Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович - Страница 73

• Предыдущая
• 73/79
• Следующая

Мене дивувало, що всі базари і в ґетті, і поза ним завше були переповнені, хоча саме вони становили найбільшу небезпеку, бо німці раз по раз влаштовували лапанки, і тоді у спритно розставлені мережі потрапляли невинні люди. Спочатку виїжджала перед самим базаром колона критих військових вантажівок, одна біля одної так тісно, що проскочити поміж ними не було змоги, зазвичай на таку колону ніхто уваги не звертав, адже вантажівки проїжджали щодня, але ці зупинялися, а з них вистрибували озброєні солдати, утворюючи живий ланцюг, водночас з усіх перевулків вибігала жандармерія, і таким способом замикалася пастка, тоді базар охоплювала неймовірна паніка, лунали розпачливі крики, лайка, хтось комусь подавав знаки, кликав, хтось відзивався, люди покидали свій крам напризволяще і металися, шукаючи будь-якої лазівки, під ногами чвакали овочі, розсипалися крупи, перекидалися баняки з зупами, вареною бараболею і флячками, ноги слизькали, хтось падав, об нього спотикалися, а німці тим часом утворювали кілька проходів і пропускали усіх, хто мав документи, а тих, хто не мав, садили на вантажівки й у кращому випадку відвозили на примусові роботи, а в гіршому — у концтабір.

Йоська ми застали, коли він збирався до «Брістолю», де щовечора грав у оркестрі, він зі сміхом показав нам розпорядження райхсмюзикфюрера, що стосувалося танцювальної музики, пан райхсмюзикфюрер дуже перейнявся тим, що в закладах масового відпочинку лунає музика, яка наскрізь просякла жидо-большевицькими мотивами негритянського джазу, а тому належить віднині «у репертуарах естрадних і танцювальних оркестрів заборонити композиції, в яких ритм фокстроту, так званий «свінг», складає понад 20 %, у репертуарі оркестрів необхідно надавати перевагу композиціям в мажорній тональності на противагу мінорній, а тексти повинні відображати оптимізм і радість життя, а не типовий жидівський песимізм, що особливо проявляється у повільних композиціях, прозваних «блюзами», які шкідливо впливають на вроджену арійську дисципліну. Музика варварських рас прокидає темні інстинкти, чужі для німецького народу, це стосується також жидомасонських інструментів, з яких лунає пронизливе вищання, і барабанного соло, так званого «drum breaks», як і пощипування струн на контрабасі, так званого «піцикато», замість гри смичком. Рекомендується усім оркестрам обмежити використання саксофонів, замінивши їх віолончелями, скрипками та іншими народними інструментами». А потім Йосько показав мені таке саме розпорядження совєтського міністерства культури, яке було розповсюджене на початку 1940 року, де джаз було названо ворожою провокацією, і тоді в їхньому ресторані вивісили плакат: «Сегодня слушаешь ты джаз, а завтра Родину продашь». Хто б подумав: як багато спільного у Сталіна і Гітлера!

Ґолда тим часом пекла на дорогу якісь пиріжки, наспівуючи щось сповнене оптимізму. Йосько підтвердив усе, що розповіла Лія, лист Фейги жодних підозр не викликав, писаний її рукою і з притаманним їй багатослів'ям. Тітка вибрала саме цю місцевість, бо вже була колись там на відпочинку і добре знала околиці.

— Он як. А чи не міг би ти нам прочитати того листа вголос? — попрохав я, гадаючи, що лист буде на їдиші, але яке ж було наше здивування, коли виявилося, що Фейга свого листа написала польською!

Лист був довгий і напханий відомостями, які ледве чи могли б викликати палкий інтерес навіть у родини, особливо опис обіду, яким пригостили переселенців перед відправкою на потяг. Зате не було опису самої подорожі, яка мала тривати доволі довго з багатьма пересадками. Будиночок, у якому Фейга з чоловіком і дітьми поселилася, стоїть на березі озера якраз неподалік того місця, де впадає ріка Йордан, а з вікон видно місто Тиверію. «Чудове місце і для життя, і для відпочинку, — писала Фейга. — Ми вас чекаємо, беріть із собою все лише найцінніше, не тягніть багато одягу, бо тут усе є і дуже дешево, а багато чого дають задурно».

— Мама відразу кинулася до «Жидівської енциклопедії», знайшла озеро і з годину розглядала ту місцину, де ми будемо жити, — сказав, усміхаючись, Йосько.

— Орцю! Ясю! — гукала з кухні Ґолда. — Ви б приїхали з возиками і позабирали дещо. Бо ми всього не двигнемо. Я так думаю, що мені хутра в Палестині ні до чого. А ще є купа доброго посуду. Де ж би я його дричила? А ти, Ясю, можеш забрати собі те крісло-гойдалку, яке тобі так подобалося.

Ми попрохали Йоська показати і нам «Жидівську енциклопедію», дуже хочеться помилуватися, де саме вони поселяться. Озеро за своїми обрисами нагадувало африканський континент.

— Глянь, — штурхнув мене Ясь, — Йордан не впадає в озеро з півдня, а витікає з нього. А з вікон будиночка на південному березі озера неможливо бачити місто Тиверію… на західному узбережжі.

Ми підвели голови і побачили, що Йосько зблід, бо не міг второпати, як він сам цього не зауважив, хоча уже розглядав карту, і тоді страшний здогад пригнітив його: безперечно, мудра Фейга не знайшла іншого способу попередити родину про те, що справа темна. Коли Йосько підійшов з енциклопедією до Ґолди і намагався їй утовкмачити те, про що ми тепер уже були певні, вона не хотіла його слухати, щось кричала, чого ми не розуміли, врешті обхопила обличчя долонями і заридала, спазматично і відчайно. Увесь її рожевий план поліг у руїнах. Але… що ж буде з дідусем Абелесом, стрийком Зельманом та іншими родичами, які записалися рушати завтра до Палестини? Йосько її заспокоїв, обіцявши не йти того вечора до «Брістолю», а натомість провідати родичів та знайомих і розповісти про лист Фейги, а може, переглянути й інші листи, де можуть виявитися такі ж натяки.

Повернувшись додому, я розповів Лії новину, почувши, що Йосько з мамою не їдуть, вона впала в якусь глибоку задуму і не озивалася до мене, а коли ми полягали спати і я пригорнув її, вона мовчки мені віддалася, не видобувши з себе ані звуку.

Наступного дня ми довідалися, що лише мала частина з тих, кого намагався напоумити Йосько, повірила йому, усі інші, заохочувані функціонерами з юденрату, зійшлися з валізами, сіли у вантажівки і поїхали в невідоме. Жодного німця чи поліцая при цьому не було. То чому б люди мали не довіряти? Вони так само довіряли своїм рабинам, коли ті їх переконували у вересні 1939-го і у червні 1941-го нікуди не тікати, бо німці — інтелігентний, висококультурний народ, який завше буде пам'ятати, як багато було євреїв серед їхніх найвидатніших діячів культури і науки, а тому євреям нічого не загрожує.

— Наша біда, що ми завше були дуже добре організовані і законопокірні, — зітхнув Йосько. — Ми слухали своїх рабинів і не дозволяли собі сумніватися.

— Слухай, — сказав мені Ясь, — маю знайомого фольксдойча, який працює на Лонцького. Хоча він такий фольксдойч, як я мурин, тільки й того, що на прізвище Руффер. Може, від нього довідаємося, куди тих жидів повезли. Він щовечора просиджує в шинку «Оселедець на ланцюзі».

Я знав той шинок, він мав популярність завдяки розташуванню на торговій площі Берестейської унії, де щодня клекотів людний базар. Вечорами, коли перекупники та базарники розходилися, у шинку збиралася вже ліпша публіка — актори, письменники і навіть представники влади. А все тому, що Василь Найда, власник кнайпи, передав адміністрування закладу студентам Івану Вересюку і Тарасу Мигалю*. Перший мав гарний баритон і виступав солістом на сцені оперного театру, а другий був літератором. Завдяки їм у шинку почало збиратися мистецьке товариство. До того ж обоє були наділені підприємницьким хистом. Я частенько спілкувався з Тарасом, бо він хутко знайшов дорогу до комітету прохарчування, який контролював харчові картки. Зужиті картки, що їх продавці наліплювали на аркуші і повертали до комітету, мали бути знищені, але урядовці знайшли спосіб, аби ці картки перепродати на чорний ринок, їх відліплювали з аркушів і використовували вдруге при купівлі харчів у крамницях, призначених для німців, таким чином і процвітав чорний ринок. У Мигаля завжди були ці картки, і він знав, як їх виміняти в знайомого різника — власника м'ясної крамниці Масюкевича на вулиці Стефана Баторія. От у нього я й купував картки за півціни.

• Предыдущая
• 73/79
• Следующая