чого бажати. На вигляд — років тридцять.

— Заберіть від мене цю красуню, — сказав я, — бо зараз почну гопки скакати.

— Я взяла це для вас. Хіба ви не хочете з нею зустрітися?

Я знову глянув на фото, потім сунув його під прес-пап'є.

— Сьогодні увечері. Об одинадцятій. Добре? — пожартував я.

— Послухайте, містере Марлоу, це не пусте базікання. Я телефонувала до неї. Вона погодилася прийняти вас. У справі.

— Для початку можна й так.

Дівчина зробила нетерплячий рух. Я облишив блазнювати і надав своєму обличчю серйозного виразу.

— Чого їй зі мною зустрічатись?

— Через намисто, звісно. Зараз я поясню…

— Так, це було б непогано, — урвав я її.

— Я зателефонувала до Грейлів. Зв'язатися з нею було дуже важко, але зрештою вона взяла трубку. Я почала співати про директора фірми Блока і все таке інше. Вона нічого й слухати не хотіла. Мені здалося, що вона говорить, мов з похмілля. Місіс Грейл порадила зв'язатися з її секретарем і розмовляти з ним. Тоді я спитала, чи правда, що в неї є намисто з нефритів Фей Цуї. Вона помовчала, а тоді потвердила, що є. Я спитала, чи можна на нього подивитися. Вона спитала: «Навіщо?» Я знову розповіла їй все спочатку, але, як і першого разу, це не справило на неї ніякого враження. Я чула, як вона позіхає та пошепки докоряє комусь, що він з'єднав її зі мною. Тоді я сказала, що працюю на Філіппа Марлоу. Вона спитала: «А що то за один?» Саме так.

• Предыдущая
• 16/53
• Следующая