Острів Тамбукту - Марчевски Марко - Страница 21

• Предыдущая
• 21/104
• Следующая

Вранці прийшов Лахо. Сонце тільки сходило. В лісі на всі лади щебетали птахи. Свіже повітря приємно сповнювало груди. Вождь повів мене стежкою до села. Біля кожної хатини вже горіли невеликі вогнища. Жінки чистили батати, пекли з тіста хлібного дерева перепічки, а в горщиках умлівав ямс. Підвівши мене до однієї з хатин, Лахо гукнув:

— Сабо, каа ну!

З дверей виглянула темнолиця дівчина з великими сергами у вухах.

— Подобається? — звернувся до мене Лахо. — Коли хочеш, Сабо стане твоєю сахе (дружиною). Я вже розмовляв з нею, вона погоджується.

— Моєю сахе? — вигукнув я і здивовано витріщився на дівчину. Та засміялася й зникла за дверима.

— Хочеш? — знову запитав Лахо.

Я заперечно хитнув головою:

— Не хочу.

Тоді він повів мене до іншої хатини й гукнув:

— Арено, каа ну!

У дверях з'явилась інша дівчина — Арена. Вона посміхнулась, і її білі зуби заяскріли на сонці. На шиї у дівчини висіло два разки намиста, у вухах погойдувались важкі серги з якогось чорного насіння. Арена була вбрана, мов на весілля. Мабуть, і її вождь попередив.

— Подобається тобі? — запитав Лахо.

Я просто не знав, що й казати. Навколо зібралася юрба чоловіків, жінок, дітей. Усі привітно посміхались. А дехто з жінок навіть почав вихваляти і Сабо, й Арену. «Сабо» по-їхньому значить пальма ротанг, у якої шпичасте й гостре, мов пилка, листя, а «арена» — не грім. Якщо вірити жінкам, і Сабо, і Арена — дуже роботящі: вміють садити ур і уму (таро і ямс), збирати аго й наго (плоди хлібного дерева та дині), вони варитимуть мені в горщиках страву й сипатимуть в она ми (великі дерев'яні таці), плестимуть сури (рогожі з пальмового листя), саронги з лика. Навіть воду носитимуть в бамбукових «бутлях», хоч це і вважається чоловічою справою…

А мене, мовляв, плем'я всиновить, і я ходитиму полювати на вепрів. Кращого й не вигадаєш.

— Не ходи до білої людини, — благав Лахо. — Залишайся у нас. Ми тебе оженимо на найкращій дівчині. Поставимо тобі велику лібату, таку, як лібата орозанда. Дамо п'ять онамів, п'ять сур, п'ять саронг. Подумай тільки! Не йди шукати білу людину!

. — На вум! На вум! Не йди! Не йди!.. — повторювали й інші.

Всі умовляли мене лишитись у них. Але я наполягав на своєму. Тоді Лахо сказав:

— Якщо перейдеш до біляра занго, ти будеш нашим ворогом.

— Ворогом, порогом!.. — загомоніли в натовпі.

— Тоді плем'я занго буде сильнішим за нас… — визнав нарешті Лахо, — Біляр занго переможе нас, спалить наші лібати, а нам доведеться тікати в гори і їсти дикі плоди…

Тільки тепер я все зрозумів. Ці люди були впевнені, що в мені таїться якась чудодійна сила. Я ж бо людина з місяця, а це не абищо! Якщо перейду на бік ворожого племені, воно стане сильнішим і переможе, А якщо залишусь тут, могутнішим буде біляр бома. В голові навіть промайнула думка, що вони збираються використати мене в боротьбі проти племені занго…

І я урочисто пообіцяв не зраджувати своїх друзів. Пощастить розшукати білу людину — приведу її теж сюди, а ні — то прийду сам. Та Лахо це, видно, не влаштовувало. Він знову почав благати мене:

— На вум, залишайся в нас. Забирай і Сабо, й Арену.

— Обох? — засміявся я.

— Обох, — серйозно підтвердив Лахо. — У мене теж дві дружини, — і він показав рукою на жінок, що стояли поруч. Одна з них була вже літня, а друга ще зовсім молода, з малятком на руках.

— Андо не хоче жінки, — твердо відповів я. — Андо піде шукати білу людину. Анге бу!

Коли хтось говорив «анге бу» («я сказав»), то це значило: він будь-що зробить те, що надумав, і ніхто не зможе переконати його поступитися. Ось і тепер, коли я сказав це слово, всі враз замовкли. І тільки Лахо сумно обізвався:

— Гаразд, іди. Ми проведемо тебе.

Крім Лахо й Габона, зі мною пішло ще душ тридцять тубільців. Дехто з них був озброєний списами, інші несли на плечах довгі бамбукові «бутлі», щоб, ідучи назад, набрати заодно солоної морської води. Тубільці острова Тамбукту не вміли добувати солі і селили страву морською водою. Але через те, що плем'я бома жило високо в горах і до моря було дуже далеко, у них не завжди була навіть морська вода, і страву доводилось їсти прісною. П'ятеро тубільців несли на головах по кокосовому горіху, а двоє — по дині.

Спочатку стежка вела повз городи, потім звернула на північ, до океану. Місцями вона стрімко спускалася вниз, і інколи доводилось хапатися за пакілля, повбиване в землю спеціально для цього, або за кущі та галуззя. Ліс ставав дедалі густішим. Розложисте гілля з найрізноманітнішим листям, то величезним, по кілька метрів завдовжки, то круглим, то лапатим, мов розкрите віяло, — було переплетене тонкими й довгими, як мотуззя, ліанами, що сягали часом ста, двохсот, навіть трьохсот метрів. Тубільці продиралися крізь ліани або розгортали їх списами. Особливо неприємно було йти серед батогів сабо. Листя цієї ліани має форму пилки і густо вкрите шпильками, які в'їдаються в тіло і викликають гострий біль.

Ми спускалися по крутому схилу далі й далі вниз. Деревоподібні папоротники, що ростуть високо в горах, тут траплялися рідше, зате на кожному кроці можна було бачити дерева-гіганти. У деяких з цих віковічних велетнів були дуже товсті стовбури, з плескатим і довгим, до чотирьох метрів, наземним корінням, яке повростало глибоко в грунт. Без такого коріння ці велетні не змогли б вистояти проти шаленого напору ураганів. Усе частіше траплялися різні види пальм, які високо підносились на струнких стовбурах над іншими деревами, розпустивши над ними шатра довгого листя.

Раптом перед нами розверзла пащу глибока прірва. На дні її текла маленька річечка. Стежка обривалась на самому краю безодні. Обабіч — непрохідні джунглі. Куди ж далі?

На дні прірви росли дерева, верховіття яких сягало аж сюди. Лахо заліз на одне з таких дерев і, тримаючись за гілки, обережно просувався над безоднею. Я поліз за ним, і незабаром ми опинились біля самого стовбура. Звідси звисала вниз довга драбинка, майстерно зв'язана; з гнучких стебел ротанга. Один по одному ми почали спускатись. Внизу перед нами виникла нова перепона — хоч річка була й не широка, але дуже бурхлива і небезпечна. Ми рушили вниз за течією і незабаром дісталися висячого містка, теж сплетеного з ліан. Перебравшись обережно на той бік, ми добре втоптаною стежкою пішли вниз.

За дві години ми були вже на березі моря й сіли перепочити. Нарізали динь і попоїли. Лахо сказав, що до селища біляра занго стежки немає, і мені доведеться до самої затоки йти понад берегом. Він ще раз порадив, щоб я був обачним, весь час повторюючи: «Уїн біляр, уїн біляр…»

— Буду обачним, — заспокоїв я його.

Вождь недовірливо глянув на мене й запитав:

— Ти повернешся до нас?

— Обов'язково! Разом з тим пакегі.

Але його це, мабуть, не переконало. Він сів на землю і почав слинити й терти п'яти, зашкарублі й порепані, мов стара підошва. Чому він не довіряє мені? Чому думає, що я перебіжу до його ворогів? Адже плем'я занго і мій ворог! Воно збиралося втопити мене, і я цього ніколи не забуду…

— Гаразд, — тихо промовив Лахо. — Ми чекатимемо тебе три дні. Якщо за три дні не повернешся — будемо знати, що ти перейшов до біляра занго. Анге бу!

Серед гілля одного з дерев тубільці заховали п'ять кокосових горіхів і сказали, що це для мене. Потім, набравши в свої бутлі морської води, позатикали їх дерев'яними чопами і вирушили назад. А я понад берегом подався до затоки…

Настав відплив, вода відступила од кручі, і я йшов по рівному піщаному дну. Мені просто пощастило: коли б зараз був приплив, довелось би брести по воді, а місцями й пливти, — а це не так уже й приємно. Я ступав по м'якому й теплому піску. Та незабаром виявилось, що не дуже мені й пощастило. Сонце піднялось над самісінькою головою, спека ставала дедалі нестерпнішою, а ноги грузли й наче прилипали до землі. Мабуть, звірячі стежки в густому й прохолодному лісі набагато кращі навіть у горах.

• Предыдущая
• 21/104
• Следующая