Сяйво - Кінг Стівен - Страница 35

• Предыдущая
• 35/128
• Следующая

(Ти згадаєш про те, що буде забуте… та чи зуміє він? Та що ж воно?)

Він вирвався з-за чергового повороту і з повзучим, всеохопним жахом побачив, що опинився в глухому куті. З трьох боків на нього супилися замкнені двері. Західне крило. Він потрапив у західне крило, а знадвору чулося виття й скиглення бурі, темна глотка якої немов давилася власним снігом.

Він притулився спиною до стіни, тепер уже ридаючи від жаху, серце його калаталося, як у кролика, що спіймався в тенета. Коли його спина торкнулася світло-блакитних шовковистих шпалер з тисненим візерунком з хвилястих ліній, ноги його зрадили і він повалився на килим, розкинувши руки серед джунглів з ліан і в’юнких лоз, ротом йому зі свистом входило й виходило повітря.

Гучніше. Гучніше.

Там, у коридорі, тигр, і тепер той тигр уже просто за рогом, він так само роздратовано, пронизливо волає у своїй божевільній люті, гатить роуковий молоток, бо цей тигр ходить на двох ногах і він…

Він прокинувся, раптом захлинувшись власним вдихом, сидячи прямо в ліжку, очі широко розплющені, втуплені в пітьму, з руками, схрещеними перед обличчям.

Щось у нього на долоні. Повзе.

Оси. Їх троє.

І тут вони його вжалили, як здалося, вони уп’ялися всі одночасно, і тоді всі видіння розсипалися й ринули на нього темною лавою і він почав верещати ув темряву, а оси, вчепившись у його ліву долоню, жалили ще і ще.

Спалахнуло світло, і там стояв тато, в трусах, з палаючими очима. Поза ним мама, сонна і перелякана.

— Приберіть їх з мене! — верещав Денні.

— Ох ти ж, Боже мій, — мовив Джек. Він уздрів.

— Джеку, що з ним трапилося? Щось погане?

Він не відповів. Він кинувся до ліжка, підхопив подушку Денні і ляснув того нею по лівій руці, що вже напухала. І ще. І ще. Венді побачила, ніби якісь комахи з дзижчанням незграбно здіймаються вгору.

— Візьми журнал якийсь! — крикнув він їй через плече. — Убивай їх!

— Оси? — спитала вона і на мить омертвіла, майже відчужена через усвідомлення. Далі контакти в її мозку возз’єдналися і до емоцій долучилося розуміння.

— Оси, о Господи, Джеку, ти ж казав…

— Замовч нахер, просто вбивай їх! — проревів він. — Роби мерщій, що тобі сказано!

Одна з них сіла на читальний столик Денні. Венді вхопила зі стола якусь книжку-розмальовку і ляснула нею по осі. Залишився гидотний коричневий мазок.

— Там інша, на шторі, — казав він, пробігаючи повз неї до дверей з Денні на руках.

Він приніс хлопчика в їхню спальню і поклав на їхнє імпровізоване двоспальне ліжко, на половину Венді.

— Полеж поки що тут, Денні. Не повертайся туди, поки я тобі не скажу. Зрозуміло?

З розпухлим, мокрим від сліз обличчям, Денні кивнув.

— Ти в мене хоробрий хлопчик.

Джек кинувся бігом по коридору до сходів. Позаду себе він почув, як двічі ляснула книжка-розмальовка, а потім болісно скрикнула його дружина. Він не стишив бігу, а натомість, перестрибуючи за раз по дві сходинки, помчав униз, у затемнений вестибюль. Через Уллманів офіс він рушив до кухні, з усією силою вдарившись стегном об кут Уллманового дубового стола, але ледь зауваживши це. Ляснувши по вмикачу верхнього світла, він кинувся до раковини. Вимитий після вечері посуд усе ще громадився у сушарці, де його залишила стікати Венді. Він схопив згори велику миску «Пірекс». Якесь блюдо впало на підлогу, вибухнувши друзками. Не звертаючи уваги, він розвернувся і побіг назад, через офіс і вгору сходами.

Венді, важко дихаючи, стояла з зовнішнього боку дверей Денні. Обличчя в неї було кольору лляної скатертини. Очі застигло блищали; змокріле волосся прилипало їй до шиї.

— Я їх усіх дістала, — відсутнім голосом сказала вона, — але одна мене вжалила. Джеку, ти ж казав, що вони усі мертві, — вона почала плакати.

Він без слів прослизнув повз неї і заніс миску над гніздом біля ліжка Денні. У ньому було тихо. Принаймні, зовні. Він накрив гніздо мискою.

— Отак, — промовив він. — Ходімо.

Вони пішли до своєї спальні.

— Де тебе вкусило? — запитав він.

— У… у зап’ястя.

— Нумо подивимося.

Вона показала. Прямо над браслетиком зморшок між зап’ястком і долонею була крихітна кругла дірочка. Плоть навкруг неї напухала.

— У тебе нема алергії на їх укуси? — спитав він. — Добре подумай! Якщо є, то і в Денні теж може бути. Ці курв’ячі створіння вжалили його разів п’ять чи шість.

— Ні, — сказала вона вже спокійніше. — Я… я просто ненавиджу їх, от і все. Ненавиджу їх.

Денні сидів у ногах постелі, тримаючи перед собою ліву руку, дивлячись на них. Його очі в білих шокових колах дивилися на Джека докірливо.

— Тату, ти сказав, що всіх їх убив. Моя рука… вона справді болить.

— Давай-но подивимося, доку… ні, я не збираюся її торкатися. Щоб не розболілася ще дужче. Просто покажи.

Він показав, і Венді простогнала:

— Ох, Денні… ох, бідна твоя рученька!

Потім лікар нарахує одинадцять окремих укусів. А зараз вони бачили лише розсип крихітних дірочок, немов долоню й пальці їх сина було сприснуто крупинками червоного перцю. Набряк був недобрий. На вигляд рука стала наче з кадру якогось мультику, де Кролик Баґз або Каченя Даффі щойно прибили собі лапу молотком.

— Венді, сходи до ванної, принеси отой аерозоль, що там стоїть, — сказав він.

Вона пішла, а він сів поряд з Денні й обійняв сина за плечі.

— От сприснемо тобі руку ліками, а після того я хочу зробити з неї кілька знімків «Полароїдом». І решту цієї ночі ти потім спатимеш з нами, ’аразд?

— Звісно, — відповів Денні. — А навіщо ти хочеш фотографувати?

— Бо так нам, можливо, вдасться судовим позовом прищемити декому гузно.

З аерозольним балончиком у формі ручного вогнегасника повернулася Венді.

— Це не боляче, любий, — промовила вона, знімаючи кришечку.

Денні простягнув їй долоню, і вона сприскувала її з обох боків, аж поки та не почала вилискувати. Малюк видав довге, тремтливе зітхання.

— Трохи пече? — запитала вона.

— Ні. Навпаки краще.

— А тепер оце. Розжуй їх.

Вона подала йому п’ять пігулок дитячого аспірину, присмаченого запахом помаранчів. Взявши їх, Денні одну по одній покидав собі до рота.

— А не забагато аспірину? — спитав Джек.

— Укусів надто багато, — сердито огризнулася вона. — Пішов би краще, позбавився того гнізда, Джеку Торренсе. Зараз же.

— Одну хвилиночку.

Він підійшов до комода й дістав з верхньої шухляди свій «Полароїд Сквер Шутер». Порився глибше й знайшов там кілька флеш-кубиків[106].

— Джеку, що це ти таке робиш? — запитала вона дещо істерично.

— Він хоче зробити кілька знімків моєї руки, — поважно пояснив Денні, — а потім ми судовим позовом прищемимо декому гузно. Правильно, тату?

— Правильно, — підтвердив зловісно Джек. Він уже знайшов фіксатор для спалаху і насадив його на камеру. — Показуй руку, синку. Я оцінюю приблизно по п’ять тисяч за кожний укус.

— Що це ти таке плетеш? — Венді уже мало не кричала.

— Я тобі поясню що, — сказав він. — Я робив усе згідно з інструкцією до тієї сраної димової шашки. Ми подамо проти них позов. Та клята зараза виявилася дефектною. Напевне, що саме так. Бо як інакше це пояснити?

— Ох, — зітхнула вона знічено.

Він зробив чотири знімки, витягаючи картки по одній і просто «в сорочці» подаючи Венді, щоб та відзначала на них час зйомки за своїм годинником-медальйоном, що висів у неї на шиї[107]. Збуджений думкою про те, що його укуси можуть коштувати багато й багато тисяч доларів, Денні почав оговтуватися від переляку і проявляв жвавий інтерес. Його долоня стугоніла тупим болем, а ще трохи боліла голова.

Коли вже Джек прибрав камеру і розклав картки підсихати на комоді, Венді спитала:

— Може, нам уже сьогодні повезти його до лікаря?

— Нема сенсу, коли не дуже сильний біль, — відповів Джек. — Якщо в людини алергія на осину отруту, воно дається взнаки вже за тридцять секунд.

• Предыдущая
• 35/128
• Следующая