Голубий пакет - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 34

• Предыдущая
• 34/49
• Следующая

У сінях залупали голоси, почувся тупіт чобіт, обережний стукіт у двері.

— Зайдіть! — гукнув Бакланов і круто повернувся.

Двоє автоматників у запорошених маскувальних халатах ввели до кімнати полоненого. Наймолодший з бійців ступив крок уперед, виструнчився і доповів:

— Товаришу гвардії полковник! Доповідає сержант Гринько! За наказом…

— Відставити! Вільно, — зупинив його Бакланов. — Коли взяли?

— Години півтори тому.

— Хто?

— Виходить, що я і рядовий Вакулін. — Сержант покосився на свого товариша. — Ми поверталися з завдання… Ніч і день провели в них у тилу. А коли переходили битий шлях, дивимось, мотоцикл з причепом. Загруз у вибоїні, деренчить і ні з місця. Оцей, — він кивнув на полоненого, — сидить у колясці, а водій штовхає. Ми прикинули і вирішили допомогти хлопцям. Водій виявився дуже неспокійним: Вакуліну трохи пальця не відкусив. Ми з ним розпрощались, а цього приставили цілим. Він з переляку все скиглив. Ось документи, товаришу полковник! — і сержант подав Бакланову невеликий пакет.

Полковник потиснув руки автоматникам, викликав чергового, наказав гарненько нагодувати хлопців, видати їм по двісті грамів горілки і вкласти спати.

Полоненого, ще зовсім молоду людину з блідим, переляканим обличчям, посадили напроти столу.

Він сидів, як стовп, склавши руки на колінах, боячись ворухнутись, повернути голову, і з жахом чекав допиту.

По кольору його новенького мундира, шевронах і відзнаках неважко було догадатися, до якого роду військ він належить.

— Почнемо! — звернувся Бакланов до Дмитрієвського. — Спитайте ім'я, прізвище і звання.

Полонений здригнувся, наче його вдарили, схопився і квапливо, механічним голосом відповів:

— Оберштурмфюрер СС Отто Мрозек…

— Якої частини?

— Ніякої. Я ще не встиг прибути в частину. У документах є наказ. Мене схопили по дорозі, але я не чинив опору, я сам…

Бакланов стримав посмішку, перезирнувся з Дмитрієвський і спитав:

— Звідки їхали?

— З міста Горєлова, — відповів полонений.

Горєлов!.. Це слово змусило насторожитися полковника і здригнутись капітана.

— Коли виїхали з Горєлова?

— Вранці буде дві доби.

— Що ви там робили?

— Протягом двох місяців був стажистом відділення гестапо.

Так Бакланов і Дмитрієвський дізналися, в яку біду потрапила Юлія Василівна. Оберштурмфюрер виявився тим злощасним гестапівцем, який всупереч суворому наказу начальника гестапо Штауфера схопив Туманову в лісі.

Чорноп'ятов і Калюжний нетерпляче ждали Степана Заболотного. Потрібно було вирішити надзвичайно важливе питання. Напередодні Сингалець несподівано сповістив Степаном, що є можливість звільнити з рук гестапо посильну фронту. Він, запропонував напасти на арештантську машину, якою доставляють її з в'язниці на допит.

Це було нелегкою справою.

Чорноп'ятов і Калюжний сиділи на верстаку, звісивши ноги, й обмірковували пропозицію.

Легше було впоратися з кур'єрською машиною, де сиділи шість озброєних до зубів гітлерівців. Там був глухий ліс. У місті ж складніше. Про те, щоб напасти вдень, не варто було й думати. Ніч, звичайно, полегшувала операцію, та все ж лишались майже непоборні труднощі.

Як тільки поночіло, в місті посилювалось патрулювання. Патрулі, по три-чотири солдати в кожному, не просто прогулювалися по вулицях. Вони закріплювалися за певними кварталами і були зв'язані один з одним цілою системою сигналів.

Патрульні групи мали, крім особистої зброї, ракетні пістолети і свистки. Чергові на пожежній вишці та на дзвіницях трьох церков могли по кольору і кількості ракет негайно дізнатись, де сталася подія і в який район треба висилати озброєний комендантський резерв.

Комендантський резерв з тридцяти солдатів цілу добу чергував у кузовах двох грузовиків. Він мав у своєму розпорядженні два потужних рефлектори, що були установлені на кабінах машин, два ручних та два станкових кулемети, чотири лютих, намуштрованих на цькуванні людей вівчарки. На кожній машині резерву стояла сирена, виття якої було чути на півміста.

На умовні сигнали у загрозливий район летів наряд місцевої поліції, укомплектований дюжиною зрадників, і мчали десять озброєних до зубів есесівців на мотоциклах. Уся ця чимала і добре озброєна зграя, очолювана військовим комендантом або його помічником, миттю замикала міцним кільцем небезпечну зону і старанно прочісувала її.

— Добре, коли б зняти фальшиву паніку десь в іншому місці! — запропонував Калюжний. — Відвернути увагу…

— Що й казати, добре, — не заперечував Чорноп'ятов. — Я вже думав про це.

— І що ж?

Чорноп'ятов зітхнув.

— Одне «але» стоїть на заваді. Вони ж, негідники, щоночі змінюють ракетні сигнали,

— Та плювати на їхню сигналізацію!

— Не плюнеш, брат. Коли залізничній дільниці присвоєна, приміром, біла ракета, то звідкіля б ти її не пустив, резерв все одно помчить до станції і нікуди більше. Вони теж не ликом шиті, дещо розуміють.

Калюжний посміхнувся. Чорноп'ятов глянув на нього.

— Чого ти посміхаєшся? — поцікавився він.

— Ти не зрозумів мене. Хай їх чорт візьме, ці ракети! Я з ними, якщо пригадуєш, мало не влип минулого року.

— А що ж ти мав на увазі?

Калюжний підгорнув під себе ногу, зручніше всівся і пояснив:

— Припустимо, що в протилежному кінці міста пожежа. Або ще краще — вибух. І не один, а два чи й три! Як ти думаєш, резерв кинуть туди?

— Кинуть! — твердо мовив Чорноп'ятов.

— Так чого ж іще треба?

Тепер посміхнувся Чорноп'ятов і ляснув свого друга по нозі.

— Дуже небагато: точно знати, коли цей вибух буде потрібним.

Калюжний нахмурив лоба, силкуючись зміркувати щось.

— Не зрозумів…

— Що ж тут незрозуміло? Ми не можемо заздалегідь знати, коли саме пройде тюремна машина. Вона ж не за графіком ходить.

Калюжний почухав потилицю і з явним смутком промовив:

— Ти маєш рацію. Я не зважив на це…

— Одно ясно, — сказав Чорноп'ятов і стукнув кулаком по коліну, — напад повинен бути зроблений без жодного пострілу, без галасу. Якщо це вдасться, успіх забезпечений, не вдасться — все зірветься.

Чорноп'ятов насторожився, прислухався.

— Стукають! Степан, видно. Чи вдалося йому поговорити із Скитальцем?

Обоє зірвалися з верстака, відсунули койку, зняли килим і відчинили двері до потайного ходу. Зайшов Степан.

— Бачив? — стрів його запитанням Чорноп'ятов.

— Бачив!

— Сідай, розказуй! — квапив його Чорноп'ятов. Заболотний витер мокре обличчя, розстебнув комір, випив води і тільки тоді почав докладно розповідати про все, що почув від Скитальця.

— Машина, якою везтимуть її, буде нам відома.

— Це — основне, — схвалив Калюжний,

— А скількома машинами перевозять? — спитав Чорноп'ятов.

— Дві машини. Весь час дві. І щодо конвою вияснив. У кабінах, крім водіїв, їздять по два автоматники.

— А маршрути? — поцікавився Чорноп'ятов.

— Завтра скаже. Він приблизно знає, але хоче уточнити. І хоче вас бачити, Григорію Панасовичу. Каже, обов'язково треба.

— Коли?

— Завтра, сказав, сам зайде.

Чорноп'ятов кивнув. Трохи помовчали. Потім Калюжний тихо, ні до кого не звертаючись, промовив:

— А за мною таки не стежать…

— Ну і?.. — немов підштовхнув його Чорноп'ятов.

— А якщо не стежать, то виходить, ніхто з нас не міг бути причиною провалу Костя. Його запеленгували.

Заболотний глянув на Чорноп'ятова. Той машинально кивнув, думаючи про своє, і після недовгої паузи спитав у Калюжного:

— А як справи у Кольцова?

— У Семена завжди добре, — відповів Калюжний. — Золото, а не хлопець.

— Ти казав йому?

Калюжний труснув головою:

— Ні. А ти все-таки вирішив посилати?

Чорноп'ятов зітхнув і розвів руками.

— В тім-то й заковика, що ніяк не наважусь. І треба посилати, і боюся. Легко сказати, стільки відшмагати! Та ще з порожніми руками — так тому й бути, а з цими папірцями — не дуже-то… Боюся, що і їх втратимо, і хлопця занапастимо… В руках же не понесеш, це тобі не голка, доведеться ховати пакет на грудях або під поясом, а якщо так, то при першому ж обшуку хлопцеві капут. Знищити пакет, викинути його чи приховати — не вдасться.

• Предыдущая
• 34/49
• Следующая