Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович - Страница 48

• Предыдущая
• 48/79
• Следующая

Лія, скулившись на канапі, підібгавши під себе ноги, дивилася на мене наляканими очима і запитувала:

— Навіщо, навіщо вони це говорять? Я ж нічого не розумію. Мені страшно від цього.

— Це вони передають інформацію для армії, — сказав я. — Повідомляють про рух німців.

— Як ти гадаєш? Вони вже близько?

— Можливо. Але ми будемо боронитися.

— Ми? Ти збираєшся боронити Львів разом із поляками?

— Це мій Львів також.

Я вийшов на вулицю за газетою, вона була геть уся у великих заголовках і радісно повідомляла про героїчний відпір, який на всій лінії фронту завдала хоробра польська армія «нахабному гунові, варварові 20 сторіччя». Однак ті, що прибували до Львова із Заходу, розповідали щось інше: німці уже під Ченстоховою.

На Городоцькій упали бомби і зруйнували два великі будинки, літаки гуділи над містом, люди розбігалися, якийсь хлопчик бігав поперед вікна і свистав у свиставку: тривога! — а літаки гуділи, і те гудіння викликало жах, бажання забитися в якусь маленьку нірку, а потім гугупнуло, вулиця здригнулася, земля завібрувала під ногами, задзвеніли шиби, людський крик розітнув повітря, а тоді враз настала тиша, тільки дим і курява піднімалися вгору і заволікали все навкруг, забивали подих, викликаючи бажання спльовувати й вихаркувати щось неприємне, що дерло горло, скрипіло на зубах і не давало дихати. Темно-бурі знизу і жовті згори клуби диму виднілися з боку головного двірця, вони куйовдилися і гойдалися, наче крони дерев під вітром, міняючи щораз свою барву, то темнішаючи і густішаючи, то стаючи світлішими з проблисками пульсуючих червоних язиків, які виривалися зі станційних складів. Шимон ходив від помешкання до помешкання і казав набирати воду у ванни і балії, виварки і баняки на випадок пожежі, і загалом забезпечитися водою, бо воду мусять перекрити, залишаться лише ті помпи, що на вулицях.

— Кожен великий чоловік має своїх учнів, і завше Юда пише його біографію, — промовив Ярош, завершуючи лекцію про арканумську літературу. — Саме це трапилося і з Люцилієм. Його біографом став Альцестій, який за життя від усієї душі ненавидів Люцилія, ревнував і намагався затьмити своїм талантом. Коли ж той помер, Альцестій заспокоївся і раптом став писати про нього винятково, як про свого найближчого товариша, мовби приватизувавши усі спогади і дослідження. І щоразу, коли хтось іще смів писати щось про його «кумира», Альцестій накидався на нього, мов яструб. Тому життя і творчість Люцилія покриті для нас серпанком фантазії, ми можемо лише підозрювати, як було насправді, однак інші відомості, для противаги, до нас не дійшли. І в цьому полягає загадка Люцилія. Бо що ми маємо? З одного боку — біографію, яку мітологізував він сам, а з другого — біографію, яку мітологізував уже Альцестій. А де ж тоді правда? Правди ми не знаємо. Ми, як той Буриданів віслюк, опинилися поміж двох копиць сіна і не можемо зважитися, з котрої саме копиці вхопити віхоть. Буриданів віслюк, як відомо, так і здох із голоду. Але ми істоти мислячі. Мусимо самотужки виміркувати істину. А про те, як саме це зробимо, розповім на наступній лекції.

Це була остання лекція того дня, і Ярош уже зібрався було простувати до бібліотеки, коли до нього підійшла Данка і запитала, чи був він колись на Чортовій скелі, він здивувався:

— Ні, не був. Але чому ви про це запитуєте?

— Бо я теж не була, — вона при цьому засміялася і стрілила грайливим поглядом поверх великих окулярів, крутячи в руках торбинку. — Моя мама спекла пляцка і сказала, щоб я вас обов'язково вгостила. От я й подумала, що було б добре прогулятися… Поки ще тримається сонячна погода.

— Гм… — усміхнувся Ярош. — Заманлива пропозиція. Але пляцок ми можемо з'їсти і в парку.

— Пляцок тут не головне. Головне інше. Я хочу прочитати вам з Чортової скелі свої переклади віршів Люцилія.

— О-о, так би й зразу! Тоді мчимо на крилах пісні. Але… буде, мабуть, розумно, якщо ми вийдемо з універу не разом. Добре? Зустрінемося навпроти короля Данила на автобусній зупинці.

Він ще хотів запитати її про окуляри, які робили її дещо старшою і схожою на вчительку, бо досі він в окулярах її не бачив, але не встиг — Данка крутнулася на підборах і зникла. Дорогою Ярош купив знову вино, воду і сир, Данка вже його чекала, вони впхалися в переповнений автобус, що прямував у Винники, і, зійшовши біля озера, подалися вгору лісом. До Чортової скелі можна було б іти й пологим серпантином, але вони вирішили дертися навпростець і за якихось півгодини вибралися туди, де височить могутня Чортова скеля, поорана тріщинами і печерами. Тут серед лісу вона бовваніла, як більмо на оці. Ярош з Данкою вилізли на скелю і, простеливши серветки, влаштували почастунок. Довкола не було ані душі — у будні сюди рідко хто міг забрести.

— Між іншим, — сказав Ярош, — отут, де ми сидимо, ігуменя конвенту бенедиктинок Йозефа Кун збудувала альтанку з гострим дахом і верандою, назвавши її «Святинею Аполлона». А ще вона в 1834 році видала збірку віршів «Lembergs schone Umgebungen» — «Прегарні львівські околиці», де описала і Чортову скелю, бо це була дуже популярна відпочинкова місцина для львів'ян.

Тут він зауважив, що Данка приклала вухо до скелі і прислухалася.

— Що це ви робите?

— Прислухаюся, чи не почую кукурікання півня. — Помітивши, що Ярош здивувався, пояснила: — Хіба ви не читали? Чорти несли цю скелю, щоб скинути її на собор Святого Юра, але впустили на землю, почувши крик півня. Напередодні один п'яничка, заночувавши в полі, почув чортячу нараду. От і підстеріг їх із півнем. Але скеля впала просто на нього. І тепер інколи, приклавши до скелі вухо, можна почути, як півень співає.

— Півень закукурікав серед ночі?

— Е, цей п'яничка був не дурний. Він вдягнув на голову півневі шапочку, яка закривала йому очі, а коли чорти надлітали, запалив ліхтар і різко ту шапочку зняв. Світло зблиснуло перед очима півня, і він закукурікав. До речі, перевірено. Одного разу, коли я була на селі, то провела науковий експеримент. Я упіймала півника, занесла в комору, де було темно, і накрила виваркою. А за годину засвітила перед виваркою свічку і підняла виварку. Півень радісно закукурікав.

— І звідтоді у вас прокинувся потяг до науки?

— У мене специфічний потяг до науки. Мені подобається в неї занурюватися, але не хочеться робити жодних висновків.

Пляцок був крихкий, з горіхами і бакаліями, без тлустого крему, саме такий, як Ярош любив, ненавидячи торти, перемащені маслом.

— Смакота, передайте мамі мою глибоку подяку, — сказав, розливаючи вино. — А ви самі не печете?

— Не доводилося. Мама мене не підпускає до кухні. Вона вважає, що я, як майбутня господиня, зовсім нікудишня. Варити, пекти не вмію, речі кладу щоразу на інше місце і потім довго шукаю, безнадійна роззява і ледацюга.

— Ого, скільки у вас чудових рис! Усі ознаки творчої людини. А різні мешти вам ще не доводилося взувати? А сплутати капелюшок з друшляком?

— Ну, не знущайтеся. Я не настільки геніальна.

— А я одного разу в капцях вийшов з хати, але, на щастя, схаменувся на вулиці. Тобто я не безнадійний. Іншого разу поклав до кишені замість мобілки диктофон, а потім дивувався, чому ж то ніхто мені цілий день не телефонує. Але ці ваші окуляри викликають у мене неабиякий інтерес. Я вас ніколи в них не бачив. У вас плюс чи мінус?

— Ні те, ні те, — засміялася Данка. — Це прості скельця. Я вдягаю їх для приколу. Переважна більшість хлопців до окулярниць ставляться з осторогою, підозрюючи, що мають справу з такими мудрагеликами, з якими не варто й зачинати. От я і вбираю їх, ідучи на першу здибанку. А тоді кайфую з того, як кавалер починає шарітися, особливо, коли я вдаю близорукість і запитую: а що там на дереві за шмата висить? А він: та то ж ворона! Після цього досить поставити ще кілька аналогічних запитань, і стає зрозумілим, з ким маєш справу. Класний тест на тему «Як вирахувати рагуля».

• Предыдущая
• 48/79
• Следующая