Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович - Страница 35

• Предыдущая
• 35/79
• Следующая

— А ви що тут робите? — пробелькотіла знервовано.

— Виконую завдання пані Конопельки.

— Можна поцікавитися, яке?

Я помітив, як зблиснули її очка, і відповів:

— Ні.

— Так я і думала, — зітхнула вона. — Ви не голодні?

— Голодний. Добре, що ви нагадали. Пані Конопелька дала мені якийсь папірчик, щоб я його розгорнув, коли зголоднію. Ось він.

— Так, знаю, — сказала дівчина, розглядаючи папір, — тут розписано, де, на яких стелажах і полицях є фляги з водою і перекуска. А от я знаю, де тут вино.

— Звідки в бібліотеці вино?

— Вина тут зберігаються ще з австрійських часів. Їх пан директор перевіз сюди з винних підвалів графа Сапєги і розташував по різних полицях, а мапа цих вин зберігається лише в нього. І не тільки вин. Попід самою стелею де-не-де висять шинки, ковбаси, шпондерки і дозрівають… Ви ж, коли увійшли сюди, мабуть, відчули запах вудженого м'яса?

— Відчув… Але як то так — дозрівають? Вудженина мусить мліти в диму.

— Так, і вона мліє місяцями, роками… Але не в диму, а в тумані, у тому сизому мреві, яке клубочиться попід стелею, її звідси не видно, і не намагайтеся розгледіти. Але я знаю, де вона. Пан директор мені зрадив цю таємницю в порядку компенсації за втрачену цноту. Яка усе ще, хи-хи, при мені.

— Як? — отетерів я. — То вас не зґвалтовано?

— Ні.

— А як же плями крові на «Панові Тадеуші» і хляпка сперми на «Енеїді»?

— Кров була з мого мізинця, а сперма… я закалапуцькала трішки сметани з крохмалем і лише капіцюнькою оздобила книжку, решту розмастила по підлозі.

— Навіщо ж ви влаштували той цирк?

— То не був цирк. Я діяла за планом. Усе було зроблено для того, аби потрапити в закриті фонди. Ви ж маєте допуск?

— Так, мені дала його пані Конопелька.

— Ну от. А я переконала пана директора, що мушу його теж отримати, аби розшукати свого ґвалтівника, який вочевидь переховується у закритих фондах. Розумієте? А тепер вилізьте на оцей стелаж і на 48-й полиці за «De occulta philisophia» Корнелія Агріппи добудьте пляшку «Barbera D'Asti» 1889 року. А відтак підніміться ще вище і зніміть кільце ковбаси.

Я неабияк отетерів, почувши таке, але слухняно видерся драбиною і справді знайшов пляшку вина, а піднявшись ще на кілька сходинок, зачепив головою ковбасу, яка пахла так п'янливо, що я ледве стримався, аби не вкусити її. Ми вмостилися на пачки з книжками, я відкоркував пляшку своїм цизориком* і після перших ковтків відчув приємне блаженство і вдячність до дівчини за те, що скрасила мою мандрівку. Ми пили і закушували смачнючою ковбасою, до аромату якої приклалися всі ті мудрагелі й філософи, єретики і пройдисвіти, гностики і прогностики, історики і літератори, поети і драматурги, які тіснилися на полицях, навіть не підозрюючи, що коли-небудь, за сотні літ, їхні старі фоліанти будуть виділяти не тільки запах старого паперу, шкіри й фарби, але й запах паленого дерева, хвої, сухого листя…

— Отже, ви второпали, наскільки я для вас цінне надбання? — запитала панна Міля, грайливо усміхаючись і штурхаючи мене ліктем. Однак я не вловив натяку і лише кивнув. Вино вже добралося до голови і починало злегка кружляти закамарками мозку, мені було добре, уже нікуди не квапилося. — Ми ж бо далі будемо мандрувати разом, — додала вона, і щойно тоді я второпав, до чого вона веде, але не висловив свого здивування, а лише запитав:

— І далеко ви зібралися? Що ви шукаєте?

— Цього я вам не скажу. Хоча те, що шукаю я, може бути тісно пов'язане з тим, що шукаєте ви, але я не певна.

При цьому вона кокетливо подивилася на мене, мовби чекаючи, що я розповім про мету моїх пошуків, однак я лише стенув плечима і сказав:

— Відвертість за відвертість: поки що в мене нема підстав думати, що ми мандруємо з однаковою метою. Але ваші вуста… — Вона здивовано розкрила їх так, мовби збиралася сказати «О!», але не сказала, бо я накрив їх своїми, а тим часом моя рука намацала книгу, яку вона запхала поміж пачки на підлозі, я обережно переклав її на одну з полиць, у цей самий час її ліва рука ніжно гладила мої кишені й пазуху, а коли я намагався опустити її нижче пояса, вона неодмінно поверталася назад і продовжувала свої дослідження, які ні до чого не вели, бо я ті аркуші, які видобув із фоліанта, ще коли вилазив нагору за вином і ковбасою, сховав собі за шкарпетку. Увесь той час наші вуста не розлучалися, але коли я спробував погладити її перса, вона різко відсмикнулася.

— Що ви собі дозволяєте? Я ж вам сказала, що ще незаймана.

— Але погладжування персів під час поцілунку — це ще не втрата цноти. Це дуже приємно.

— Здогадуюсь. Але ви не мій наречений, а я постановила собі, що віддамся лише нареченому.

— Він може виявитися йолопом і візьме вас, як ведмідь. Грубо і неделікатно. Ніколи не варто віддаватися нареченому.

— Звідки вам про те відомо?

— З життя. Краще перед чоловіком розіграти акт втрати цноти. Надто, що ви уже в цьому працюєте фахово.

— Прошу мене не ображати. Я ж вам пояснила справжню мету.

Тут вона щось запідозрила і, провівши рукою позад себе та не намацавши тієї книги, яку ховала від мене, врешті перестала комизитися і почала за нею виразно роззиратися, аж поки здогадалася, що тут щось не те, і зиркнула на мене:

— Ах ви ж негідник! Ви скористалися моєю слабістю? Де моя книжка? Куди ви її поділи?

Вона зірвалася з місця і почала нишпорити найближчими полицями, але довкола нас уже клубочився густий туман, видно було не далі, як на досяг руки, вона була в розпачі.

— Навіщо ви це зробили? Це не те, про що ви подумали! Де моя книжка?

— Я вам її віддам, якщо поясните, що ви тут шукаєте.

Вона сіла на пачку, взяла пляшку і зробила більший ковток, потім зітхнула і сказала:

— Я маю завдання від представника двору Габсбургів. Мушу знайти один трактат.

— Йоганна Калькбреннера?

Як я й сподівався, вона висловила лише театральне здивування, якому я ані на гріш не повірив.

— Звідки вам про це відомо? Невже ви… теж?

— Що — теж?

— Ні-ні, я це так… — Вона знову приклалась до пляшки і зітхнула. — Можливо, я все зіпсувала. Отже, ми шукаємо одне й те саме.

— Чесно кажучи, я добре й не знаю, що шукаю. Досі було знайдено вісім розрізнених аркушів. Бракує ще чотирьох. От за ними мене й вирядила пані Конопелька.

— Стривайте… Ви хочете сказати, що вже знайдено вісім аркушів з трактату Калькбреннера?

Я кивнув і забрав у неї пляшку.

— Невже ви нас випередили?

— Цілком випадково. Скажіть мені, ви це робите за гроші?

— Звичайно. А за які ще небесні міґдалки*?

— Бо я це роблю зі службового обов'язку.

— Лише тому, що вас зобов'язала пані Конопелька?

— Так. Хоча мої приятелі теж зацікавилися цим трактатом, і я, гадаю, зроблю їм приємну несподіванку, коли знайду решту сторінок.

— Приємну несподіванку! — перекривила вона мене. — Ви собі не уявляєте, які гроші за це можна дістати! Ви станете багачем! Магнатом! Допоможіть мені і не пошкодуєте. Де ті вісім аркушів?

— Оригінали в пані Конопельки, а мої друзі мають копії.

— А ті чотири?

— Я їх, власне, шукаю. А що в тій книзі, яку ви знайшли і ховали від мене?

Вона сумно зітхнула:

— Та добре… ви й так мене випередили. Це «Beschreibung allerfurnemisten Mineralischen Ertzt» Еркера, який, посилаючись на Калькбреннера, подає деякі відомості. Тобто я думала, що він мене виведе, куди треба.

Я нахилився і витяг книжку, яку перед тим сховав, це справді була праця Еркера, оправлена у свинячу шкіру й ілюстрована чудовими гравюрами. Міля взяла її і розкрила в самому кінці.

— Бачите? Ось воно — згадка про Калькбреннера. Але тут не вказано, на якій сторінці він цитує трактат. Довелося гортати всю книгу. От за цим заняттям ви мене й застали. Але вже вечір, рушати далі небезпечно. Пропоную облягтися тут. Оно там, — вона вказала на протилежну від вікон глуху стіну, — там є скриня, витягніть з неї матрац і постіль.

• Предыдущая
• 35/79
• Следующая