Отаман Іван Сірко - Коляда Ігор - Страница 17

• Предыдущая
• 17/23
• Следующая

Отже, такого листа козаки султанові не писали. Запорожці, хоч і мали твердий норов і гострий язик, у листах, яких збереглося чимало, були дипломатичними й висловлювалися досить делікатно та стримано навіть у хвилини гніву. Лист султана і відповідь йому є витвором літературно–канцелярського козацького середовища кінця XVII століття. Досить гострий і дошкульно–образливий тон, яким написаний відомий лист, не відповідає тогочасним правилам дипломатії. Тоді листувалися козаки (латин знали не лише січові канцеляристи та гетьмани, але й козацька старшина) з царями, султанами й королями латинською мовою, дотримуючись усіх вимог дипломатичного етикету.

Тож запорозьке козацтво, яке любило круті жарти й дотепи, могло задля розваги писати такі в'їдливі листи до своїх ворогів, але навряд чи їх надсилали.

Нижче наводимо текст листа–відповіді запорожців турецькому султанові:

«Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар. Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати, твого війська ми не боїмося, землею і водою будем битися з тобою. Вавилонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, александрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, кам'янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче! Невгоден єси матері вірних християн! Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день такий у нас, як у вас, поцілуй за те ось куди нас!..

Підписали: Кошовий отаман Іван Сірко зо всім кошом запорозьким».

У 1870–х роках катеринославський етнограф–любитель Я. Новицький знайшов копію листа–відповіді запорожців турецькому султану, зроблену у XVIII столітті. Він передав її Д. Яворницькому, який приятелював зі знаним художником Іллею Рєпіним.

Уперше про лист запорожців І. Рєпін почув 1878 року, коли перебував під Москвою у мальовничому маєтку Абрамцево, що належав відомому російському меценатові С. Мамонтову. У гостинного й привітного господаря, який захоплювався мистецтвом, часто збиралися талановиті письменники, вчені, художники й артисти. Як завжди, ввечері вони розмовляли про мистецтво, співали, грали та читали свої твори. Саме тут, на одній із таких зустрічей, Рєпін і почув від художника та мистецтвознавця М. Прахова історію про листа запорожців до султана. І. Рєпін, будучи людиною творчою, відразу ж уявив собі, як козаки складають лист, уявив той сміх від дошкульних, солоних жартів й олівцем почав вимальовувати запорожців, що заходяться від реготу.

Ідею художника підтримали його друзі, а історик М. Костомаров, який вивчав історію запорозького козацтва, спеціально створив маршрут, щоб Рєпін на власні очі побачив місця Запорозької Січі, зібрав потрібний матеріал та відшукав характерні типи для своєї картини. На першому ескізі художник зробив напис «Запорожці пишуть відповідь Султану Мехмеду IV», але справу довелося відкласти через брак історичного матеріалу.

За розробленим М. Костомаровим маршрутом, навесні 1880 року І. Рєпін разом із юним художником В. Сєровим помандрував на Запоріжжя. Довго вони блукали островом Хортиця, знаходячи мідні ґудзики, бляхи, старовинні гроші, порохівниці й іржаві шаблі. Після Хортиці Рєпін вирушив слідами січовиків до двох мальовничих сіл — Капулівки та Покровського. Тут він зустрів справжніх нащадків запорозького лицарства.

Восени 1880 року І. Рєпін повернувся до Москви. У жовтні того ж року до його майстерні завітав відомий російський романіст Лев Толстой. Саме цей візит указав художникові новий напрям у створенні картини. Поглянувши на полотно, Лев Миколайович відзначив, що це лише етюд, який відображає окремий епізод життя запорожців. На думку письменника, задум має бути набагато ширшим, більш значущим. Л. Толстой уважав, що слід було відбити у творі головну думку художника–реаліста — високе почуття національної гідності й гордості, непереможну силу запорозького духу.

Справедливі й розумні зауваження Л. Толстого, які художник прийняв зі щирою вдячністю, змусили І. Рєпіна замислитися, і він відразу ж узявся перероблювати ескіз. Збільшив формат полотна й кількість дійових осіб, переставив окремі постаті та створив зображення козацьких зборів.

Уже був готовий і ескіз картини, але для великого полотна художникові багато чого бракувало.

1886 року на святкуванні 25–ї річниці з дня смерті Т. Шевченка Ілля Юхимович познайомився з відомим дослідником запорозької старовини Д. Яворницьким. Це знайомство започаткувало сорокачотирирічну дружбу між талановитим художником і видатним ученим. Ілля Юхимович, побачивши молодого історика, щойно той прибув на святкування, підійшов до нього. Міцно потиснувши один одному руки, вони сіли поряд, і між ними зав'язалася невимушена й щира розмова. Рєпін розповів Яворницькому, що хоче намалювати запорожців, які зібралися на раду й складають відповідь турецькому султанові на його грізний лист. Земляки говорили про Україну, Запорозьку Січ, а також розпитували один одного про те, хто над чим працює.

Вони обидва народилися й виросли на Слобожанщині, де в народній пам'яті ще жили спомини про славетні козацькі часи. Рєпін народився 24 липня (5 серпня) 1844 року, в Чугуєві в родині військового поселенця. Батьки художника займалися перепродажем коней. До них часто приїздили селяни з навколишніх сіл, і тоді подвір'я ніби перетворювалось на ярмарок, у гомоні якого переважала мелодійна українська мова.

Улюбленим місцем дитячих забав Рєпіна та його однолітків став ліс, що розкинувся на схилах Сіверського Дінця. Ще з дитячих років Ілля Юхимович познайомився з побутом України, її фольклором і мистецтвом. Малювати почав дуже рано. Спочатку він розписував скрині та писанки, а перші художні навички отримав у місцевій школі військових топографів. Переїхавши до Петербурга, з 1863 року навчався в малювальній школі Спілки заохочення мистецтв (у тому числі й у І. Крамського), а в 1864–1871 роках — в Академії мистецтв.

Здобувши вищу освіту в Санкт–Петербурзькій академії мистецтв, у 25–річному віці він уже мав репутацію портретного живописця (всього створив понад 300 портретів). Як пенсіонер Академії, провів чотири роки в Італії та Франції. У 1877 році повернувся до Чугуєва, потім жив у Москві та Петербурзі, а з 1900–го в Куоккалі (Фінляндія), у своєму маєтку «Пенати», де помер у віці вісімдесяти шести років, залишивши по собі багатий і прекрасний художній спадок.

У 1888 і 1889 роках за запропонованим Яворницьким новим маршрутом Рєпін відвідав Україну, Кубань, Північний Кавказ, де зустрічався з нащадками запорожців.

В Одеському міському музеї замалював козацьку зброю, портрети–парсуни братів Шиянів, ктиторів Нікопольської січової школи. По дорозі на Чернігівщину, до Качанівки, маєтку В. Тарновського–молодшого, зупинявся в Києві в академічного приятеля М. Мурашка. В університетському музеї зробив акварельну копію народної картини «Козак Мамай», а в Братському музеї змалював списи часів Б. Хмельницького (Київський музей російського мистецтва). Завітав до села Качанівка, де його ласкаво прийняв великий збирач запорозької старовини В. Тарновський, колекція якого стала художнику в нагоді. Тут же, у Качанівці, він намалював ефектний портрет господаря в червоному жупані біля старовинної гармати («Гетьман. Портрет В. В. Тарновського», 1880 рік, Сумський художній музей).

У пошуках нових вражень Ілля Юхимович поїхав і на Кубань, де жили нащадки запорожців. Саме під час цієї подорожі він із Д. Яворницьким зустрів козака–станичника Василя Олешка, в рисах обличчя якого побачив прообраз героя своєї картини — Івана Сірка. У музеї Кубанського війська виконав низку малюнків–копій зі старовинних козацьких портретів; у станиці Пашківській робив портретні зарисовки.

• Предыдущая
• 17/23
• Следующая