Отаман Іван Сірко - Коляда Ігор - Страница 18

• Предыдущая
• 18/23
• Следующая

Яворницький став діяльним порадником художника в роботі над запорозькою темою. Новий колоритний типаж, блискучі екскурси Яворницького в історію Січі та нарис про легендарного кошового Івана Сірка, написаний спеціально для Рєпіна, дали імпульс подальшій роботі над цією темою.

І. Рєпін створив величезний фонд художніх ескізів. Корній Чуковський згадував, що Рєпін мав у своїх альбомах кількасот етюдів до «Запорожців», більшість із яких згодом потрапила за кордон, звідки назад не повернулася.

З кожною поїздкою місцями козацької слави художник відновлював роботу над картиною, працював з більшою енергією та запалом.

У своїх малюнках він відтворив риси волі, природний розум, відвагу, велич та гумор. До свого альбому Рєпін зробив замальовку могили Івана Сірка в Капулівці. Художник побував і в запорозьких селах Грушівка та Старі Кодаки, де, відвідавши козацькі церкви, знайшов багато старовинних речей, що потрапили туди з Січі. Зробив ескізи натовпу людей, які збиралися на Олександрівській пристані.

Повернувшись 1899 року, І. Рєпін дещо по–іншому побачив композицію картини — і почав писати її заново, у більшому форматі (217x361, а перший варіант — 170x265). Працював над нею ще чотири роки. «Картину свою, здавалося, ось–ось мав би закінчити. Але під напливом нових знань почав на новому полотні, вийшло дві картини», — написав М. Мурашко, відвідавши майстерню художника.

Рєпін запросив Дмитра Івановича до своєї майстерні, аби показати йому ескіз величної картини. Він побоювався критики такого знавця історії Запорозької Січі, як Яворницький.

Перша зустріч, про яку вони попередньо домовилися, хвилювала обох: Д. Яворницькому хотілося чимшвидше побачити степових лицарів, а Рєпіну кортіло дізнатися, що скаже дослідник.

Картина сподобалася Яворницькому. Він щиро хвалив автора за вдалий сюжет і його чудове втілення: «Святе діло ви робите, любий Ілля Юхимович. Пишіть велику картину!»

Дмитро Іванович запропонував Рєпіну свою допомогу, надавши книги з історії запорозьких козаків, свою колекцію зброї, жупани, чоботи, люльки, сулію з горілкою й навіть череп, знайдений на Чортомлицькій Січі. Історик віддав фото запорозького прапора, Дніпровських порогів і нащадків запорожців. Д. Яворницький приводив до художника своїх земляків та знайомих, які позували художникові. Все нові й нові козацькі постаті з'являлися на полотні. На думку Д. Яворницького, вони були прекрасними, та художник говорив, що до них треба ще «трохи доторкнутися пензлем». Дмитро Іванович у майстерні художника став досить частим гостем, а інколи й натхненником та порадником.

Рєпін дуже високо цінував щедру допомогу Яворницького у створенні картини й не залишився в боргу. У перший рік їхнього знайомства художник подарував Дмитрові Івановичу дев'ять малюнків для його двотомника «Запорожье в остатках старины и преданиях народа». У передмові до першого тома історик писав: «Автор не може не висловити щирої подяки глибокошановному Іллі Юхимовичу Рєпіну, що подав до цього твору кілька малюнків з власної колекції і не відмовив у добрих порадах під час вибору їх до видання».

Майже кожного тижня історик бував у видатного художника. У свою чергу, Ілля Рєпін відвідував Яворницького, де суботнього вечора збиралася українська молодь, яка проживала в Петербурзі. Серед тих молодих людей були співаки, музики, артисти й художники. Такі зустрічі Дмитро Іванович жартома називав «збіговиськами». На них він з особливою любов'ю згадував перший ескіз майбутньої картини, що був написаний олією ще 1877 року і подарований йому художником. Історик вважав цей подарунок «найдорожчим скарбом». Але, на жаль, невдовзі був змушений розпрощатися з ним.

Тяжко хворіючи й потерпаючи від нестатків (історик мав сплатити борг за видання «Вольностей запорожских Козаков»), Яворницький, за пропозицією І. Рєпіна, який, можливо, ще і побоювався, що до завершення картини ескіз «Запорожців» може потрапити до чужих рук і тоді сюжет використає інший художник, погодився продати полотно відомому меценатові та колекціонерові творів живопису, купцю М. Третьякову. Придбавши ескіз, той виставив його у своїй галереї в Москві.

Дмитро Іванович у своїх спогадах так розповідав про персонажів картини: «Унизу, в самому куточку, з лівого боку, сидить на землі по–турецькому пресимпатичний хлопчик років семи–восьми; малий джура, тобто зброєносець, з чубчиком на голеній голові, з роззявленим від сміху ротом, в якому блищать дрібні й густі зубки. Він набиває тютюном люльки для козаків і заливається милим дитячим сміхом, ловлячи вухом дошкульні слова, якими запорозькі лицарі частували турецького султана: «козолуп, різницька собака, кобиляча с. а, нашого бога дурень». Вище хлопчика сидить на колоді бравий козак з чорними довгими вусами, з великим оселедцем, закладеним за вухо. Це художник Я. Ф. Ціонглинський. Він поклав величезний кулачище на спину козака, що сів біля столу без сорочки, за Ціонглинським стоїть молодий красень з благородними рисами лиця і якось «по–панському» посміхається. Це внучатий племінник знаменитого композитора М. І. Глінки. Далі, за Глінкою, стоїть козарлюга, високий, чорний, з вилискуватим, як у негра лицем і з пов'язкою на пораненому в бою лобі. Це відомий в Одесі художник, силач М. Д. Кузнецов. За Кузнецовим рудий, як вогонь, москаль Нікішка, — кучер В. В. Тарновського, в якого немає кількох зубів у верхній щелепі, в цього щербатого найуїдливіший сміх».

Цікава історія цього прототипу. Якось І. Рєпін переправлявся з Д. Яворницьким поромом через Дніпро. Тут же був і поміщик В. Тарновський, який сидів у своєму фаетоні. Художник звернув увагу на поміщицького кучера Нікішку. Це був низенький, рудуватий чоловік із кількома зубами в роті. Коли він сміявся, Ілля Рєпін пильно вдивлявся в риси його обличчя. Адже саме так мав сміятися козак на картині, де запорожці складають листа султанові. Ілля Юхимович швидко розгорнув альбом і зафіксував олівцем основні риси знайденого типу. Це був вдалий фрагмент до задуманої картини.

З–за Нікішки визирає студент–татарин, якому художник «позичив» білі, густі, міцні зуби з запорозького черепа. Спереду, праворуч від студента–татарина, височить важка, кремезна постать у червоному жупані, смушевій шапці та з шаблюкою на боку. Це професор Петербурзької консерваторії А. Рубець. За його спиною стояв гладкий козак із таким випнутим наперед черепом, що здавалося, воно трясеться від сміху. Але згодом художник зняв його з картини й намалював чоловіка в сірому кобеняку з так званою «богородицею» на спині, з відкритою голеною головою та чубом, піднятим догори. Перед А. Рубцем сидить славетний кошовий отаман Запорозького Війська Іван Сірко з демонічним виразом очей, з люлькою в роті й у шапці, критій чорним сукном і підбитій сірим смушком, з розрізом попереду. Отамана художник малював із популярного свого часу генерала, дотепника й веселуна М. Драгомирова. Далі висувається наперед типове обличчя бурсака, який не витримав суботньої лози й утік за пороги — на Січ. У нього ні вусів, ні чуприни; чорне густе волосся підстрижене під макітерку. Це художник П. Мартинович, який народився на Полтавщині.

До Мартиновича нахилився козак у високій чорній шапці, схожій на ту, яку носив гетьман Сагайдачний. Це худорлявий чоловік із похмурим поглядом; він мало реагує на дошкульні епітети, що їх щедро сипле козацьке товариство турецькому султанові. Для цієї постаті позував В. Тарновський, відомий колекціонер української старовини, власник села Качанівка Чернігівської губернії, у якому бували Гоголь, Шевченко, Костомаров, Глинка й сам Рєпін.

Поряд із В. Тарновським — дідок із низько підчикриженими вусами, сухорлявий, зморщений, беззубий. Він широко роззявив рота, до якого підносить люльку, що нею, в разі потреби, можна й череп розтрощити. Заходиться сміхом, аж очі заплющив. Рєпін малював його з випадкового перехожого, якого зустрів на пристані біля міста Олександрівська.

Якось перед Різдвом, коли були великі морози, до Яворницького прийшов Рєпін.

— А я до вас!

• Предыдущая
• 18/23
• Следующая