Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович - Страница 72

• Предыдущая
• 72/79
• Следующая

Сутінки вкривали вулицю, ось від Мількера вийшов професор і рушив у бік центру, Ярка побачила, як з тіні по той бік вулиці виплив чоловік невисокого росту і спочатку рушив за професором, але раптом зупинився і, задерши голову, витріщився на вікна Мількера, що саме засвітилися. Ярка теж глянула вгору і побачила таке, від чого ще довго не могла отямитися: на фоні напівпрозорої штори виднівся силует чоловіка, який однією рукою тримав скрипку і водив по ній смичком, затиснутим у зубах.

Увечері у двері хтось постукав, мама підійшла до дверей і запитала: «Хто там?», відколи почалася війна, уже ніхто у Львові не відчиняє дверей без цього запитання. Жіночий голос повідомив: «То я, Фейга!». Мама відчинила, Фейга була дружиною крамаря Оґренштейна і братовою Ґолди, виглядала вона тепер досить кумедно, бо, незважаючи на літо, була вбрана в теплі хутра, та ще й привіталася так, що аж нам подих забило: «Слава Україні!», повідомивши, що прийшла попрохати, аби мама переховала хутра, бо пішли чутки, що будуть жидів грабувати, а по тих словах скинула з себе аж три хутра. Мама поцікавилася:

— А що буде, коли їх у нас пограбують?

Фейга махнула рукою:

— То так і буде. Зате я певна, що ви не обдурите.

— Чи бачив вас хто, як ви йшли до мене?

— Або ж я дурна? Ніхто не бачив. Бувайте здорові. Слава Україні!

Але на тому візити не скінчилися, бо опісля прибігла дружина адвоката Ріттенбаха і принесла цілий кошик білизни, яку прохала також переховати, але коли мама поцікавилася, чи там сама іно білизна, пані адвокатова зам'ялася, а врешті сказала, що там є також дещо зі срібного начиння і «такі собі золоті дрібнички», тоді мама змусила її усе те вийняти, показати, мама старанно переписала усі речі в зошит і тільки тоді прийняла їх на зберігання.

— Ого, — зітхнула моя бабуся, — скоро в нас буде цілий склад жидівських речей.

Чутка, про яку нам сповістила Фейга, підтвердилася: цілі зграї вуличного шумовиння кинулося до шляхетної праці — лупцювати жидів, били усі — і українці, й поляки — били, бо мусили бити, бо мусили вилити свою лють до більшовиків, відплатити комусь за свої страждання, за свої муки, за смерть своїх рідних, а що преса за німецькою вказівкою підказала, хто саме винен у всіх більшовицьких злочинах, то тепер це скидалося ледь не на святий обов'язок. Вулицями літали розпатлані жінки, з яких поздирали одяг, дерли на них усе, навіть майтки здирали і змушували бігти голими, німці сміялися і знімкували, то й справді було кумедне видовище, безліч львів'ян висипало на вулиці, повисовувало голови з вікон і любувалися тією захопливою картиною. Хтось кричав із вікна:

— Та шо ви ду хулєри роздягаєте самих старих порхавок? Ану яку молодицю розберіть! Або яку дівку, жиби ся подивити було на шо!

Дуже скоро з'ясувалося, що лупцювали здебільша тих жидів, які були не місцеві, а прибули до Львова разом із визволителями й отримали помешкання у центрі Львова, їх з особливим натхненням волокли на вулицю і зганяли свою лють, особливо шаленіли ті, кого змусили переселитися на околиці, вони силоміць викидали зі своїх помешкань «савєцкіх служащіх» і гнали палицями, як блудних псів. А що тими «служащіми» були літні люди, то й не було серед них дівчат на справедливе обурення окремих естетів.

Йосько з Лією і мамою перебули кілька тих днів у нас, і власне тоді я запропонував Лії побратися. Це для неї була неабияка несподіванка, спочатку вона навіть обурилася:

— Знайшов коли! Стільки часу коло мене увихався, аж нарешті дозрів? Коли з жидами таке вичворяють?

— Власне тепер. Може, як вихрестишся, то це буде найкращий вихід.

— Що? Аби я ся вихрестила?

І тут вона вилляла на мою бідолашну голову ціле відро тої сіоністської пропаганди, якою її начиняли кілька років. Але що там якась пропаганда проти кохання? Ми ж любили одне одного, а тому Лія після не надто тривалих дискусій врешті погодилася вихреститися, але іно на час війни. А, мовляв, потому знову буде правовірною жидівкою за умови, що я, навіть коли вона стане християнкою, не буду змушував її ніц а ніц робити в суботу, саме тоді, коли в нас, християн, якраз коло хати найбільше роботи. Я спробував запротестувати, бо до хулєри, я що — сам буду мусив тріпати хідники і обід варити? Ні, сказала вона, обід вона зварить у п'ятницю ввечері, а тріпати хідники — це й так чоловіча робота. Ну і сталося, як гадалося, ми пошлюбилися у церкві святої Параскеви і якраз вчасно, бо влада нарешті навела знаменитий німецький порядок. 10 липня, у четвер, комендатура міста повідомила, що продуктові крамниці повинні бути відчинені з 7 до 19 без перерви, а для жидів від 14 до 16, робити запаси забороняється. 12 липня з'явилося оголошення коменданта міста трьома мовами стосовно жидів: усі жиди від 14 років мусять носити на грудях з правого боку голубу зірку Давида. Жидом вважається кожен від третього покоління, а також ті, чиїми предками були двоє жидів і одружені з жидами чи жидівками. І так ото я, Орест Барбарика, син петлюрівського вояка, став жидом. Мамця моя тільки головою похитала:

— Хтозна, чи і я коло тебе жидівкою не стану?

Однак ані я, ані Лія зірки не чіпляли, Ясько поміг мені виробити документ, що Лія українка, зрештою, вона й не скидалася на жидівку. На жаль, для Йоська така афера могла б закінчитися трагічно: його худе гостре обличчя і клапаті вуха відразу викликали б підозру, а тоді лише досить було наказати спустити штани — і чекай нещастя.

З 17 липня усі жиди мали отримувати на тиждень лише кілограм хліба, для них були відкриті окремі крамниці і їдальні. Уночі з 25 на 26 липня відбулася акція, яка усіх не на жарт перелякала, — дві тисячі жидів вивезено на Лонцького. Яка їхня доля — ніхто не знав. А 9 серпня, в суботу розпочався великий Ісход — переселення жидів у ґетто. Клепарів входив у зону ґетта, отже, ми з мамою і Лією змушені були покинути своє помешкання і переселитися на Браєрівську в сусідстві з Яськом. У ґетті панувала страшна бідося, люди спродували останнє, щоб прохарчуватися, ми з Лією провідували Йоська і його родину та приносили харчі. Я нікуди не відпускав Лію саму, але одного дня вона не послухала мене і пішла в ґетто, бо якраз роздобула мішечок пшона. Повернувшись, розповідала збуджено і навіть захоплено, що побувала в синагозі й почула, як рабин на проповіді оголосив збір охочих їхати до Палестини, і що жиди кинулися записуватися, і записалася вже вся її родина, Йосько, правда, вагається, але їхня мама пакує речі.

— Думаю, це для нас найкращий вихід, — казала вона мені, — їдьмо і ми. З Палестини зможемо виїхати до Америки. Хто б у цій війні не виграв, нам від того добра не буде.

— Стривай. Ти знаєш, куди поділися ті жиди, що їх вивезли на Лонцького?

— Вони вже всі в Палестині. Рабин і голова юденрату* показували нам поштівки від них з краєвидами… Ще там був цілий мішок листів.

— У конвертах?

— Ні. Навіщо в конвертах? Ці листи йшли не поштою, їх перевезли кораблем до Констанци, а звідти потягом сюди. На кожному листі писалося прізвище адресата. Ті з юденрату вигукували прізвища, люди відбирали листи, цілували їх і тішилися. Листи були такі радісні… Мама отримала листа від тітки Фейги, вона написала, що живе на березі Тиверіядського озера в просторому будинку й охоче прийме усіх нас, бо місця доволі.

Щось мені тут не грало. Я запитав:

— А були якісь фотографії?

— Так, були.

— З Палестини?

— Ні… Були фотографії людей із валізами перед вантажівками, які їх мали везти на потяг. Усі усміхнені, бадьорі.

— Чи не видається тобі дивним, що листи з Палестини супроводжували знімки зі Львова? Чому твоя люба тітка не надіслала фотки на фоні свого просторого будиночка? Чи бодай під пальмою?

Лія спохмурніла і закусила губу. Я звелів їй сидіти в хаті і не рипатися, а сам подався до Яся, розповів йому про свої підозри і потягнув у ґетто. Панувало там сіре муравлисько в рухливій і галасливій масі, що дзвеніла, гуділа і бриніла безліччю голосів, у яких можна було б навіть розрізнити оригінальну мелодію. Натовп безперервно молов язиками, вихваляючи свої товари в будках, брамах, на ятках, возиках, на тацях, повішених на груди, в кошиках, відрах, торбах, пудлах, а то й просто на землі, бо однією з характерних рис справжнього львів'янина — не важить: українця, поляка чи жида — була його вишукана скнарість, яку навіть зажерливістю назвати не випадає, бо та скнарість була доведена до якогось високохудожнього абсурду, коли будь-який непотріб, будь-яка зужита річ викликала в практичній голові господаря надію на те, що він її ще колись полагодить, що вона ще колись придасться, а відтак вона знаходила своє почесне місце в одній із шухляд чи пачок і не покидала його роками, щойно по смерті господаря та річ могла опинитися на смітнику та й то не конче, якщо вдячні нащадки вирішать її долю інакше. Але тепер, коли скрута охопила усіх, коли забракло нових речей, то увесь Львів став велетенською тандитою, і старі речі, добуті з темних закамарків, ожили. Ще не так давно у львівських скринях можна було надибати споловілі комірчики поважних австрійських емеритів, їхні циліндри і фраки, моноклі і щіточки для ваксування вусів, потерті дамські рукавички до самого ліктя, викривлені мешти, кольорові поштівки, зужиті гаманці, огризки олівців, скляні корки, засохлі пензлики або ж такі безцінні реліквії, як засушені квіточки з могили Юліуша Словацького, листочок з вінка на могилі Маркіяна Шашкевича, дамський пристрій для виливання куль з епохи польських повстань, — усе це продавалося і купувалося, бо львів'янин просто не міг, збираючи усе життя мотлох, не придбати ще якусь безцінну детальку того покійного світу, який єднав його з дідами і прадідами і свідчив про тривалість роду. Тому-то й сліпило очі багатство розмаїтих товарів: баняки, миски, черевики, сорочки, штани, плащі, фантазійно розвішана білизна, фальшиві чоколядки, фарбовані цукерки, овочі, оселедці. Але найбільше різного непотребу, на який міг поласитися хіба божевільний, — поламані автомати з танцюючими фігурками, скляні кулі, маски, задимлені дзеркала, манекени без рук чи ніг, старі грамофони, розібрані ровери, поламані друкарські та швацькі машинки, клямки і ключі, погнуті цвяхи, зіржавілі інструменти, старі обдерті дитячі візочки, які можна використати хіба для перевезення мішків з бульбою, подерті книги і старі часописи, поламані меблі, споловілі гравюри, ікони без рам і самі рами, годинники, що вже ніколи не будуть ходити, перстеники з фальшивого золота і срібла, перуки і різноманітне шмаття, шнурки і шнурівки, у відрах напої, наколочені з оцту і сахарини, в баняках готові страви, а в пуделках — гарбузове насіння, печиво. І тут-таки просто неба працювали шевці, кравці, дзиґармайстри, були навіть різницькі ятки, де висіли велетенські кавалки м'яса, переважно кінського і несвіжого, якісь нутрощі, серця і кінські голови. А серед того гомону лунала музика, хтось грав на губній гармонії, хтось на сопілці, хтось на скрипці, а хтось намагався щось співати, і всюди панував специфічний запах жидівського ґетта, духотлива мішанина поту, старого вбрання, оселедців, цибулі, часнику і згливілого сиру. Тут можна було придбати і підпільний алкоголь, і документи, якийсь чоловік розклав на столику опаски з зіркою Давида, вигукуючи: «Опаски! Опаски! З паперу! З матерії! Перша кляса!» Старий жид зупинився біля нього, не наважуючись, котру вибрати, продавець до нього: «Беріть з матерії!», але жид сумно похитав головою: «А чи я переживу ту матерію? Нє, дайте паперову», і, заплативши, відійшов, згорбившись так, наче на його плечі навалилися усі лиха світу.

• Предыдущая
• 72/79
• Следующая