Похорон богів - Білик Іван Іванович - Страница 16
- Предыдущая
- 16/147
- Следующая
Бойки пойняли Ігоря й повели нагору, до святища Дажбожого й думних старців, а він ледве дерся стрімкою стежкою. Віче загуло. Старійшина думний показав пальцем на Ігоря: «Оце вам великий київський князь. Що хочете, те а ним і вчиняйте!»
Хтось од берега заверещав: «Продати капосного хазарам! Хоч купу дадуть!» Усі розреготалися: «Та за такого старого цапа й векші ніхто не дасть». Отоді почувся грубий голос — говорив кричник з Чорного кутка. Цього кричника Здана знали в нас малі й великі: найліпший у городі був хитрець, витоплював із синами крицю в доменці, кував з неї лемеші та рожни, а дівкам та дівам виливав для вух срібні й золоті ряси[4]. Славетний хитрець був. І сустугу[5] золоту вмів викувати на жупанські груди — геть-чисто всі коварства вмів! Ще й сам чинив треби Сварогові, що володіє земним і небесним вогнем: батькові Дажбога. Отакий-то був Здан.
Він і каже до старців і до городського віча: «Оце є варязький жупан? То вовк-сіроманець! Дере овечок і ягнят, а про те не думає, що на нього теж настане колись пора. Дере по три шкури: одну до коляди, другу перед зеленими святами, а тоді йому здається мало й вертається ще. То хто цей ненаситець? Хіба не скажений вовк, що одну вівцю задирає для наїдку, а всю отару прямо-таки так з дужої жадоби. Такого хижака треба вбити й підвісити на найвищому бору — іншим хижакам задля науки!»
Отак сказав Здан-хитрець. Віче вже не слухало старців та мого батька, хоча ті також згоджувалися з тим хитрецем.
Забувши про город і голод, люди погнали Ігоря під той самий бір, де вчора його схопив мій батько, гуртом нагнули дві молоді вигонисті сосни, прив'язали князя до них за ноги — кожну ногу до однієї сосни, а далі одпустили... Ігор тільки заревів. Роздерло його надвоє.
Тут велій жупан деревлянський правильно вчинив, але після цього спіткнувся, про що потім жалкував усе життя... Та й я жалкую.
Я вже казав: князь має бачити вперед на тридцять років. Ба й на тридцять і один. Та мій батько, а твій дідо Маломир не думав тоді про це. Вирішив іти за деревнім нашим поконом. Забув, що з вовками слід по-вовчому.
Ну, розтрощив Київський полк. Київ можна були взяти голими руками. В Києві сиділи Асмус та Свенельд — брати Ігоревої жони Ольги. Ну, Свенельд був о кріпкій голові, розумніший за Ігореву. Але що він мав? Зо дві сотні отроків та дітеських молодшої дружини. Міг він цими отроками встерегтись од нас, якби батько мій схотів здобути Київ? Ні, не міг. Київ стояв геть безборонний.
Отож, небоже, хотів твій дідо Маломир вийняти Київ копієм, спалити його й пустити попіл за вітром, розорити варязьке кубло, але думні старці спротивилися; «Ти Києва не бери і не пали, не чини по-вовчому, а ліпше пошлім до Києва сватів — просватаймо за тебе княгиню, Ігореву вдову!»
Моя матір також була в думній світлиці, бо старці не впускали робітниць, а хтось же мусив міняти скіпки, збивати з них нагорілий жар. Отож і погукали велію жупаницю. А мене з думної світлиці вже ніхто не проганяв, і я подавав матері свіжі скіпки.
Коли мати моя почула оте про Ігореву вдову, то рука її схибилася: велика жарина впала мені за ковнір і так упекла, що я аж крикнув. Мати витрусила ту жарину й прогнала мене надвір. Я переплакав і знову тайкома повернувся до думної світлиці: сидів і шморгав носом у темному кутку. Мати саме комусь казала дрижким голосом:
— А чи не застара вона для жони? Їй уже минає, мабуть, шістдесятий. А Маломирові тридцять літ...
Думний старець Володарко засміявся; «То й що? Мені також минає тридцять, а в мене вже семеро жон!»
Мій батько був у першому шлюбі, ото матір і допекло: якій жоні любо мати суперниць? Жона є жона. То лише нам любо, та й закон деревлянський такий: мати жон хоч десятеро. В полян воно-то не так...
Ото сиджу я та вже нічого й не чую, про що там у думній світлиці гомонять. Стало мені шкода й мого батька та маму, й твою маму та себе. Оце ж, думаю, приведе батько оту, що сидить у Києві, а нас усіх прожене геть, у котресь материне село чи до Вручого. А якщо й не прожене, то ми йому все одно почужіємо.
Аж дивлюсь — батько мій журиться. Виходить, не до смаку йому ота, що старці хочуть за нього сватати. Я ще ж тоді й не знав, що київська княгиня така древня, просто забув материні слова. І мені стало найдужче жаль батька.
Отож дума заслала до Києва сватів. То були двадцятеро перших іскоростенських бояр, як кажуть у Києві. А вбрані були! На кожному сині чи зелені чоботи, ведмежий або вовчий кожух, шапки кунячі та ягнячі, визолочений на кінцях піхва меч, а крізь розстебнутий кожух виглядає золота сустуга на всю душу: добрі сустуги вміють кувати іскоростенські ковуни, а найліпші — отой кричник Здан, що про нього я вже тобі сьогодні згадував.
Їхали верхи й на возах, ніде не стріли жодної перепони. Чутка про Ігоря вже давно докотилася до киян, і коли сватьба стала під Красними воротами, київська засада пропустила їх так — без великого перепитування.
Княгиня Ольга сиділа в теремному дворі, що тепер одійшов Местиші та Свенельдові. Покликала вона наших панів, а ті й повідали, з чим прийшли:
— Прислав нас жупан іскоростенський, прислала вся Деревня земля. Вбили ми твого мужа, був-бо він яко скажений вовк, а не добрий пастир: давив овечок своїх і чужих. Ми виділи ваші села: голий-голісінький народ, стріхи пообдирані, корови й воли худі, ратаї та рядовичі аж тлінні, а в діток од голоду понапухали животи... Тепер ми також бідуєм, але то не наша вина, то вина твого мужа, бо наслав на нас печенігів і їхні табуни, щоб витолочили наші ниви й кинули нас у голод, а він прийшов би й вирізав усіх. За це ми його вбили: вовкові-бо належить і вовча смерть. А тепер прийшли сватати тебе — йди за нашого жупана. Ми не воліємо брати вашої землі мечем та оскіпом, воліємо за поконом наших дідів. Будеш у Маломира, хоч ти для жони вельми стара. Житимеш в Іскоростені чи Вручому.
А Ольга відказала сватівникам:
— Любо мені слухати ваші річі. Мужа свого однаково не скрешу. А що вчините з моїми ужикамп й ближиками?
— Вчинимо те, що схочемо, — відповіли сватівники. — На що заслужили.
Тут-таки стояли обидва Ольжині брати — молодший, Свенельд, і старший, Асмус. Молодший хтів був схопити меча, та Ігорева вдова його втримала. Тоді знову сказала сватівникам:
— Любо слухати ваші речі. Але дайте мені рік — нехай справлю жалобу й тризну по мужеві, як велить наш покон. А тоді вже піду за вашого Маломира.
І пильно глянула на своїх молодших братів.
Отак-то просватали наші пани стару бабу. А вона ще й обрядила кожного рушником — за старим полянським локоном.
Князь має бачити на тридцять літ уперед. Ольга бачила. То була хитра стара змія, та й мала в кого вдатися.
А нашій думі та твому дідові на радощах закрутилася голова...
Прийшли хазари й до волинян, були-бо волиняни досі вольні. Й положили хазари дань: сріблом по білій з виверицею од комождого диму. А вже беруть і з полян, і з деревлян та уличів, і з тиверців та новгородських словін, і з кривичів та мері, а з чуді та в'ятичів ще давніше беруть, а з радимичів та сіверян такоже, тільки з білих хорватів ще ні.
В літо 854-е. Була посуха велія і недорід.
В літо 855-е. Проскочили касоги через Змієві вали. Ратилися з князем переяславльським, і відігнав їх князь.
- Предыдущая
- 16/147
- Следующая
