Мисливці за орхідеями - Флос Франтишек - Страница 13

• Предыдущая
• 13/36
• Следующая

— Дивина та й годі… — знизав плечима дон Фернандо. — Бавовна, індиго, червоне дерево, дорогоцінні метали, кава, прянощі й усілякі інші корисні речі — це я ще розумію. Але щоб люди їхали в джунглі лише по квіти, це мене справді дивує.

— І все ж таки англійці, німці, французи, а останнім часом і північні американці споряджають великі експедиції саме по квіти, — заперечив Франтішек. — І цим експедиціям іноді щастить зробити дуже цікаві відкриття! Звичайно, в Центральній Америці, зокрема в Мексіці, важко знайти щось нове, бо наші земляки Генке і Резл — а цьому особливо щастило — вже визначили багато нових видів цих рослин.

Це дуже зацікавило Єніка — він згадав, що часто бачив ці імена в теплицях містера Гау.

Приходячи до Франтішка, Єнік не раз читав написи на дощечках, прикріплених до кошиків з вазонами. Так, Генке і Резл — ці імена траплялися там дуже часто, але Єнік і гадки не мав, що то імена двох його співвітчизників та мандрівників, які вперше визначили багато нових видів орхідей.

Потім докладно обговорювали план дальшого просування експедиції. Франтішек сподівався, що знайде в Петенській улоговині рідкісні види орхідей, які люблять рости в низинних місцях. Крім того, він мав надію, що на відногах Кокскомбських гір, найвища вершина яких сягає 3700 метрів над рівнем моря, їм пощастить виявити нові види гірських орхідей.

Дон Фернандо лише мовчки кивав головою. Йому теж було ясно, що з повозкою через джунглі експедиція не пройде. Він запропонував прив'язати ящики до хребтів в'ючаків, тоді членам експедиції доведеться лише розчищати тваринам дорогу. Звичайно, просуватися вперед вони будуть дуже повільно: щоб експедиція змогла пройти якихось сто метрів, доведеться добре-таки попрацювати сокирою та мачете. Але ж це легше, ніж морока з повозкою.

Пастух, крім того, порадив Франтішкові найняти людину, яка добре знає ці місця й змогла б провести їх маловідомими стежками. Пастух також уважав за свій обов'язок попередити, що в лісах никають зграї волоцюг, які часто нападають на подорожніх біля озера Петен, а іноді доходять навіть аж на південь Гватемали, до Кордільєрів.

— Доведеться мені знайти для вас якусь надійну людину, — вів далі пастух, — бо розбійники можуть напасти на вас на кожному кроці. Втім, ці волоцюги — боягузи й зважуються нападати лише тоді, коли чисельна перевага на їхньому боці, а перед дужим супротивником вони покірні, наче приручені вовки.

— Як би там не було, а ці люди небезпечні, бо вони можуть навмисне збити вас з дороги, — зауважив дон Фернандо, — тому будьте з ними обережні!

Надходив вечір, і дон Фернандо подумував про повернення додому. Він вирішив, що хатину не будуть розбирати: можливо, колись вона стане бажаним притулком для людини, яка зблудить із шляху. Повозку він візьме з собою до ранчо, а натомість пришле дону Франтішку ще двох в'ючаків.

Прощаючись, дон Фернандо поклав руку на плече своєму європейському другові.

— Якщо вам неодмінно треба йти далі, то скористайтесь порадою пастуха, але не забувайте й найліпшого тутешнього правила: немає надійнішого друга за добру рушницю та гострий ніж! Не довіряйте нікому, навіть моєму пастухові. Хоч він мені вірно служить уже цілих два роки, проте хто зна, яке в нього минуле. Щось він надто охоче запропонував вам свої послуги — а це вже підозріло. Скажіть мені, чи можете ви цілком покластися на своїх індіанців?

— Досі вони поводилися дуже добре, — відказав дон Франтішек. — І, здається, довіряють нам що далі, то все більше.

Дон Фернандо обняв усіх на прощання, зробив подарунки Хосе та індіанцям і поїхав під голосні вигуки на своїй повозці, до якої пастух запріг тих двох коней, що на них вони приїхали сюди.

— Я скоро повернуся! — вже здалеку крикнув пастух. — Приведу вам провідника! Щонайпізніше за тиждень ви зможете вирушити в дорогу!

Вацлав Веверка гладив Плутона по голові й довго дивився вслід дону Фернандо та пастухові. Потім він обернувся до Єніка:

— Тобі не здається дивним, що собаки не впізнали пастуха?

— А чого б вони мали його впізнавати? — трохи подумавши, відказав Єнік. — Він же не був їхнім хазяїном. Просто десь купив їх, а тоді перепродав нам.

Вацлавові довелося погодитися, що Єнік має рацію, і, не поспішаючи, друзі повернулися до табору.

Пастух дотримав слова: за чотири дні він повернувся й привів із собою мулів, нав'ючених мішками та кошиками. Дон Фернандо виявив свою щедрість і цього разу. В'юки були набиті подарунками й харчами: копченим м'ясом, яке зберігається найдовше, кавою, чаєм, цукром і дуже потрібною річчю — сіллю. За сіль тубільці запропонують вам усе, що мають найцінніше: пташине пір'я, які завгодно тканини, капелюхи, сплетені з трави, й химерні статуетки божків та різних чудовиськ, вирізані з дерева.

Європейці з вдячністю прийняли подарунки, укладені в місткі мішки та кошики дбайливими руками господині ранчо та її дочок. Про те, що це справа жіночих рук, свідчив ретельний добір найнеобхідніших речей. Європеєць ніколи не забуде взяти з собою в дорогу мило, гребінь, носовичка й зубну щіточку — але, крім цього, в експедиції до тропіків потрібні й деякі інші речі. Дочки ранчеро вважали за необхідне покласти між подарунки й таке, що, на їхню думку, було дуже дорогоцінне: на самому дні одного з мішків наші мандрівники виявили червону стрічку. Можливо, ця стрічка потрапила сюди через недогляд, але в такий спосіб Лготка теж дістала подарунок: з гарної стрічки Єнік одразу ж змайстрував їй чудовий нашийник.

Пастух, ніби між іншим, повідомив, що в якогось приятеля йому пощастило зустріти двох індіанців — батька й сина, — котрі знають більш-менш прохідну дорогу до озера Петен і охоче погодилися б вести експедицію, коли їм платитимуть за це по два песо в день і годуватимуть. Завтра вони обіцяли прийти до табору. Сам пастух узяти участь в експедиції не зможе, бо має багато роботи.

Дядечко Франтішек звелів негайно лаштуватися в дорогу: експедиція вирушить одразу ж, тільки-но прийдуть провідники.

І справді, наступного ранку з лісу вийшло двоє незнайомих людей. Перший був уже літній чоловік, а другий — підліток, очевидно, його син. Хлопця, гарного індіанця, звали Дієго, а його батька Сана. Обидва досить добре розмовляли по-іспанському, але майже зовсім не вживали особових займенників.

— Сана доведе кабальєрос до Петенського озера. Сана — добра людина, зовсім самотня. Дружина Сани давно померла. Дієго — слухняний і меткий хлопець, Дієго охоронятиме і захищатиме сеньйорів.

Індіанці навантажили на в'ючаків усі ящики, а потім клумаки, мішки й кошики. Наші друзі закинули за плече рушниці, застромили за пояс ножі й узяли в руки короткі гострі сокирки, щоб, коли буде потреба, допомогти прорубати дорогу. Хосе та індіанці разом із провідником пішли попереду. Караван рушив.

Єнік гукнув Дієго, йому кортіло якнайшвидше з ним познайомитися і про дещо розпитати; але молодий індіанець був дуже несміливий і довго не наважувався підійти.

Вацлаву було дивно, що собаки не виявили ніякісіньких ознак тривоги, коли до табору прийшли чужі люди. Єнік на мить замислився, а потім пояснив це просто тим, що собаки вже, мабуть, призвичаїлися до індіанців; іншої причини він тут не бачив.

Старий провідник якийсь час вів караван уздовж потоку, а тоді збочив на захід, пообіцявши, що за два, щонайбільше за три дні вони залишать позаду густі джунглі й вийдуть на значно прохіднішу місцевість.

Перш ніж покинути долину, європейці востаннє оглянулися назад, туди, де залишилося їхнє колишнє житло. Всі троє мимоволі зупинилися. Кілька тижнів ця проста хатина правила їм за притулок, ховала їх від небезпеки й негоди. Вони знали, що не раз вдячно згадуватимуть про неї, а надто тоді, коли їм доведеться ночувати на голій землі просто неба.

• Предыдущая
• 13/36
• Следующая