Срібні ковзани - Додж Мери Мейп - Страница 26

• Предыдущая
• 26/59
• Следующая

— Уперед! До готелю! — крикнув Пітер, коли вони увійшли до міста. — Поквапмося, друзі!

Незабаром хлопчики відшукали неподалік від Бреєдестраат («Широкої вулиці») скромний готель із незграбним левом, написаним фарбами над вхідними дверима. Готель називався «Рооде Леу», тобто «Червоний Лев», і його власником був якийсь Гьойгенс Клеєф, товстий коротконогий голландець із довгою люлькою в роті. На той час хлопці вже встигли страшенно зголодніти. Сніданок у Гаарлемі тільки нагнав їм апетиту, що розігрався ще більше від бігу і швидкої їзди на буєрі по каналу.

— Ну, хазяїне, подавайте нам усе, що маєте! — вигукнув Пітер, набираючи поважного вигляду.

— Я можу подати вам усе, що завгодно… Все, що забажаєте, — відповів мейнгеєр Клеєф із поштивим уклоном.

— Добре. Дайте нам ковбасок і пудингу.

— Ой, мейнгеєре, ковбаса закінчилась! Пудингу немає й дрібки.

— Ну, то подайте вінегрету з оселедцем і м’ясом, тільки багато.

– І вінегрету немає, паничу.

— Тоді яєць, але скоріше.

— Зимові яйця — дуже погана страва, — відповів хазяїн готелю, склавши губи трубочкою й піднявши брови.

– І яєць немає? У такому разі дайте кав’яру (ікри).

Голландець звів пухкі руки до неба:

— Кав’яру паничеві! Так він же на вагу золота! Хто ж тут продає кав’яр?

Пітер не раз їв ікру вдома. Він знав, що її добувають із осетра й інших великих рибин, але не мав уявлення про те, скільки вона коштує.

— Ну, хазяїне, що ж ви тоді маєте?

— Що я маю? Все. Житній хліб, кислу капусту, картопляний салат і найжирніші оселедці в Лейдені.

— Що скажете, хлопці? — запитав капітан. — Годиться?

— Так! — закричали зголоднілі юнаки. — Тільки швидше!

Мейнгеєр Клеєф рухався, мов уві сні, але незабаром широко розплющив очі, побачивши, з якою неймовірною швидкістю зникають його оселедці. Потім з’явилися, або, точніше, зникли картопляний салат, житній хліб і кава; за ними пішли утрехтська вода, змішана з апельсиновим соком, і нарешті скибочки сухого імбирного пряника. Цей останній делікатес не входив до складу звичайного меню, але мейнгеєр Клеєф, доведений до відчаю, урочисто витяг його зі своїх особистих запасів і тільки тупо кліпнув очима, коли ненажерливі юні мандрівники встали з-за столу, заявляючи, що нарешті ситі.

«Ситі?.. Ще б пак!» — вигукнув про себе хазяїн, але його гладке обличчя залишилось незворушним.

Тихенько потираючи собі руки, він запитав:

— Чи потрібні паничам постелі?

— «Чи потрібні постелі?» — передражнив його Карл. — Що ви хочете цим сказати? Хіба ми маємо сонний вигляд?

— Та ні, пане, але я наказав би провітрити й підігріти їх. У «Червоному Леві» ніхто не спить під вогкими простирадлами.

— А, ну зрозуміло… Ми повернемося сюди ночувати, так, капітане?

Пітер звик до зручніших приміщень, але зараз йому все здавалося приємним.

— Чому ні? — відповів він. — Тут ми чудово харчуватимемося.

— Панич каже щиру правду, — проговорив хазяїн аж із надмірною шанобливістю.

— Як приємно, коли тебе називають «паничем»! — зі сміхом сказав Людвіг Ламберту.

А Пітер відповів:

— Ну що ж, хазяїне, приготуйте кімнати до дев’ятої.

— У мене є чудова кімната з трьома ліжками, і на них помістяться всі паничі, — вкрадливо промовив мейнгеєр Клеєф.

— Гаразд.

— Ф’ю! — свиснув Карл, коли вони вийшли на вулицю.

Людвіг здригнувся:

— Чого це ти?

— Нічого… Тільки мейнгеєр Клеєф, хазяїн «Червоного Лева», і не підозрює, який гармидер ми влаштуємо в цій кімнаті сьогодні ввечері! Еге ж, політають у нас подушки й валики!

— Струнко! — крикнув капітан. — От що, друзі, я до вечора маю відшукати знаменитого лікаря Букмана. Якщо він у Лейдені, знайти його буде неважко, бо він завжди зупиняється в готелі «Золотий Орел»… Дивуюся, чому ви всі відразу ж не вляглися спати! Але якщо ви не спите, то що скажете — чи не піти вам з Беном до музею або в Стадгейс?

— Згодні, — сказали Людвіг і Ламберт.

А Якоб вирішив піти разом із Пітером.

Даремно Бен умовляв його залишитися в готелі й відпочити. Якоб заявив, що почувається чудово і неодмінно хоче подивитися місто, бо це його «перший приїзд у Лейден», як додав він англійською.

— Це йому не зашкодить, — сказав Ламберт. — Який цей день був довгий… І як чудово ми покаталися! Навіть не віриться, що ми вийшли з Брука тільки сьогодні вранці.

Якоб позіхнув.

— Мені було дуже приємно, — сказав він, — тільки от здається, начебто ми вирушили в дорогу тиждень тому.

Карл розсміявся і щось промимрив щодо того, що Якоб «засинав разів із двадцять».

— Ну, от ми і на розі. Не забудьте, ми зустрічаємося в «Червоному Леві» о восьмій, — сказав капітан, ідучи разом із Якобом.

Коли хлопці повернулись до «Червоного Лева», то дуже зраділи, побачивши яскравий вогонь, розпалений для них. Карл і його супутники прибули першими. Незабаром після них прийшли Пітер і Якоб. Їм не вдалося знайти лікаря Букмана, вони лише довідалися, що сьогодні вранці лікаря бачили в Гаарлемі.

— У Лейдені його немає, — сказав Пітеру хазяїн «Золотого Орла». — Адже він завжди зупиняється тут, коли приїздить у місто. Якби він приїхав, біля моїх дверей уже стояв би натовп людей, очікуючи на його консультацію. Так-так! Дурнів у нас вистачає!

— Кажуть, він чудовий хірург, — сказав Пітер.

— Еге ж, найкращий у Голландії. То й що? Загодовувати пігулками і розпанахувати ножем — на це він мастак, але ж і грубіянити вміє. Справжнісінький ведмідь! Минулого місяця він на цьому самому місці обізвав мене свинею перед трьома відвідувачами!

— Та ну! — вигукнув Пітер, прикидаючись здивованим і обуреним.

— Саме так, паничу… — зі скривдженим обличчям повторив хазяїн готелю, пихкаючи люлькою. — Правда, він платить мені пристойні гроші, та й відвідувачів до мого закладу залучає. Коли б не ця обставина, то я волів би краще бачити його у Влейтському каналі, аніж у моєму готелі.

Хазяїн, мабуть, відчувши, що бовкнув зайвого з невідомими юнаками, а може, помітивши усмішку, що промайнула на губах Пітера, різко змінив тон:

— Ну, що вам ще потрібно?.. Вечеря? Нічліг?

— Ні, мейнгеєре, я тільки намагаюся знайти лікаря Букмана.

— То йдіть і шукайте його. У Лейдені його немає.

Але відкараскатися від Пітера було не так-то просто. Вислухавши ще трохи грубощів, він усе-таки домігся дозволу залишити на ім’я знаменитого лікаря записку або, точніше, купив у «люб’язного» господаря дозвіл написати її тут, а також обіцянку передати її лікареві Букману, щойно він приїде. Потім Пітер і Якоб повернулися до «Червоного Лева».

Готель був розташований у колись чудовому будинку, де жив один заможний городянин, але коли будинок постарів і почав руйнуватися, він почав переходити з рук у руки, поки його нарешті не купив мейнгеєр Клеєф. Дивлячись на брудні потріскані стіни, мейнгеєр Клеєф любив повторювати: «Підправити б його і пофарбувати, і в усьому Лейдені не знайшлося б такого гарного будинку». В будинку було шість поверхів. Перші три були рівні за площею, але різні за висотою. Решта являли собою триповерхове горище під височезним дахом. Вони були один менший за інший і звужувалися догори, як драбина-сходня, тож стеля верхнього поверху була двосхилою. Покрівля будинку складалася із коротких блискучих черепиць, а вікна із маленькими скельцями були хаотично розкидані по фасаду без будь-яких претензій на симетрію.

• Предыдущая
• 26/59
• Следующая