Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович - Страница 49
- Предыдущая
- 49/79
- Следующая
Изменить размер шрифта:
49
— Он воно що. А сьогодні навіщо ви їх зодягли?
— А отака я загадкова дівчина. Ніколи не здогадаєтеся, і не пробуйте. Ну, а тепер спускайтеся вниз і слухайте, як я буду читати вірші Люцилія. Якщо побачите сторонніх, попереджайте.
— Ви ці вірші переклали знову з моїх англійських підрядників?
— Ні. Цього разу я вже вгризалася в оригінал, як шашіль у книжкову шафу. Хоча, звичайно, підглядала і в підрядники.
Ярош похитав головою, дивуючись сміливості цієї дівчини, яка не тільки навдивовижу швидко опанувала арканумську, але й набралася сміливості перекладати доволі складні й заплутані поезії найбільшого арканумського поета Люцилія, закоханого в якусь таємничу Ілаялі, якій він присвятив чимало віршів. Спустившись у підніжжя скелі, він вмостився на поваленому стовбурі і наготувався слухати, Данка тим часом на самій вершині з паперами в руках, а вітерець легенько тріпотів її спідничкою.
— «Листи весняні до Ілаялі», — оголосила вона, наче зі сцени, і почала декламувати своїм глибоким м'яким голосом, означуючи кожен вірш цифрою.
1
В сузір'ї твого волосся зблукали мої цілунки,
мов потерчата мигтять і зойкають…
О цілунки, які я намарне випустив з клітки на волю —
ніхто над вами не змилується і не наділить ім'ям,
і не простягне долоні, щоб впали в них,
як падає мед з хмари медової в квітку.
Ніч з повним кошиком снів
ходить від хати до хати,
кожному на підвіконні лишає пучечок пахучий.
Може, й мені залишить
сон про дівчину-річку,
що витекла вся до краплини,
витекла з мого ока —
і став я схожий на мушлю,
в якій неіснуючі хвилі об неіснуючий берег
б'ються й клекочуть уперто.
2
Вся ти зосталась в мені, хоч і давно одійшла.
Ось сліди твоїх білих колін на моїх долонях.
Все твоє тіло відбилося на моєму, як на піску.
Все, чого хочу торкнутися, — торкнуся.
Навіть тіні своєї дарма не шукай,
бо й вона при мені і гуляє, узявшись за руки з моєю.
Я тебе вроди позбавив.
Ти стала такою звичайною і нецікавою,
тому не звертай уваги на тих, що озираються за тобою.
Це вони жартома. Вони з тебе глузують.
Я тебе всю обібрав —
з голосу твого, з запаху, з блиску очей і вуст,
з шовку живота і розтопленого меду стегон.
Тебе вже майже нема.
Все минуле твоє — це тільки пам'ять моя.
Все теперішнє — на кінчику язика.
Все прийдешнє — це легеньке ковзання пера по листочку вишні.
Висіваю волосся твоє на підвіконні і вже бачу тонесенькі золоті вруна,
що тремтять налякано від мого подиху.
Наклеюю вуста твої на шибу — якраз на самісіньке сонце.
Нехай тепер разом і сходять мені щоранку.
Голос твій роздаровую птахам, росі і струмкам.
Сад мій — це твій шепіт нічний.
Бджоли з квітів збирають твою слину і зносять у вулії.
Твій живіт у колодязі — я занурюю в нього пальці і чую,
як закипає вода довкруж пальців,
як тепло по руці спинається мені до грудей і затоплює жагою.
Я цілую пальці і гашу вогонь, що в них палає,
а гарячий мед мені скрапує на вуста і палахкоче нестримно.
Я пірнаю у цей колодязь і пливу,
купаюся в ньому і тону,
захлинаючись і гарячково повітря ковтаючи.
О, Ілаялі!
Коли ти нарешті повернешся — я зберу тебе всю по частинах
і поверну усе, що загарбав.
З
Павуки тчуть мереживо невидиме,
ловлять сонячні промені, ловлять туман сріблистий…
ловлять великих метеликів ночі й стриножують…
ловлять темні ріки і намотують прозорі клубки…
Потім приходить Та, котрої не чекають,
і збирає те все в кошик, обдаровуючи закоханих снами…
Кладе їх в узголів'я разом з пучечком імли…
Ох, обдаруй і мене імлою, моя Ілаялі!
Сном обдаруй рожевим в золоті пруги,
хай закутаюсь ним по самісінькі очі,
бо цей світ, наче лезо ножа, пропливає повз горло
і виблискує в сяйві місяця.
Ось торкаю його рукою —
він так лагідно ухиляється,
мовби це й не лезо, а риба чи жінка, що втратила очі…
«Для чого тобі ця імла?
Твої очі суцільна імла, твоє серце в тумані холоднім».
А далі шепоче мені щось таємне і любе,
і я не можу надивуватися цьому —
адже нас і так ніхто не підслуховує.
А проте вона соромливо шепоче і шепоче.
І вітер вгамовує шелест листя,
і небо засинає
і вже не тече над нами.
4
Я хочу в собі замкнутися,
шуміти дощем-травою-метеликами і гаями,
але обличчя твоє, розквітаюче в сутінках, все ще пам'ять мою карає.
Завісила волоссям світ, що мене оточує
і не проникне крізь нього місяця світло.
Як розгорну ці хащі, повні тайн несподіваних,
що дихають просто в серце лавою спраги і гострим запахом ночі?
Кожен мій крок сполохує ящірок зграї строкаті,
безліч ворон зриваються вгору і замикають небо в чорні перстені.
Вовки і лисиці очима сигналять: не наближайся — не наближайся.
І даремно заплющую очі —
голос твій вириває мене з мого джерела
і в порожніх кімнатах,
заким ще не змінилася до невпізнання, шукаю тебе.
Розкриваю усі пакунки й пуделка,
мертвих книг сторінки здивовані нервово гортаю.
Шукаю тебе всюди — навіть в золі по спалених віршах.
Доти, доки усе це в мені розпадеться, волаючи появи твоєї.
Та не знаходжу.
Де ти була тої ночі, коли…
Але нічого не пам'ятаєш,
хоч була біля мене, довкола мене, в мені самому.
І ми мінялися снами, наче птахи гніздами.
А коли ти відходила, догорала осінь у складках сукні твоєї.
До рукава мого вчепився зухвалий листочок — єдиний доказ, що ти була.
І летять мої руки навздогін за тобою,
З часу до часу надсилають мені тепло твого тіла.
Я ситий їхніми дотиками до твоїх стегон.
Я розглядаю сліди давніх цілунків.
Я розчиняю їх у воді.
І п'ю щоранку.
49
- Предыдущая
- 49/79
- Следующая
Перейти на страницу:
