Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович - Страница 34

• Предыдущая
• 34/79
• Следующая

— А місяці? — запитав я. — Вони ж теж мають свої цифрові відповідники.

— Мають. Але вони нам не потрібні. Всюди має бути по два числа, те з них, що більше, означає номер стелажа, а менше — полицю. Або я остання дурепа, коли це не так. Ви ж мене за дурепу не маєте?

— Боже борони. Я просто ошелешений вашими глибокими знаннями.

— Е-е, колись учили… не те, що зараз…

— Але наскільки ви певні, що більше число — це номер саме стелажа?

— А ви можете собі уявити полицю № 1730? Ні? І я не можу, бо наша книгозбірня не хмародряп. Зате стелажів у нас — гай-гай! Отже, що маємо? Стелаж № 1739, полиця 28. Стелаж № 1000, полиця 50. Стелаж № 18, полиця 10. І стелаж № 1730, полиця 1.

Вона старанно виписала усі цифри на папірчик і, вручивши мені, сказала:

— А тепер вирушайте в захоплюючу мандрівку незнаємими стежками нашої книгозбірні. Та тільки не в те крило, куди ви досі ходили, а в протилежне.

— Це ж бо яке?

— А те, де на дверях красується череп з кістками.

— Господи! Там же ж написано «Вхід суворо заборонений»!

— Так і є. Там знаходяться закриті фонди. Туди можна заходити лише зі спеціальним допуском, який може видати винятково пан директор, на жаль, уже покійний, і я. Бо це святая святих, заповідна зона, несосвітенні краї… Не один пішов і не вернувся… Але не ви. Я вірю в вас. Ви повернетесь із перемогою.

— Над ким?

— Над собою. Над своїми страхами, — вона промовляла так, мовби виряджала мене на битву, і я що далі, то все менше відчував бажання рушати в ті незвідані краї.

— І що я повинен там шукати? — запитав я.

— Не знаю. Проглянете всю полицю, книжку за книжкою, перегорнете кожну сторінку… Хоча стривайте… Ми випустили з уваги номери будинків на Ринку — 2, 4, 23 і 36. Можливо, вони нам підкажуть точніше розташування того, що ми шукаємо.

— А що ми шукаємо?

— Ще раз мене про це запитаєте, і я перетворю вас на вазонок герані. Не маю зеленого поняття. Можливо, це якийсь напис — у книжці чи на самій полиці, а можливо, папірчик вкладений у книжку. Так-от, на 28-й полиці стелажа № 1739 спочатку оглядаєте другу книжку з лівого краю. Якщо там нема нічого, тоді другу книжку з правого краю. Якщо й це сліпа вуличка, тоді оглядаєте усі книги на цій полиці. Щось таки мусите знайти. І так собі мандруєте від стелажа до стелажа. Номер будинку на Ринку має відповідати позиції книжки з того чи з тамтого краю. Ферштейн*?

— Та гейби. Саме за тим порядком, як ви написали?

— А як би ви хотіли?

— Ну, бачте, мені спочатку доведеться чимчикувати до стелажа № 1739, потім повернутися до № 1000, потім продовжити йти назад до № 18, а тоді знову фалювати аж до 1730. Чи не простіше було б, аби я почав із № 18 і так далі?

Пані Конопелька поправила окуляри і подивилася на мене так пильно, як ще ніколи не дивилася.

— Юначе, — сказала вона, — ви мене забембали*. Ідіть собі, як вам лише заманеться, тільки принесіть мені щось. Ага… ось вам документ. Тримайте його при собі. Це допуск до закритих фондів. А ще візьміть оце… — Вона попорпалася у шухляді, висмикнула якогось складеного учетверо папірчика і простягла мені: — Це, як захочете їсти або пити… Тоді й розгорнете. Зараз не роздивляйтеся, але бережіть, бо, якщо загубите… не знаю, хто вам допоможе…

— Їсти й пити? Т'але ж я не йду аж на так довго, — здивувався я.

— Що? Не на довго? А як ви собі уявляєте — де той 1730-й стелаж? Якщо ви гадаєте, що швидко з цим упораєтеся, то дуже помиляєтеся. У закритих фондах стелажі нумеруються не тільки цифрами, а й літерами, себто після № 1 іде № 1a, № 1b, № 1с, № 1d і так до дідько знає доки. Але ви звертаєте увагу лише на стелажі без літер. Второпали? Ой, мало не забула — матраци і постіль лежать через кожну сотню стелажів. Як бачите, адміністрація про все подбала.

— А, перепрошую, якщо мені захочеться до кльозету?

— Там попід стінами чимало вазонків… різні фікуси, шмікуси, рододендрони, шмародендрони… Давненько їх не поливали…

— А якщо я захочу…

— Та їх і добривом не підсипали… Так що з Богом…

— Тоді прошу вас ласкаво повідомити моїй матусі…

— Добре-добре, не переживайте. Зараз пошлю до неї когось.

І так ото я вирушив у незвідане, але перед тим, підійшовши, не без хвилювання, до дверей з черепом, кістками і написом «Wejscie zabronione», до дверей, на які я не раз звертав увагу, але наблизитися не відважувався, несміливо постукав, відчинилося віконечко, і якась бородата мармиза, зблиснувши одним оком, уважно мене дослідила, щось невиразне муркочучи собі під ніс, я простягнув документ, мармиза викашляла якісь звуки, крекнула, зітхнула і відчинила двері. Я побачив невеличкого горбатого чоловічка на худих ногах з великою кудлатою головою, аби досягнути віконечка, йому довелося підставити під ноги ослінчика, він махнув рукою, даючи зрозуміти, що я можу йти, куди заманеться, і зачинив двері, не промовивши ані слова, тільки крекчучи та постогнуючи, наче б двигав невідь-який важелезний тягар, потім умостився у старий скрипучий фотель, накрився картатим коцом до самої шиї і задрімав, голосно втягуючи повітря.

У ніздрі мені вдарив запах не тільки старих фоліантів, цвілі й шкіри, дерев'яних стелажів, поточених шашелем, а й якийсь дивний і незбагненний, як для цього місця, фантазійний запах вудженого м'яса, запах цей був настільки виразним і недвозначним, що я попервах розгубився, куди ж бо я оце потрапив, та почав роззиратися навсібіч і шукати джерело цього запаху, врешті дійшов висновку, що линув він звідкись ізгори, але стелажі височіли, як прямовисні скелі, верхні полиці губилися у тумані, справдешньому сизому тумані, що пахнув ковбасами і шинками, за вікнами сіявся дощ, було похмуро і непривітно, у книгозбірню проникало дуже мало світла, з метою безпеки тут не було струму й жарівок, не було й свічок, зоставалось лише одне — дати змогу очам звикнути до цього. Стелаж № 18 я знайшов, як і сподівався, швидко, приставив драбинку і, діставшись до десятої полиці, узяв двадцять третю книгу з лівого краю. То була «De historia plantarum» Теофраста, видана в 1620 році, — книжка доволі груба й важка, гортати її на драбинці було незручно, я спустився і, сівши на підвіконня, почав проглядати сторінку за сторінкою, небавом я закінчив цю надзвичайно поважну працю, але не знайшов жодного вкладеного папірчика чи напису, і уже намірився було лізти по книгу з правого краю полиці, коли увагу мою привернула задня боковина палітурки — вона була дещо товща за передню, я вийняв з кишені ножика, з яким ніколи не розлучався, і обережно підважив папір, яким вона була обклеєна зсередини. Я не помилився, там був складений удвоє аркуш, висмикнувши його, я побачив латинський текст і зображення рослин з позначками і латинськими написами, я сховав аркуш у кишеню, поклав книгу на місце й подався до 1000-го стелажа. Дощ за вікнами перейшов у зливу, з особливим завзяттям дощ молотив по бляшаному даху, аж у вухах стугоніло, а гуркіт і шум тлумили мої кроки, сутінки поволі загусали, а туман з верхів'їв стелажів опускався все нижче, я йшов, зиркаючи на номери стелажів, і відчував, як починаю втрачати гарний настрій, бо стелажі й справді множилися на очах, іноді я зашпортувався об якусь книгу чи пачку книг, тому мій початковий намір не йти, а бігти, виявився не таким простим, особливо після того, як я кілька разів упав і боляче луснувся головою, тому я не йшов, а плуганився, тож добрався до 1000-го стелажа над вечір. Другий аркуш був схований у «Medicinae herbariae» Агріколи, книжка була оправлена в оливкового кольору сап'ян з рельєфним орнаментом і мала безліч кольорових ілюстрацій, я не втримався, щоб не погортати її, і з жалем поклав назад на полицю, бо треба було десь примоститися на ночівлю, коли раптом уловив шурхіт, скидалося на те, що хтось гортав книжку, гортав гарячково швидко, при цьому попльовуючи на пальці, я завмер і прислухався, а тоді став підкрадатися на звук якомога обережніше, хоча це й зайвим було під такий гуркіт зливи, аж врешті наскочив на дівчину, в якій упізнав панну Мілю, яку днями зґвалтував невідомий. Від несподіванки вона рвучко затраснула книжку і сховала за спиною.

• Предыдущая
• 34/79
• Следующая