Пригоди на Шостому континенті - Квілічі Фолько - Страница 3

• Предыдущая
• 3/52
• Следующая

У такий спосіб я швидко навчився знімати цих полохливих і вертких риб… Цей випадок, один з сотні, показує, як старанно вивчав Чекко своїх морських друзів, їх поведінку, звички, а не тільки суху класифікацію-розподіл на родини, види, підвиди, як це роблять інші професори.

Якщо Чекко людина нестримана, дотепна, нетерпляча, неймовірно галаслива, коли гнівається, дивакувата і невичерпно винахідлива, — я вже не кажу про лайку, якою він пересипає кожну фразу, — то Раймондо Букер — цілком протилежний тип.

Через свій мовчазний та недоброзичливий, на перший погляд, характер Раймондо Букер викликає у людей або глибоку симпатію, або гостру антипатію. Професор подобається відразу всім без винятку, а Букер, як здається на перший погляд, зневажає дружбу. Але познайомившись з Букером ближче, починаєш не помічати негативних рис його характеру, і антипатія поступається перед захопленням його різноманітними здібностями.

Секрет успіхів Букера криється саме в його характері — характері упертої людини; заглиблений у власні роздуми, від яких ніщо на світі не може відвернути його, він наполегливо вивчає, удосконалює, контролює, розбирає, ремонтує і складає засоби свого «виробництва» — респіратори, рушниці, маски, гарпуни. Одночасно зміцнює себе фізично, невпинно тренується, готуючись до серйозної праці.

Впертість та наполегливість зробили його чудовим підводним мисливцем, переможцем численних змагань, допомогли утримати звання чемпіона Італії з цього виду спорту на протязі останніх років і, нарешті, встановити перший рекорд по спуску без скафандра на глибину тридцять метрів. Після цього, послідовно поліпшуючи його, Букер досяг абсолютного світового рекорду, спустившись під воду на тридцять дев'ять метрів. За це йому присвоєно звання абсолютного чемпіона світу по зануреннях під воду без скафандра.

Отакі три головних учасники експедиції. А поруч з ними в ці гарячкові дні працюють під водою, провадячи найрізноманітніші випробування, і решта товаришів по майбутній роботі. Рогі, Цекка, Джіджі Стюарт (чемпіон Італії 1948 року) і, нарешті, Енца Букер, вірна супутниця Раймондо. Енца надзвичайно приваблива жінка. Коли чуєш про дружину Раймондо — переможницю чемпіонату жінок 1950 року, яка жартома спускалася на глибину п'ятнадцять-вісімнадцять метрів, мимохіть уявляєш собі жінку-атлета, що має чоловічу фігуру, міцну, рухливу, одне слово — вузол м'язів. А насправді зовсім навпаки. Енца — молода жінка міського типу, лагідна, приваблива, пухкенька. Вона плаває поміж акул так спокійно, ніби грає в карти. Сама Енца любить пожартувати з приводу того, як вона хоч-не-хоч зробилася чемпіонкою. А тепер вона вже звикла і пірнає під воду залюбки й дуже сміливо.

З Джорджо Равеллі, який так багато допоміг мені при створенні фільму, я познайомився вперше тоді, коли щойно почав свої перші зйомки під водою. Джорджо чудовий товариш і досвідчений спортсмен-підводник. Газети, які писали про експедицію, неодмінно називали його «молодим римським інженером». Він і справді водночас займається конструюванням підводної апаратури: футлярів для фото- та кінокамер, магнієвих ламп, освітлювальних приладів, термокалориметрів, спеціальних гарпунів. У цих питаннях він справжній майстер і по праву посідає почесне місце серед учасників експедиції.

Щоб призвичаїтись до нових умов, я спустився з респіратором на глибину п'ятнадцять метрів. Мені вдалося зняти чудового багатоколючника. Потім я підстрелив рибу, але вона заховалася в неглибокій щілині. Зовні стирчить тільки кінчик гарпуна. Вхопившись за нього, я з усієї сили намагаюсь витягнути рибу з її нори, але марно.

Раптом чую поруч голос, який, трошки гундосячи, радить: «Спробуй гаком!» Голос людини на глибині п'ятнадцяти метрів здається настільки неймовірним, що я розгубився і хотів сказати «дякую» незнайомцю, але відразу второпав, де ми знаходимося, і слова застряли у мене в горлянці. З острахом обертаюсь і бачу крізь воду, як на тоненьких ніжках шкутильгає до мене якесь товсте опудало і простягає мені дерев'яну палку з гачком на кінці. Крізь скло маски хитро посміхаються круглі добрі очі.

— Я Мазіно! — гундосить опудало.

Я роблю жест рукою, наче підіймаю неіснуючий капелюх, тисну йому руку і відповідаю (сам собі): «Дуже приємно! Квілічі!»

Через три хвилини, вже в човні (полонений багатоколючник борсається на дні), скидаємо респіратори. Респіратор Мазіно обладнаний мікрофоном — біля рота прикріплено своєрідну водонепроникну мембрану, яка дозволяє розмовляти під водою. Таким чином з'ясовується таємниця голосу, що пролунав у пучині.

Увечері, сидячи біля столу перед блюдом з вареним багатоколючником, після першого дня, проведеного разом з Мазіно, я приходжу до висновку, що він не тільки чудовий кінооператор, але й справжній відданий товариш. Кращого поповнення для нашої зйомочної групи ми й не чекали.

Наш лікар Альберто Граціолі також куштує горезвісного багатоколючника. З Альберто Граціолі ми всі вже знайомі.

Він, крім лікування наших рук та ніг, що постраждали від акулячих зубів, має ще одне важливе завдання у Червоному морі: за дорученням Медичної спортивної федерації повинен регулярно стежити за тим, як впливає на людину довге перебування під водою. Це також має неабияке значення для завоювання Шостого континенту людиною.

Після того, як читач вже познайомився з членами експедиції, переходжу до опису її технічного обладнання. Перш ніж розповісти про апаратуру своєї групи, розповім про загальне спорядження.

Для спусків під воду в Червоному морі, крім кисневих респіраторів, ми користуватимемось насамперед значно простішими апаратами для дихання стисненим повітрям. З ними нам ще треба ознайомитись та навчитись працювати. Такий апарат складається з двох балонів, які прикріпляються на спині, регулятора тиску та двох гумових трубочок, якими повітря з балонів подається до рота. З нашим апаратом можна зовсім спокійно занурюватись на глибину п'ятдесят-шістдесят метрів і залишатися під водою хвилин двадцять. Я сказав «зовсім спокійно». Справді, в цьому основна перевага апарата: він усуває найменшу можливість запаморочення, отруєння, травм легенів, чим ніяк не може похвалитися кисневий респіратор з так званим «закритим циклом». Повітряні респіратори мають «відкритий цикл», тобто використане, зіпсоване повітря не відновлюється для дальшого вжитку, а бульбашками піднімається на поверхню. Таким чином, легені одержують завжди свіже повітря, а це, як я вже казав, гарантує повну безпеку. На жаль, повітряні респіратори забезпечують тільки короткочасне перебування під водою, особливо на значній глибині — в середньому тридцять хвилин, проти двох годин при використанні респіратора «закритого циклу». Але все ж таки повітряні респіратори надзвичайно зручні, через це ми порівняно легко навчилися користуватися ними.

Крім цього, нам ще потрібно випробувати ласти різних типів, а їх існує дуже багато. Кожний з нас на свій смак вибирає собі ласти з дуже твердої або, навпаки, дуже еластичної гуми, проте всі вони мають одну спільну особливість. Наші ласти відрізняються від поширених в Італії тим, що закривають усю ступню з п'яткою. Це захищає від випадкових поранень. У Червоному морі багато жителів з довгими шипами, які дуже боляче колються.

Наше озброєння, з яким ми будемо працювати на дні Червоного моря, являє собою щось середнє між озброєнням сучасної американської армії та індійців Мату-Гросу ^[1] .

Тут поєднані найновіші досягнення техніки з примітивною зброєю дикунів. Я маю на увазі реактивні рушниці та отруєні стріли.

• Предыдущая
• 3/52
• Следующая