Голубий пакет - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 35

• Предыдущая
• 35/49
• Следующая

Чорноп'ятов замовк, і знову настала тиша. Питання про те, як бути з голубим пакетом, лишалося нерозв'язаним.

— А що коли податися до Новожилова? — вимовив Заболотний. — Все-таки до партизанів ближче, ніж до фронту. Та й небезпека менша. І документів особливих не потрібно буде.

— І про це думав, — зауважив Чорноп'ятов. — Це нам більше з руки. Тільки шукати Новожилова — все одно, що на небо лізти. Він же й години не сидить на місці.

— А знаєш що? — ляснув себе по коліні Калюжний. — Треба послати Никанора Дем'яновича Сербіна до себе в Лужки.

— Правильно! — вигукнув Заболотний.

— Що правильно? — насторожився Калюжний і, насупившись, глянув на Степана. — Ти ж не знаєш, про що я хочу сказати.

Заболотний посміхнувся:

— Догадуюсь.

— Ну, хлопці, ми сюди зібралися не загадки відгадувати, — нагадав друзям Чорноп'ятов. — Діло кажіть!

— А я хіба що?.. — зніяковів Заболотний. — Я діло й кажу. Я розумію, куди гне Митрофан Федорович. У Лужках в якоїсь баби вилежуються двоє поранених новожилівських хлопців, і Дем'янович із жінкою підгодовує їх. А вже ці хлопці краще за нас знають, де шукати загін.

Калюжний похитав головою і, не стримавши посмішки, сказав:

— Ну й спритний же ти чоловік, Стьопо, справді відгадав.

— А від Дем'яновича вони не критимуться, — додав Заболотний.

— Як ти на це дивишся, Григорію Панасовичу? — спитав Калюжний.

— Ясно! — схвалив Чорноп'ятов і звернувся до Заболотною: — Завтра ж побачся з Дем'яновичем, поясни йому все до пуття і скажи, щоб він з'їздив до себе в Лужки. Зрозуміло? Вирішено! — він глянув на годинника. — Скоро дві. Давайте поговоримо про те, для чого зібралися. Потім поспимо годину-дві, а вранці підете додому. Так буде краще. Отже, вирішуємо: іти на відкритий бій чи не йти. Як ти думаєш, старий?..

Чотирнадцятого червня о дванадцятій дня у тюрмі змінювалися чергові. Коридорного Генріха Гроссе заступав Отто Вольф. Невеликий на зріст, худорлявий, дуже моторний і балакучий, Отто поряд із слоноподібним Генріхом виглядав підлітком. На носі в Отто сиділи окуляри в металевій оправі: він був короткозорий, та вже й немолодий — на п'ятий десяток повернуло.

Чергові потисли один одному руки, і Генріх похмуро спитав:

— Як справи?

— Чудово, далі нікуди! — весело відповів Отто й посміхнувся.

Генріх пильно подивився на змінника своїм важким поглядом.

Отто усміхнувся:

— Загіпнотизувати хочеш? Так я не годжусь для гіпнозу! Очі не такі, — пожартував він. — Усіх не загіпнотизуєш! Зараз багатьом пора подумати над тим, як позбавитися деякого гіпнозу…

— Тобто? — поцікавився Генріх. Отто знизав плечима.

— Ну, приміром, як спекатись вельмишановного фюрера та його воєн. Га?

— Щоб я світу божого не діждався, коли тебе не повісять і я не допоможу тобі в цьому! — люто вигукнув Генріх. — Я не про те питаю. Чого твої справи кепські?

— А-а!.. — Отто вигнув дугою свої худі груди, виструнчився і відрапортував: — Я потрібен на фронті! — І він високо підняв вказівного пальця. — Без мене там діло не виходить! Викликають на повторний огляд.

— Тебе?

— Саме мене, з моїми очима, з моїми камінцями в печінці. Та я скромний і не хочу забирати військової слави у наших шановних генералів. Я можу дати їм ділову пораду звідси.

— Базікало! — обірвав його Генріх. — Підеш залюбки.

Отто не збентежився.

— Та хтозна, — філософськи відповів він, — бажання — велика справа, а в мене його нема. Зате в мене є свої міркування. По-перше, там стріляють і, чого доброго, вцілять у мене, а це шкідливо відіб'ється на моїй печінці. По-друге, з Вольфів лишився я один, а решта — й усі молодші за мене — з допомогою вельмишановного райху щасливо пішли на той світ. Один брат наклав головою у Франції, другий — в Алжірі, третій — під Ростовом, четвертий — у Словакії. Я думаю, годі. Та коли вже вони без мене все-таки не обійдуться і забриють, я знаю, що робити. Може, з п'яти братів хоч один виявиться трошки розумнішим!..

— Язика б тобі урізати, блазень! — кинув Генріх. — Ось підеш на передову, там тобі голову прочистять!

— Ти правий… Ти правий… — захитав головою Отто. — Слід прочистити. За останнє десятиліття так закоптили, що добряча щітка потрібна. Один Геббельс чого вартий!

Генріх безнадійно махнув рукою і сказав:

— Ходімо!

Вони пройшли спочатку по одному боці коридора, заглянули в камери і перелічили арештованих.

Перш ніж приступити до другого боку, викурили по сигареті. Потім Генріх підійшов до пожежного крана, відкрутив вентиль і, коли побігла тоненькою цівкою вода, підставив рот і напився.

Перевіривши наявність арештованих, обидва спинились біля столика. Генріх розгорнув книгу рапортів, зробив у ній запис.

— У наявності — п'ятдесят шість, на допиті — двоє, в лікарні — троє, на кухні — один. Всього: шістдесят два. Розписуйся!

Спалахнула електролампа, і задзвонив дзвінок.

Генріх, який ще не встиг передати ключі, відчинив двері і впустив двох конвоїрів. Вони вштовхнули в коридор Туманову і секретаря бургомістра, арештованого напередодні за крадіжку кількох сувоїв сукна.

— Приймайте дорогих гостей! — доповів один із конвоїрів.

Генріх обвів ув'язнених своїм страшним поглядом і скомандував:

— Руки за спину, собаки! До своїх камер марш!

Арештовані виконали команду і пішли по коридору.

Секретар бургомістра спинився коло сьомої, а Туманова біля крайньої, тринадцятої камери. Вони стали обличчям до дверей і чекали, поки їх впустять.

Генріх пригостив конвоїрів сигаретами, і ті закурили.

— Здав? — запитав один з конвоїрів, звертаючись до Генріха.

— Начебто.

— Коли знову заступати? — поцікавився конвоїр.

— Завтра в цю пору.

— Є пропозиція, — конвоїр підморгнув, — зайти до клубу промочити горло.

Генріх мовчав, тупо розглядаючи свої розчепірені пальці.

— А що тут гадати? — зауважив Отто. — Пий, поки п'ється. А то покличуть на повторний огляд, тоді пізно буде.

— Ходімо, — без особливого бажання погодився Генріх.

— Дивись! — раптом сказав другий конвоїр, показуючи в кінець коридора.

Всі повернули голови: Туманова, припавши губами до пожежного крана, пила воду.

— Ну й хай собі п'є, — махнув рукою Отто. — Всієї не вип'є, залишиться і на випадок пожежі.

Генріх зміряв його грізним поглядом, зачекав, як завжди, і голосно крикнув:

— Ей, падло!

Дівчина хутко відскочила і стала лицем до дверей камери.

— Посади цю ляльку, — кинув Генріх і подав змінникові в'язку ключів. — Ходімо! Пити так пити! — запропонував він конвоїрам.

Двері камери грюкнули за Тумановою, Вона сіла на краєчку койки. Хоч і рискувала, скориставшися з незакрученого пожежного крана, зате ж як освіжили і підкріпили її оці кілька ковтків води! Їй таки пощастило, що похмурий черговий був не сам, інакше не уникнути б лиха, він би не подарував такого зухвальства. А рука в нього важка. Хтозна, скільки душ відправив на той світ його кулак! Тільки чиясь заборона, видно, заважає Генріху розправитися з нею.

Знову вернулись невідступні думки: чи скоро ж розв'язка?

Штауфер викликав її на допит сьогодні вдосвіта і весь час бушував, погрожував. Він кричав, що вона прокляне день свого народження, наводив цитату, нібито біблійну, що й собаці живому легше, ніж мертвому левові, і, нарешті, попередив, що до своєї камери вона більше не вернеться, бо на неї з нетерпінням чекає спільна солдатська камера.

Та вона вернулась. І тепер з острахом чекала, коли по неї прийдуть.

Краще смерть! І сил для цього в неї вистачить, і як покликати смерть, вона теж знає. Руки й ноги вільні, а це основне.

Юля хотіла прилягти на койку, та несподівано загримів засув. Серце в неї тьохнуло, в роті одразу пересохло.

• Предыдущая
• 35/49
• Следующая