Срібні ковзани - Додж Мери Мейп - Страница 27

• Предыдущая
• 27/59
• Следующая

Але вітальня на нижньому поверсі була гордістю і розрадою хазяїна. Про неї він ніколи не говорив: «Підправити б її та пофарбувати», — бо тут панували істинно голландська чистота й порядок. Зазирнімо туди.

Уявіть собі простору кімнату з голими стінами. Підлогу в ній вимощено кахлями, і на перший погляд здається, начебто вони вирізані з полив’яних мисок для паштету: жовті кахлі чергуються із червоними, а тому підлога схожа на величезну шахівницю. Уявіть собі кілька дерев’яних стільців із високими спинками, розставлених уздовж стін, потім — величезний глибокий комин. У комині яскраво палає вогонь, відбиваючись у таганах зі шліфованої сталі. Підлога біля комина кахельна, стіни кахельні, верхня частина над жерлом теж кахельна, і на ній написано голландський вислів; а над усім цим, вище за людський зріст, — вузька коминна полиця, заставлена блискучими мідними свічниками, кресалами для запалювання люльок і коробками з трутом. Далі ви побачите в одному кутку кімнати три соснових столи, а в іншому — стінну шафу і буфет, заставлений келихами, тарелями, люльками, олов’яними глечиками з кришками, глиняними й скляними пляшками, а поруч із ними на високих ніжках стоїть барильце, оббите мідними обручами. Все тут трохи потьмяніло від кіптяви, але таке чисте, наскільки чистими можуть бути речі, вимиті милом і протерті піском.

Тепер уявіть собі двох заспаних чоловіків у лахмітті й дерев’яних черевиках. Вони сидять поблизу розпаленого комина, обхопивши коліна руками й покурюючи коротенькі товсті люльки, а мейнгеєр Клеєф у шкіряних штанях до колін, повстяних черевиках і короткій, але дуже широкій зеленій куртці, ступаючи важко, але нечутно, ходить туди-сюди. Потім киньте в куток цілу купу ковзанів і посадіть на дерев’яні стільці шістьох стомлених, добре одягнених хлопчиків, і ви побачите вітальню «Червоного Лева» такою, якою вона була увечері 6 грудня 184… року.

На вечерю знову подали імбирного пряника, а ще — голландської ковбаси, нарізаної скибочками, житнього хліба з анісом, пікулі, пляшку утрехтської води і кави, досить сумнівної за походженням.

Хлопчики так зголодніли, що їли все, не перебираючи, та ще й нахвалювали — тільки подавай. Бен, щоправда, комизився, а Якоб заявив, що за все життя не їв такої смачної вечері.

Трохи посміявшись і потеревенивши, хлопці перелічили свої гроші, щоб владнати суперечку щодо витрат. Потім капітан повів загін до спальні, а попереду, як ватажок слідопитів, ішов якийсь засмальцьований хлопчисько з ковзанами й свічником у руках замість сокири.

Один із підозрілих чоловіків, що сиділи поблизу комина, підійшов, тягнучи ноги, до буфету й зажадав собі кухоль пива саме в ту хвилину, коли Людвіг, який ішов останнім, виходив із кімнати.

— Не подобаються мені очі цього чолов’яги, — шепнув він Карлові. — Він скидається на пірата абощо.

— А може, на твою бабусю? — презирливо кинув зовсім сонний Карл.

Людвіг розсміявся, але якось нервово. Йому було моторошно.

— Бабуся не бабуся, — прошепотів він, — а все-таки вигляд він має достоту, як в одного з бранців на картині «Вутсполен».

— Так я й знав! — уїдливо посміхнувся Карл. — Ця картина вибила тебе з колії. Придивися пильніше — може, парубійко зі свічкою скидається на іншого лиходія?

— Та ні, у цього чесна фізіономія. Але знаєш, Карле, це й справді страшна картина.

— Гм! Що ж ти так довго витріщався на неї?

— Не міг відвести очей.

Тут хлопці підійшли до «чудової кімнати з трьома ліжками». Біля дверей їх зустріла кремезна дівчина з довгими сережками у вухах. Вона зробила хлопчикам реверанс і пішла. У руках вона несла щось схоже на сковороду з довгою ручкою й кришкою.

— О так, це приємно бачити! — сказав ван Моунен Бенові.

— Що саме?

— Грілку! У неї насипали гарячого попелу; дівчисько гріло наші ліжка.

— Еге! То це грілка. Що ж, я дуже їй вдячний, — відгукнувся Бен і більше не вимовив жодного слова — його долав сон.

Тим часом Людвіг усе ще говорив про картину, яка так його вразила. Він бачив її під час прогулянки у вітрині однієї крамниці. На цій погано написаній картині було зображено двох чоловіків, зв’язаних один із одним спиною до спини. Вони стояли на борту корабля серед натовпу моряків, які готувалися кинути зв’язаних у море. Цей спосіб страти бранців називався «вутсполен», тобто обмивання ніг. У такий спосіб голландці стратили піратів у Дюнкерку 1605 року, а іспанці — голландців під час страшної різанини після облоги Гаарлема. Хоч картина і була написана погано, але вираз облич у піратів передано було добре. Похмурі, доведені до відчаю бранці все одно здавалися такими жорстокими і злими, що Людвіг, побачивши їх у такому безнадійному становищі, був потай задоволений. Можливо, він і забув би про цю картину, якби не підозрілий чоловік, що сидів біля комина. І тепер, пустуючи як дитина, Людвіг скорчив гримасу і кинувся в постіль, сподіваючись, що «вутсполен» йому не насниться.

Кімната була холодною, незатишною і схожою на порожню лікарняну палату; у блискучій кахельній грубці тільки-но розвели вогонь, але він, здавалося, сам тремтів від холоду, намагаючись зігрітися. Вікна з химерними рамами не були завішені, і скло поблискувало при місячному світлі, а холодна провощена підлога здавалася брилою жовтої криги. Три стільці з сидіннями із тростини стояли біля стіни, чергуючись із трьома вузькими дерев’яними ліжками. За інших обставин хлопці нізащо б не погодилися спати по двоє, та ще й на таких вузьких ліжках; але цього вечора їх не лякали незручності, і вони прагнули тільки одного — вкласти свої стомлені тіла на перини, що пишно здіймалися на ліжках. Якби хлопчики були зараз не в Голландії, а в Німеччині, вони, ймовірно, укрилися б іще однією периною, напханою пухом або пір’ям. Але в ті часи лише багаті або дивакуваті голландці дозволяли собі таку розкіш.

Людвіга, як ми вже знаємо, ще не зовсім полишило бажання показитися, але інші хлопці після двох-трьох слабких спроб покидатися подушками тихенько вклалися спати. Ніщо так не приборкує хлопчиків, як утома.

— Добраніч, хлопці! — пролунав з-під ковдри Пітерів голос.

— Добраніч! — відгукнулися всі, крім Якоба, який уже хропів поруч із капітаном.

— Агов, — викрикнув Карл трохи згодом, — і не здумайте навіть чхнути вночі, бо Людвіг і так нажаханий до смерті!

— Неправда, — заперечив Людвіг стиха.

Потім зчинилася коротка сварка пошепки, у якій останнє слово залишилося за Карлом.

— От я… — сказав він, — Я не знаю, що таке страх. А ти, Людвігу, справжнісінький боягуз.

Людвіг пробурчав щось сонним голосом, але заперечувати не став.

Було вже майже опівночі. Вогонь у грубці все тремтів і тремтів, а невдовзі й зовсім згас, а замість його відблисків на підлогу лягли квадратики місячного світла й дуже повільно поповзли по кімнаті. Окрім них, рухалося ще щось, але хлопці нічого не бачили. Хлопчаки, які поснули, — погана варта.

Якоб Поот спочатку крутився з боку на бік разом із усіма своїми ковдрами. Але тепер він лежав, схожий на лялечку метелика-велетня поруч із напівзамерзлим Пітером, якому, звісно, снилося, що він стрімголов котиться на ковзанах з якихось страшенно холодних і похмурих айсбергів у країні снів.

Окрім місячного світла, щось іще рухалося по голій підлозі — рухалося не так безшумно, але майже так само повільно.

Людвігу, прокинься! Пірат перед стратою стоїть неподалік.

Та ні, Людвіг не прокидається, він тільки стогне уві сні. Але невже цих стогонів не чує хоробрий, безстрашний Карл!

Ні ж бо, Карл бачить уві сні ковзанярські змагання.

А Якоб? Ван Моунен? Бен?

Ні, ні! Їм також сняться змагання і… Катрінка; вона співає, сміючись і обганяючи їх. Час від часу до них долинають хвилі звуків, що видає величезний орган.

А щось повільно рухається…

Пітере! Капітане Пітере, небезпека близько!

Пітер не чув попередження, але уві сні він скотився з височезного схилу одного айсберга до підніжжя іншого, і поштовх розбудив його.

• Предыдущая
• 27/59
• Следующая