Соло для Соломії - Лис Володимир Савович - Страница 45

• Предыдущая
• 45/79
• Следующая

самперед чоловічому родові. Просто образив чи зворохобив, покрив, а мо’, й насміявся при цьому? І що робити, як зарадити? Рятувати неї і брата, али ж як?

Соломія нічого ни сказала матері. Та несподівана думка переслідувала і в полі, де садили бульбу, й увечері, і дорогою додому. Коло колгоспного двору, де ставили крокви на телятнику і де вона знала, що працює Василь, побачила чоловічі силуети і вирішила, що заверне до брата. На ходу продумувала, як розповість про те, що прийшло до неї. Про когось третього.

Та не одважилася сказати. Як і матері. Розмовляли про сьогоднішній день, роботу, Соломія навіть про сварку чергову не розповіла.

Коло воріт їхніх Василь мовив:

— Потерпи трохи, сестричко. На тім тидні фундамент на хату закладатимемо. Я з головою говорив, лісу, казав, випише. То, диви, за рік і поставимо.

«Який же ти бідолашний», — подумала Соломія.

А вдома Варки не виявилося. Соломія-мама повідомила, що невістка виконала таки свою погрозу. І наказувала, щоб не пробували неї назад вертати. У матері свеї житиме.

— Що робитимеш, синку? Підеш перепросити ци хай буде, як є?

— Ни знаю, мамо. Мауть, доведеться йти.

І тут Соломія схопилася. Як ужалена, очі горять.

— Я піду. Ми сьоннє з нею сварилися, мині й миритися.

І мовби боялася, що спробують спинити, кинулася до дверей.

Вечір остудив Соломію. Справді-бо, тре’ зважити, що носить дитє під серцем та халамидниця, шостий місяць уже кінчається, якщо вірити неїним словам про строки. Могла б і стриматися, тилько чого ж вона такеї слова завсіди дошкульні вибирає? Хай, перепросить, жодного словечка ни скаже далі. І ще три місяці пробіжать, а там і рік, і переберуться у свою хату.

Коло Парунів, як кликали Варчиних батьків, стояла Вірка.

— Чуло моє серце, — мовила, ступивши навстріч. — Альбо він, альбо ти прибіжиш за тою цяцею. Ій-бо, подумала, що тибе варто ждати.

— Звідки ти могла відати? — стомлено сказала Соломія.

— Бо не їден день з тобою, бо знаю тибе, як облуплену.

— Ну, мусив хтось прийти.

— Мусив. Туди тобі дорога заказана. Поб’ють і плакати не дадуть. Все їхнє кодло зібралося. Того й стою тут, щоб попередити.

— То що ж робити?

— А нічого, — сказала Вірка. — Бо нима тутечки вашої невісточки. Засранки тої.

— А де ж вона? — Соломія.

Ну, Вірка й відповіла, що пригналася Варочка-молотарочка ще по обіді, довго молелася, як то неї обіжають. Та коли мати врешті-решт зібралася, щоб іти дочку захищати, і батька на те підбивала, Варка сказала, що ниякого захисту їй не тре’, і ничо ни тре’. Що їй все те набридло, що жити ни там, ни дома вона ни буде, а піде, поїде світ заочі. Параска, звісно, забідкалася — куди ж у такім положєнії? А донька й на матір нагримала: «Ни ваше діло, куди я поїду і в якім положенії. До батька справжнього меї дитини, — кричала. — Поїду, хай приймає. Умів зробити, то й доглєне. А нє, то в міліцию пуду». Мати: «В яку міліцію, як ти заміжня жінка. І що ти таке мелеш, ти ж сама казала, що загрубіла од Василя. А ми же тобі повірили». Варка тоді: «Повірили, бо дурнеї, як я могла з тим старим дідом та ще скаліченим знатися?» Отако викричалася і кудись подалася. А вечором, годину десь тому, вернулася, якусь одежинку до торби вкинула і побігла. Може, до родичів яких, а мо’, справді рішила кудись поїхати. Тож вар’ятка, тарганів укупі з блохами повна голова.

Так казала Вірка, а Соломія враз подумала: знає, що далі чинити. На криву придибенцію є випрямлєчка, кажуть люди. То мусить тую випрямлєчку найти. Тепер уже вона шмитко-шмитко посагонила, а далі й побігла.

— Ни симня, а вар’ятський колхоз з дурнем бригадєром, — сказала навздогін Вірка.

Та коло ставка на краю села з табличкою «Зупинка автобуса», яку недавно припнули, ніякої Варки ни було. Старенький автобус десь із минулого літа трюхикав через їхні Загорєни штири рази на

день. Мо’, й поїхала дурна Варка надвечірнім? Родичів у місті у них, здається, нима. Переночує на залізничній станції, що й за автобусну правила. А вранці — ту-ту. Ну й дідько з нею. Чого було за нею бігти? Правду кажуть: за дурною головою і ногам нима спокою. І тут згадала Соломія, що хтось казав: з весни став автобус ходити рано-вранці з Любомля, під обід — назад, тоді зновика — на Шацьк і назад. Тут побачила на стовпці на табличці написи якісь. Стала вдивлятися. Насилу прочитала у темряві: на Шацьк — 8.30, 15.10, на Любомль — 12.30, 17.20. Ну, так і є. Мона й додому вертатися.

І все ж щось муляло Соломію. Щось муляло. Якщо за годину перед тим, як вона до Парунів навідалася, Варка побігла, то на автобус не встигла. Тоді що? Куди поділася? Подалася пішки до міста, зрозуміла Соломія. Авжеж, цеє дурне, зварйоване дівчисько почалапало пішака. Пішадрала. Крізь ніч, як оглашенне, крізь пітьму, власні страхи й тривоги.

Вона мусить наздогнати! Соломія рушила шосейкою, що зміїлася, огинаючи село. А за селом, аж коло могилок ¹, спинилася. Не наздожене, і не стачить сили наздогнати. Хотіла вертатися, та враз у долинці за Бригадєровою річкою, під гіркою між селом і Кусим хутором, побачила вогнище. А затим і далеке іржання почула. Зрозуміла — там пасуть коней, тепер колгоспних, їх у нічне виганяють.

І вона побігла туди. Конюх, дєдько Федько, винирнув з темряви навстріч й неабияк здивувався, неї уздрівши. Привітавшись, почула: «Що, заблудила? Ба, Соломка Зозулицька», сказала, що нє, не заблудила, а тре’ їй коня.

— Якщо мона, позичте, хоть і колхозний, за годину-дві верну, вкрай тре’.

— Корову шукатимеш чи що? — поцікавився конюх.

— Майже, — сказала Соломія. — Пропажу їдну тре’ найти.

— Пропажу, кажеш? Мо’, як не корівку, то теличку?

— Ой, дєдьку Федоре. Довго розказувати.

— А ци не там оно твоя пропажа?

Конюх показав у бік вогнища. Соломія рушила туди. Підійшла і побачила. Біля вогнища під кущем, на розстеленій, очевидячки конюховій, куфайці, на підкладеній під голову сірій полотняній торбині спала. Спала Варка. Невістка їхня облудно- приблудна. Братова. Зміючка. Соломія стояла й ни знала, що й діяти. Розбудити? Та як поведеться цяя розпринджена втікачка? Далеко ж утекла!

Варка спала, підклавши руку під щоку, геть по-дитячому, і так само підібгавши мало не під підборіддя гострі колінки. Жовтаве з квітами платтячко відкривало забиту невідомо де ногу, на плечі легка кохтина накинута. Шморкнула носом, смішно пирхнула, мов мале кошеня, і продовжувала спати. Та, певно, відчула на собі Соломіїн погляд, бо тепер Соломія присіла навпочіпки й міркувала, як чинити далі. А ще. Вона майже неприховано милувалася цим зворушливим видовищем, спанням дикої шістнадцятирічної кішки-дівчини, котра в сні звільнилася від усіх прикрощів, явних і уявних, злості, ненависті, нелюбові до світу й тих людей, яких не сприймала або вважала винуватими у своїх бідах. Те милування Соломійчине юною безпосередністю й мовби втечею від усього, чого Варка зазнала ци навіяла собі вдень, справді не було від кого приховувати, бо конюх делікатно відійшов убік і почулося його тихе погукування на неслухняного коня.

Молоденька жінка глипнула оком, другим, зіниці її враз так розширилися, що поглинули не тільки Соломію, а й вогнище, і лужок, і тьмяний приблиск довколишнього вечора. Звелася на лікті і:

— Ви-те? Звідки? Ви-те що, за мною стежили?

— Заспокойся, — якомога лагідніше сказала Соломія. — Я була у вас, дізналася, що ти кудись мала їхати. Подумала, що ти пішки до міста пушла, то хотіла коня собі позичити, бо мало чого в дорозі могло трапитися. А тут ти.

Варка дивилася, вогонь блищав у темних її очах, і раптом здивування, переляк, ненависть змінилися чимось новим, незнаним.

— Ви-те. Ви-те правду кажете? За мною. Все так і було? Соломко.

Вона подалася назад, задрижала і раптом впала Соломці на груди. Вона плакала ревно і голосно, ця маленька, горда свавільниця. А потім був шлях додому. Соломія ні про що не розпитувала, та вже в селі Варка, схлипуючи, почала говорити. І та розповідь потвердила неїні слова і думки. Дитина мала бути таки од Михася. З яким вона ходила останні кілька тижнів. Али нічого такого ни було. Після того. після того, як вона побачила на хрестинах Василя. Побачила і відчула, як він збурив неїну душу. А Василь був такий холодний і зовсім не звертав уваги. Хоч вона до нього давно ни була байдужою. А тепер він з’явився і. Вона ж до них опісля того забігала і. І він сказав тико пару слів. А потім ще стрічалися у клубі, ну, перед Дмитром, на Октябрську ⁴⁷, як усім до клуба веліли прийти й танці влаштували. Там він тоже до неї ни пудійшов. Ще й посміявся, малявкою обізвав, сама чула. Ну, вона на тих випровадинах навмисне до Михася липла, щоб позлити і Василя, і. себе позлити. І тої ночі.

• Предыдущая
• 45/79
• Следующая