Прощавай, кохана! - Чэндлер Раймонд - Страница 15

• Предыдущая
• 15/53
• Следующая

— Звісно. Я можу їхати додому? Щось кепсько себе почуваю.

— Можете, — холодно відповів він.

Запала тиша. Я підвівся і попрямував до дверей, але не встиг зробити й чотирьох кроків, як почув голос Ренделла.

— Ще одна дрібничка, — зупинив мене він. — Часом не помітили, які сигарети курив Маріотт?

— Помітив, — відповів я, обертаючись. — Коричневі, південноамериканські, він їх тримав у французькому портсигарі з емаллю.

Ренделл нахилився до мене, витяг гаптований шовковий портсигар з купи речей на столі і подав мені.

— Оцей бачили коли-небудь?

— Бачив. На вашому столі.

— А раніш?

— А що?

— Ви не обшукували труп?

— Звісно, обшукував, — відповів я. — Подивився, що в кишенях. В одній з них був цей портсигар. Нічого не вдієш — професійна звичка. Я нічого не пошкодив — тільки глянув. Адже він був моїм клієнтом.

Ренделл узяв портсигар обома руками, відкрив його і почав мовчки роздивлятися. Портсигар був порожній. Три цигарки зникли.

Я прикусив язика, відчайдушно намагаючись не виказати свого здивування. Це було важко.

— А з цього портсигара Маріотт не брав сигарет?

— Ні.

— Як бачите, він порожній, — кинув Ренделл. — Але ж лежав у його кишені. В ньому лишилася якась потеруха. Я збираюся дати її на експертизу. Не певний, але мені здається, що це марихуана.

— Коли це так, — сказав я, — думаю, штуки зо дві Маріотт сьогодні викурив, бо мав підбадьорити себе.

Ренделл закрив і відклав портсигар.

— Ну, гаразд. Ідіть і не суньте носа куди не слід.

Я вийшов із кімнати.

Туман розвіявся. Зірки виблискували яскраво, мов штучні прикраси на чорному оксамиті. Я вів машину дуже швидко. Мені конче треба було випити, але бари вже були зачинені.

Прокинувся о дев'ятій, випив три чашки кави, змочив потилицю крижаною водою, узяв вранішні газети, що лежали біля дверей моєї квартири, і почав переглядати. У другому розділі було кілька рядків про Лося Меллоя, але прізвище Налті не згадувалося. Про вбивство Маріотта — жодного слова. Може, згадають десь у світській хроніці.

Я одягнувся, з'їв два яйця і випив четверту чашку чорної кави. Потім подивився у дзеркало: чорні кола під очима ще лишилися.

Я вже прямував до дверей, коли пролунав дзвінок. Це був Налті.

— Марлоу? — невдоволено спитав він.

— Так. Ну що, знайшли його?

— Авжеж, знайшли, — відповів той і мугикнув. — На Вентура-Лайн, саме там, де я й казав. Ото порозважалися! Здоровань — шість футів, шість дюймів на зріст, статура — справжня металева шафа або кессон для підводних робіт. Їхав у Фріско, щоб подивитися виставку[3]. Поруч нього на сидінні — п'ять пляшок самогону. Він дудлив із шостої, рухаючись із швидкістю сімдесят миль на годину. До нього мусили під'їхати з двома поліцейськими, озброєними пістолетами та кийками, — не інакше.

Налті замовк, а я похапцем пригадував якісь дотепні вислови, але, на жаль, жодного не згадав.

— Здоровань вирішив побавитися з поліцейським і таки завдав їм роботи; зім'яв бік їхньої машини та викинув рацію у рівчак. А сам відкрив нову пляшку самогону і став пригощатися. Коли копам вдалося залізти в машину, вони заходилися лупцювати його кийками по голові. Він помітив їх тільки хвилин через десять і оскаженів. Тоді на нього наділи наручники. Ми його замкнули у холодній — хай посидить. Був п'яний за кермом, образив поліцейського офіцера під час виконання службового обов'язку, бився з двома поліцейськими. Умисне пошкодження майна, спроба уникнути арешту, тілесні ушкодження, порушення громадського спокою, самовільна зупинка на автостраді штату. Подобається, га?

— Що за дурниці! Робити нічого? Навіщо ти все це мені розповів?

— То був не Меллой, — зловтішно відповів Налті. — Цього птаха звуть Стояновський. Живе у Хеметі, працює кессонником у тунелі Сен-Джек. Має дружину та четверо дітей. Отаке. Що будемо робити для розшуку Меллоя?

— Нічого. У мене голова болить.

— Коли в тебе знайдеться вільна хвилина…

— Не знайдеться, — урвав я його. — Дякую за турботу. А коли розпочнеться слідство щодо того нігера?

— Нічого сушити голову, — порадив він і поклав трубку.

Я поїхав на бульвар Голлівуд, припаркував машину на стоянці поблизу контори, дістався ліфтом на свій поверх і ступив на поріг. Двері маленької приймальні завжди були незачинені на той випадок, коли хтось із клієнтів схоче мене почекати.

Міс Енн Ріордан підвела від журналу великі очі, глянула на мене й усміхнулася. На ній був коричневий костюм і білий светр з високим коміром. При денному світлі я побачив, що волосся у неї золотаво-рудого кольору. На голові капелюх — наголовок трохи більший за капелюх, а на крисах вільно можна було розкласти всю білизну, що я віддаю прати. Вона наділа його під кутом градусів у сорок п'ять, і капелюх торкався її плеча. Незважаючи на це, вона мала чудовий вигляд. Можливо, саме тому.

Їй було років двадцять вісім. Вузький лоб, але трохи вищий, ніж вважається елегантним. Ніс — невеликий і допитливий. Верхня губа трошки товща за нижню, а рот — трохи більший ніж треба. Всього потроху більше. Сірувато-блакитні очі з золотавими цяточками. І чарівна усмішка. До того ж у неї був вигляд людини, яка добре виспалася. Приємне обличчя. Такі подобаються: гарненькі, але не настільки, щоб брати з собою щоразу кастета, коли треба кудись іти вдвох.

— Я не знала, коли ви приймаєте у конторі, — мовила вона, — тому чекала на вас. А вашої секретарки сьогодні немає?

— У мене взагалі немає секретарки, — відповів я.

Проминув приймальню, відчинив внутрішні двері і ввімкнув дзвінок на зовнішніх дверях.

— Прощу до моєї приватної вітальні для роздумів, — запросив я.

Вона пройшла повз мене, і я вловив ледь чутний запах сандала. Дівчина зупинилася і почала роздивлятися навколо: п'ять зелених шухляд для карток, благенький брудно-червоного кольору килим, обшарпані меблі й подерті штори. У кабінеті давно ніхто не витирав пилюки.

— Думаю, вам потрібен хтось, щоб відповідати на. дзвінки і час від часу відсилати прати штори.

— Я сам відішлю їх напередодні дня святого Суїзина[4]. Сідайте. Хоч я можу втратити кілька незначних замовлень, то дрібниці. При моєму вмінні ходити пішки я заощаджу купу грошей.

— Звісно, — відповіла вона й обережно поклала велику замшеву сумку на скляну поверхню журнального столика. Потім нахилилась і взяла одну з моїх сигарет. Я обпік пальці, поки вона припалювала.

Дівчина всміхнулась крізь пасма диму — чудові зуби, хоча трохи завеликі.

— Ви, певно, не сподівались так швидко побачити мене. Як ваша голова?

— Не чекав… Погано.

— Як вас зустріли у поліції?

— Як завжди.

— Може, я заважаю вам займатися невідкладними справами?

— Ні.

— Чогось мені здається, що ви не дуже зраділи, побачивши мене.

Я набив люльку тютюном, сягнув по сірники і став старанно розкурювати її. Міс Ріордан схвально стежила за мною Тільки солідні чоловіки курять люльку. Але невдовзі їй доведеться розчаруватися в мені.

— Я зробив усе можливе, щоб не вплутати вас у цю історію, — сказав я. — Сам не знаю чому. Так чи інакше я більше цим не займаюся, бо учора ввечері досхочу наївся багнюки. Заснути зміг тільки тоді, коли нажлуктився, як свиня. Нехай цим займається поліція. До того ж мене попередили, щоб я не сунув носа куди не слід.

— Певно, ви не вплутали мене тому, — відказала міс Ріордан, — що, на вашу думку, поліція нізащо б не повірила, що я випадково опинилася біля западини. Через свою надмірну цікавість. Вони неодмінно шукали б у тому злочинний намір і обробляли мене, аж доки я б не зізналася.

— А може, я так не думав?

— Копи такі самі люди, як усі, — невлад промовила вона.

— Я чув, що спершу вони саме такі.

— Чогось зранку ви надто дратівливі.

• Предыдущая
• 15/53
• Следующая