Похорон богів - Білик Іван Іванович - Страница 17

• Предыдущая
• 17/147
• Следующая

В літо 856-е. Нічого не було.

В літо 857-е. Також, як і торік.

В літо 858-е. Прийшов з-за моря варязький король, і дали йому дань чудь, і словіни новгородські, і мери, та кривичі всі, охабившись хазарського хакана, й велія рать була, й хакан уступився.

В те ж літо заратився Михаїл-цар, і пішов на булгарів морем і суходолом, і злякався князь їхній Борис — не ждав-бо раті з ромеями. Михаїл підступив до Хему-гори, й побігли булгари хемськими видолками, знімаючи засади з городів своїх, і зачинились у стольному городі Плескові.

А цар звелів ставити пороки та рити рови, щоб підсипати стіни. І сказав князь Борис Пресіянович до царя: «Пощо нам ратитися? Уставмо ліпше любов межи собі. Оступися від Плескова стольного, і я вчиню так, як ти хочеш».

Оступився Михаїл, кинув рити рови й підсипати стіни Плескова. Давно вже хотів Михаїл примучити Бориса Пресіяновича до хреста, а тут Борис сам попросився.

Й охрестив цар князя булгарського, й боляр його охрестив, а народ змутився, не хотячи у віру чужу, й була смута й ганьба велія, що князь та боляр й дали охрестити себе силоміць.

І пішов Михаїл усп'ять до Царягорода, та наслав на булгарів своїх білих і чорних жерців, званих попами та єпископами, й творили чорні кови грецькі жерці.

Цілий січень і цілий лютий над Горою висла олов'яна хмара. Світлий князь Свейнальдр, незважаючи на сиві роки, двічі побував у своїй вітчині Переяславлі і знову вертався назад. Ярли ходили лихі й похмурі, й у кожного на вустах було одне: сутичка з Ольгом і смерть Людвіка Свейнальдрсона. Сотник Зігберн Лідулфост мовчав, хоч вони з Местишею Варяжком чи не єдині врятувались після того побоїща. Зате гридні та воєводські сини, які не бачили Людвікового скопу, відкрито й потайки гомоніли про те, що Людвіка вбито підступом: оті смердюхи-деревляни пустили в нього чорну стрілу. Хіба б інакше піддався Людвік отому дітищу?

Местиша Варяжко теж не спростовував чуток. Він тоді за всім стежив і все дуже добре бачив. Коли б його розпитали про поєдинок того дня, Местиша повідав би, що Людвік перехитрував сам себе: розраховував збити Святославовича з коня першим ударом. Але схибив. Лише пропоров ногу юному супротивникові, розітнувши поділ кольчуги мечем.

Раніше з Людвіком такого не траплялося. Він тим і славен був серед київських ярлів та гридьби, що вмів змогти супротивця першим же ударом. Мав до того неприступний іншим витязям божий дар.

Местиша ніколи не був надто близький з братом, можливо, через те, що Людвік сам ставився до нього зверхньо.

Местиша не відчував образи на Ольга Святославовича, що той змусив його рятувати втечею власне життя. Доля людська складалася з безперервної череди змог і поразок. Нитку людського життя пряла невидюща Доля. Але в серце Местишине раптом ударила проллята братова кров, і він не міг упиратись її напорові.

Тепер Местиша забув про все: й про оту зверхність до себе, й про мало зрозумілі братові вчинки та слова, й про його нерозумну жорстокість у деревлянських селах. Про все. В його очах Людвік наче прояснів і піднісся, й Местиша намагавсь уявити собі той день, коли зможе заспокоїти ображену братову душу, яка волала о мсті.

Вони тоді кинулися навтьоки просікою. Лишалася ще надія на те, що Людвік живий і тільки поранений. Це тривало до кінця зими, коли деревляни нарешті прислали труп Людвіка.

Тоді Местиша вперше згадав про братового коня.

Так, це була рука Долі, сліпої, але всевидющої проводатарки людського життя. Досі Местиша не вельми довіряв балачкам про віщого коня Інгі, від якого походив і братів загиблий кінь, а тепер нараз узявся за голову. Коли під витязем спіткнеться кінь, витязь мусить повернутися додому, хоч хай би навіть ішов на рать. Це знамення добре засвоїли поляни. А під Людвіком кінь не те що спіткнувся чи впав — зійшов кров'ю й загинув. Як же Людвік міг знехтувати отаке?

Ця думка посіла Местишу, коли він збирався йти на Поділ. Інгі здох саме в Подільських воротах, як верталися з водосвяту і тільки-но подолали Боричів узвіз. Смертю коня Доля попереджала Людвіка, але Людвік не повірив у це.

«Невже Доля в руках людини?» — зненацька подумав Местиша й забобонне розглянувся навкруги. Це було просто неймовірно. Вже за Подільськими воротами він повернув конягу й погнав назад — до свого теремного двору. Коня від нього прийняв коло стаєнь Вадим — шестипалий син подільського умільця Муромця.

Цього отрока Местиша знав давно — малий Муромець уже зо три роки конюшив у стайнях молодшої дружини, й гридні як хотіли збиткувалися над ним, незважаючи на його велетенський зріст і бичачі в'язи. Особливо запеклим був у тих жартах опецькуватий Флелаф.

Местиша Варяжко віддав йому коня й пішов до свого теремного хорому. Жона Раймунда підвелась назустріч мужеві й почала щось розповідати йому, але Местиша тоскно відмахнувся. Раймунда ображено склала руки на випнутому животі — вона ось-ось мала родити. Іншим разом Местиша знайшов би для жони втішне слівце, але нині думка його витала десь-інде. Перед очима й досі мигтів отой здоровило Вадим.

Батько сидів у своїй одрині, зазимкувато гріючи руки біля пригаслого вогню.

— Рано дуже вернувся, — сказав він, скоса глянувши на Местишу. Спина в батька була згорблена й по-старечому худа, цієї зими він помітно зістарився, якось мовби присів до землі. Старий не рухався.

— Я сам піду на мсту, — мовив Местиша.

— Іншому нема кому, — глухо проказав батько.

Варяжко відчував, що, старому нелегко було дійти цієї думки. Але ж він усе-таки її дійшов! Местиші захотілося крикнути розпачливим голосом: «А якщо вони її мене вб'ють? Людвік був управнішим витязем, та де він тепер?» Местиша пройшов світлицею туди її назад і спробував заспокоїтися.

— А Ярополк? — спитав він пошепки.

— Що Ярополк? Що нам до нього? — сказав Свейнадьдр, але теж замислився. Ярополк — це не головне: головне полягає тепер у тому, як поведеться дехто з полян. На те Свейнальдр і послав був Местишу до Блуда — щоб той умовив колишнього воєводу Претича та його свояків. Утративши Людвіка, Свейнальдр мовби позбувся правої руки. Молодший син удався надто нерішучим. Але нині вперше зголосився мститися за братову кров.

Блуд нагодився сам і цілком неждано. Местиша якось полегшено зітхнув, коли той озвавсь бадьорим голосом, ледве переступивши через поріг:

— Погляньте, що діється за вікнами!

Местиша й Свейнальдр підійшли до вікна, але в слюдяних шибочках усе розпливалося. Син одчинив обидві стулки й вистромив голову надвір. 3-од стаєнь молодшої дружини чувся регіт. Опецькуватий малюк Флелаф, надягши сідло на спину здоровила Муромця, сидів верхи й штрикав його острогами під живіт. Конюший слухняно біг рачки, але Флелафові здавалося замало того: він надів конюшому вуздечку й звелів закусити вудила.

— Ото ще мурло, — сказав Свейнальдр і знову всівсь коло вогнища.

Ввійшов робітник, уніс оберемок дров і поклав на майже дотлілі головешки.

Поки робітник порався біля вогню, всі троє мовчали. Потім Блуд з несподіваним запалом почав просити обох:

— Дайте мені того шестипалого.

— Нащо він тобі? — неохоче відгукнувся на його слова Местиша.

Блуд сказав:

— Дам йому конягу. В мене й кінь якраз під нього є: сажень до холки й от такий круп! — Він показав розведеними руками. Свейнальдр зміряв братового сина з голови до п'ят.

— Полянську свиню в гридницю? Може, й меча йому даси? Хай вигрібає гній у стайнях, таким не личить носити меч. — Він перевів на інше: — Претич твій що рече?

— Ти знову про те саме... — нагадав Блуд. — Світлий княже, не чини цього.

— Злякався Претича?

— Він у Києві не сам. Я його не боюся, Претич тепер мені сват, але як загомонять інші...

• Предыдущая
• 17/147
• Следующая