Таємниця янтарної кімнати - Ерашов В. - Страница 19
- Предыдущая
- 19/50
- Следующая
Коли чоловікові вже за тридцять, він не поспішає з висновками. Він уже розуміє ту просту істину, що не кожному почуттю можна дати назву. Сергєєв теж розумів це. Але розумів він і інше: сталося щось таке, що зв'язало його з Ланською, тягло до неї. І тому неспокійно перечитував короткі рядки, вперто відшукуючи в них той зміст, який так хотілося знайти: хоча б щось трохи більше, ніж вияв звичайного співчуття.
Звечора оформивши документи, Сергєєв востаннє переночував у госпіталі і вийшов звідти рано-вранці.
Було ще темно. Високо над містом висів круглолиций місяць, його прозоре сяйво струменіло над Кенігсбергом, що здавався зовсім безлюдним. Мертві кістяки будинків лякали чорними прорізами вікон. Купи цегли і щебеню, схожі на терикони порожньої породи біля шахт, похмуро громадилися навкруги. Над ними свистів пронизливий вітер. Життя ніби назавжди завмерло у розбитому, зруйнованому місті.
Сергєєву згадалася прочитана недавно у газеті фраза чи то американця, чи то англійця: «Росіянам потрібно буде не менше ста років, щоб відбудувати Кенігсберг, якщо вони взагалі виявляться здатними це зробити».
«А може, вони мають рацію? — подумав Олег Миколайович. — Адже місто доведеться будувати, по суті, наново. Це навіть важче, ніж створювати його на рівному місці: скільки руїн треба знести, скільки вивезти щебеню, цегли, уламків, сміття!»
Він повільно йшов вулицею, якій (йому сказали про це в госпіталі) незабаром мали дати нову, російську назву.
Олег Миколайович і не помітив, як майже зовсім розвидніло. Він зрадів цьому: хотілося швидше оглянути місто, згадати місця, знайомі з тієї пам'ятної довоєнної поїздки і з другого ще більш пам'ятного перебування тут.
Вулиці не можна було впізнати.
Обабіч її тяглися ті самі обгорілі, похмурі «коробки», тротуари були вкриті купами битої цегли, і тільки посередині лишалася вузька смуга, по якій рухалися і пішоходи, і поодинокі автомашини. Лише біля великого парку стояв самотній будинок, тьмяно поблискуючи вогниками коптилок. А поряд, навпроти і далі, тяглися руїни, лякаючи своїм виглядом — жалюгідним і грізним водночас.
Почулися голоси. Помітивши, що попереду завали трохи розкидано і саме звідти долітає неквапна російська мова, Сергєєв рушив швидше. Біля майже цілого будинку він побачив кількох чоловік і підійшов до них.
— Що робите, товариші?
— Сіно косимо, хіба не бачиш? — глузливо озвався хрипкий басок.
— Я не про те, — зніяковів Олег Миколайович. — Я хотів спитати, що тут буде?
— А… Нетутешній, видно?
— Нетутешній, — відповів Сергєєв, не дивуючись з того, що зустрів людей, які вже вважали себе тутешніми, мало не корінними жителями міста.
— Зрозуміло. Кінотеатр тут буде. Назва йому вже дана: «Зоря». Добрий буде кінотеатр. Приходь через місяць-другий, сам побачиш.
Відразу чомусь стало легше. Вже якщо почали будувати кінотеатр, значить, до відбудови міста взялися серйозно, по-справжньому. Значить, правда, «місто — буде!», і, певно, скоро.
Його увагу притягла величезна площа — відомий Еріх Кохплац, де відбувалися націстські святкування. Рівне, утоптане великою кількістю чобіт поле було майже нічим не захаращене. Як і раніше, над східчастими трибунали височіла похмура чотирикутна башта, увінчана величезним орлом з розпростертими крилами.
Чотириповерховий будинок колишнього міністерства фінансів не зачепило. Біля входу бовваніли постаті вартових.
І пам'ятник Шіллеру виявився на тому ж місці. Олег Миколайович підійшов ближче. Вся статуя побита і посічена осколками, а голова ледве тримається на понівеченій снарядами шиї. «Можна полагодити, — досвідченим оком глянувши на статую, подумав мистецтвознавець. — Усе можна. До всього поступово дійдуть руки».
Він раптом згадав про театр, чудовий своїм внутрішнім оздобленням, коли побачив, що на місці театру височить задимлена руїна. «Згорів. Самі стіни залишилися. Шкода!»
Оглянувши будинок головної поштової дирекції, поряд з поліцайпрезидією (остання не зазнала серйозних пошкоджень), зяючу проваллями вікон коробку міського архіву і вигорілий зсередини Будинок радіо, Сергєєв вийшов на площу перед Північним вокзалом.
«Площа Трьох маршалів» — так називали її городяни.
Раніше площа була зовсім маленькою. Вона займала лише простір перед будинком вокзалу, а далі починалися будівлі знаменитого Кенігсберзького ярмарку. Тепер перед руїнами колишньої міської ратуші лежали вже звичні для Олега Миколайовича купи цегли і щебеню, захаращуючи всю територію колишнього ярмарку. Тільки за коробкою ратуші уцілів сірий будинок та біля вокзалу височіла споруда, схожа на казарму. На ній висіли портрети трьох маршалів Радянського Союзу, звідки й пішла назва площі.
«Від площі поверніть ліворуч», — згадав Сергєєв повз ради товаришів і посміхнувся: тепер у місті рідко називали вулиці. Площа Трьох маршалів виявилася головним орієнтиром у цьому лабіринті руїн: «Від площі треба їхати у напрямку вокзалу», «Від площі до нас рукою подати», «Перейти площу, а потім праворуч, третій квартал», — так говорили нові мешканці міста.
Пройшовши ще метрів триста, Сергєєв зупинився перед будинком з високим крутим ґанком. Тут містилося управління у цивільних справах, куди він ішов.
У холоднуватих кімнатах вже були люди. Судячи з усього, багато співробітників тут і ночували — не вистачало палива, опалювати квартири було нічим. Різнокаліберні столи, стільці, шафи, зібрані, очевидно, звідусіль, були прикрасою кімнат. Було досить тісно, але, як видно, співробітники добре засвоїли принцип: «Тісно, зате тепло», — і не скаржилися на відсутність комфорту.
Немолода секретарка з втомленим обличчям провела Сергєєва у кабінет начальника політвідділу.
— Денисов, — відрекомендувався, підводячись із-за столу, чоловік середніх років, стрижений наголо, з косим шрамом під лівим оком і глибокими зморшками на лобі, одягнений у потерту гімнастьорку з слідами недавно зрізаних погонів. — Я чув про вас, товаришу Сергєєв, цікавився вашим здоров'ям. Ви могли подати нам чималу допомогу. Але тепер, на жаль, багато чого зробити вже, мабуть, не можна. Кілька днів тому померли доктор Роде та його дружина.
З тих, хто близько знав Роде, у Кенігсберзі знайшли двох: директора ресторану «Блютгеріхт» Файєрабенда і академіка живопису Ернста Шаумана. Обох запросили до політвідділу.
Згодом приїхав і професор Барсов.
Сергєєв у присутності Денисова довго розмовляв з кожним із них. Спогади трьох очевидців були суперечливі і плутані.
Ось що сказав Файєрабенд:
— Востаннє я бачив янтарний кабінет, вірніше його деталі, запаковані в ящики, 5 квітня 1945 року. Потім, як мені відомо, скарб із замка вивезли. Природно, що евакуювати цінності з Кенігсберга у той час не було ніякої можливості. Отже, янтарний кабінет напевне десь тут. Таке моє особисте переконання.
Академік живопису Ернст Шауман заявив:
— У жовтні 1944 року я зустрічався з доктором Роде, цікавився долею янтарного кабінету. Пан доктор повідомив мені під великим секретом, що готується вивезення кабінету до Саксонії. У січні 1945 року ми повернулися до цієї розмови, і Роде сказав, що кабінет уже там, де й передбачалося. Я зрозумів це так, що скарб вивезено в один із саксонських замків. Точніші відомості міг би дати художник-реставратор Ганс Шпехт, який був найближчим співробітником доктора Роде. Перед закінченням війни він служив у поліцейських частинах, потім був у таборі, але як нині склалася його доля — не знаю.
Більш цінні дані повідомив професор Барсов.
— Коли я в 1945 році працював з доктором Роде, він неодноразово підводив мене до бункера на вулиці чи то Штайндамм, чи Лангерайє і казав, що тут сховано великі музейні цінності. Але вхід до нижнього поверху бункера був завалений, треба було провести великі роботи, щоб розчистити його, і ці роботи весь час відкладалися. Крім того, я неодноразово запитував Роде, чи є там картини. І щоразу він відповідав: «Картин там немає». Це мене заспокоювало. Я вже не раз підкреслював, що цікавився, на жаль, тільки картинами. Все інше якось не зачіпало по-справжньому моєї уваги, не викликало інтересу. Тепер я розумію свою помилку, шкода, що це прозріння прийшло надто пізно.
- Предыдущая
- 19/50
- Следующая
