Острів Тамбукту - Марчевски Марко - Страница 22

• Предыдущая
• 22/104
• Следующая

За годину я дійшов до гирла струмка, можливо, того самого, річищем якого я приблудив до селища племені. На березі гирла височіла скеля, а за нею починалася затока. Відпочивши в невеликій печері й викупавшись у прохолодній воді струмка, я зліз на скелю. Ген-он розкинулась простора затока, обтикана великими й маленькими гострими скелями. Мабуть, на одну з них і наткнулась яхта містера Сміта. Згадавши жахливу ніч, я аж здригнувся. Берег затоки обріс дрімучим тропічним лісом. Десь там, за зеленою стіною, — городи тубільців племені занго. Але де ж шукати капітана Сміта? Як ти його знайдеш у таких джунглях? З високої скелі я побачив усе дзеркало затоки, але що робилось на самому березі, в лісі, не видно було. Заважали дерева…

Проте я не втрачав надії. Вирішив спочатку провідати городи. Я вже вмів ховатись від дикунів. Знав і те, що на городах працюють лише жінки та діти, яких майже завжди охороняє двоє-троє мисливців. Їх я не боявся. Якщо випадково й побачать мене, то покидають свою зброю і втечуть. Дикунів слід остерігатись тільки тоді, коли їх багато…

Я знову пішов понад берегом і незабаром опинився біля тієї самої маленької затоки, де стояли човни. Я ще не забув цього місця і човнів: тут ми з капітаном і поваром вперше після катастрофи ступили на твердий грунт. На цьому самому місці ми побачили й першого дикуна, який тікав од нас, мов од примари, а ми знічев'я попленталися стежкою за ним. Тепер я знову йшов цією самою стежкою… Але цього разу обережно. Зупиняючись на кожному кроці, я прислухався. Ось і розвилка. Куди ж податись? Одна стежка була трохи ширша, — певно, до селища, друга — вужча і не така втоптана. І я вибрав вужчу. Незабаром вона привела мене до високої бамбукової огорожі. «Город», — вирішив я і здерся на крислате дерево, щоб заглянути всередину. На городі працювали жінки, діти й чоловіки. Але чоловіків було не двоє чи троє, як я сподівався, а значно більше, до того ж усі озброєні. Мабуть, це тубільці посилили охорону після наскоків білої людини.

Я повернувся до лісу й просидів у хащах весь день, а перед заходом сонця знову пішов до того самого дерева. Тубільці, набравши в мішки ямсу й таро, подалися геть. А я лишився на дереві, сподіваючись, що капітан чи Грей саме в такий час виходять на промисел. Проте ніхто не з'являвся. Стало зовсім темно. Я зліз на землю, зірвав диню і гроно бананів і, повечерявши, ліг своїм деревом.

Наступного дня прокинувся дуже рано. З'ївши кілька бананів, я знову поліз на дерево. Прийшли тубільці й розбрелися по городу; жінки пололи, а чоловіки сиділи під деревами, палили цигарки, жували бетель. А білої людини не було ніде.

Не прийшла вона ні наступного дня, ні через день. Я втратив надію і четвертого дня вирішив навідатись до гирла річки, де друзі з племені бома залишили для мене кілька кокосових горіхів. У таку спеку набагато приємніше, напившись кокосового молока, викупатись в океані й полежати в холодку, ніж даремно сидіти на дереві, мов курка на сідалі…

Всі п'ять горіхів були на місці. Прокрутивши в одному з них ножиком дірочку, я напився соку, роздягся й викупався. Хоч вода вже нагрілась, проте після купання стало прохолодніше.

Вибравши найгустіший холодок, я ліг і заснув.

Мене розбудив якийсь гомін. Розплющивши очі, я побачив кількох тубільців, що сиділи поблизу й мовчки дивилися на мене. Від переляку в мене аж мороз пробіг по спині, проте я не поворухнувся.

— Андо! — пролунав раптом знайомий голос. — Тауо ала, Андо!

Це був Лахо. Він чекав мене три дні і вийшов з людьми на розшуки. Бідолаха, він уже думав, що я потрапив у пазури племені занго. Мене зацікавило, а що б зробив Лахо, якби плем'я занго й справді захопило мене в полон?

— Карарам! Карарам! — обізвалося кілька душ разом.

«Карарам» — значить війна.

Всі раділи, що я живий-здоровий, а мені було сумно. Думка про «білу людину з місяця» не давала мені спокою. Треба будь-що, навіть ціною життя, — знайти її і врятувати. Але ж де і як?..

Лахо розповів, що вчора вони приходили сюди і бачили мене на скелі біля струмка. Хотіли підійти ближче, але я буцімто втік.

Це мене страшенно здивувало. Адже і вчора, і позавчора я цілий день сидів на дереві біля городів. До скелі я й близько не підходив. Отже, вони бачили когось іншого. Не було ніякого сумніву, що або Грей, або ж капітан врятувався. Я докладніше розпитав вождя, і він розповів усе, як було. Вчора тубільці приходили сюди і, побачивши, що всі горіхи цілі, вирішили шукати мене понад затокою. На високому мисі, що виходить далеко в океан, вони помітили білу людину, вирішили, що то я, і хотіли підійти ближче. Але, помітивши їх, біла людина пірнула в воду й сховалася між скелями. Тубільці кілька разів покликали мене, але марно. Після цього Лахо здивував мене ще більше: з того самого мису вони бачили великого човна. Такий човен їм доводилось бачити вперше. Він не плавав, а стояв на одному місці.

— Де той човен? — схвильовано запитав я.

Лахо показав рукою в бік затоки.

— Там, між скелями, — обізвалось і кілька тубільців.

— Ходімте мерщій туди, — попросив я.

Ми пішли до високого мису. З його вершини було видно всю затоку.

— Ось він! — показав Лахо.

Я остовпів. Досить далеко в затоці з-за двох скель виглядала корма Смітової яхти.

— Човен! Великий човен! — сказав Габон.

Так, то справді був «великий човен» плантатора. Я пояснив тубільцям, що саме цим човном ми припливли до їхнього острова, і запитав, куди пішла біла людина.

— Туди, — відповів Лахо, вказуючи на яхту. — Ми гукали: «Андо, Андо!», але пакегі не обзивався.

— Я знайду його! — вирвався в мене радісний крик. — Негайно попливу до великого човна. Пакегі там.

Наказавши своїм друзям чекати мене на скелі, я не роздумуючи стрибнув у воду й поплив…

Несподівана зустріч на яхті. Стерн і Сміт — живі?! «Я тобі не повар, а ти мені не містер!» Сміт мріє про війну. Мої обіцянки племені бома. Нова зустріч з тубільцями племені занго. «Чарівний вогонь». «Дорогоцінні» подарунки.

Довго плив я, не відчуваючи втоми. Нарешті дістався яхти й заліз на палубу. Тільки тепер я зрозумів, що сталося тієї страшної ночі. Судно налетіло на дві скелі, застряло між ними, носову частину його розтрощило, і бідолашних робітників містера Сміта всіх до єдиного поглинула безодня…

Але що це таке? Що я чую? Людські голоси! Вони долинали знизу, звідти, де колись містилася каюта плантатора.

Я швидко збіг по трапу вниз. Їдальня яхти повністю збереглася, наче й не було ніякого шторму. Голоси долинали з каюти містера Сміта, і я чув їх зовсім виразно.

— Я тобі не повар, а ти більше не містер! — говорив хтось хрипким басом.

— А консерви чиї їси? — в'їдливо питав хтось альтом.

— Я без твоїх консервів не помру, а що робитимеш ти, якщо я не дістану води? Не будеш же морською захлинатися! Не забувай, що з кожною вилазкою на сушу я ставлю на карту своє життя!

— За це ти одержуєш від мене гроші!

— Які гроші?

— Англійські!

— Навіщо мені ці гроші? Тут усе твоє золото не варте копійки!

— У тебе немає серця! Я ж не звик сам собі варити їжу, — проскиглив альт.

— Звикнеш! — грубо відповів бас.

Я відчинив двері. На м'якій кушетці з сигарою в зубах напівлежав містер Сміт, а капітан Стерн, зручно вмостившись у кріслі-гойдалці, попихкував своєю голландською люлькою. Повернувши на рип дверей голови, вони враз посхоплювались, не зводячи з мене повних жаху очей. Сигара Сміта впала на килим. Трохи згодом їхній переляк перейшов у здивування і нарешті —в радість.

• Предыдущая
• 22/104
• Следующая