Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович - Страница 14

• Предыдущая
• 14/79
• Следующая

Він і справді ніколи не був на Знесінні, хоча облазив чимало львівських закамарків, але слова пані Стефи в'їлися йому в пам'ять, і якоїсь теплої серпневої днини, коли сонце ярилося і плавило образи, подався у мандрівку, з Кривчиць на Знесіння було недалеко, маленькі будиночки не заступали сонця, і світло лилося зусібіч, Ярош був просто ошелешений яскравим хмелем світла, аж мусив мружити очі, а щоб уважніше що-небудь роздивитися, прикладав долоню до очей дашком; була полуднева пора, усюди панувала сонливість, дрімали дерева без вітру, лежали, скрутившись бубликами, коти й собаки, горобці не цвірінькали, тільки де-не-де ліниво кудкудакали кури, але дуже кволо і коротко, і цвіркотіли стриконики, на початку 1990-х ще не чувся такий загрозливий і брутальний гуркіт авт, львівські передмістя купалися у незайманій тиші, занурившись із головою, як у теплій ванні. Був полудень, і Ярош згадав вірш Івана Франка «Блюдитеся біса полуденного», котрий небезпечніший за опівнічного, бо розморює і впокорює, формуючи видива, які важко відрізнити від справдешніх, згадалася і полудниця, яка з'являлася селянам ополудні із серпом у руці і втинала голови тим, хто працював на полі під цей час, полудень вселяв страх, можливо, тому, що ополудні в спеку завмирало життя, сонце ставало загрозливим і підступним, годилося б о такій порі передрімати десь у садку, але була інша проблема — полудневі сни навіювали якісь неприємні образи і жахливі видива. Ідучи вузенькою вуличкою поміж нетинькованих будиночків з бордової австрійської цегли, Ярош побачив, як ідуть йому назустріч дідусь із онуком, тримаючись за руки і про щось жваво розмовляючи, дідусь був вбраний у білу сорочку і камізельку, з кишеньки якої звисав срібний ланцюжок дзиґарка, на голові мав чорного капелюха, чорні наваксовані вуса стирчали догори, хлопчик був у коротких штанцях на шлейках і брунатних підколінках. Пара виглядала дивно, такі типажі Ярош досі бачив лише на старих світлинах, йому навіть здалося, що він перемістився у часі, і протер очі, коли дідусь і онук наблизились, не звертаючи жодної уваги на зустрічного перехожого, Ярош ледве стримався, щоб до них не заговорити, відчувши дивне, нічим не підтверджене переконання, що він їх знає, і то дуже добре знає, але не міг пригадати, звідки, а вони пройшли повз нього, навіть не зиркнувши, за кілька кроків Ярош озирнувся і помітив, що хлопчик зробив такий рух головою, наче б якусь мить назад теж озирався, хоча це могло й привидітися, бо чомусь навіть хотілося, щоб хлопчик озирнувся, тоді він би таки відважився до них підійти, і, може, вони б разом пригадали собі, де бачилися. З вікна в будиночку вихилилася голова жінки і пролунав голос: «Де ж ви ходите? Обід на столі», і той голос теж звучав знайомо, мовби пробивався крізь хащі снів, Ярошеві раптом дуже захотілося стати тим маленьким хлопчиком і вбігти з голосним сміхом до хати, раптом туга за батьками, які недавно померли, стиснула йому горло, аж проступили сльози і стало себе шкода, як ніколи, рвучко наддав ходи, повторюючи «біс полуденний… це біс полуденний… це марево, цього нічого нема, і цих будиночків, і цієї вулички», а за хвилю звернув на другу вулицю, з тієї — на третю і вибрів якраз на трамвайну зупинку.

Того вечора, коли він рвав сливи в саду, озвалася до нього пані Стефа, але пошепки:

— Булисьте на Знесінні?.. Підіть завтра до сповіді. Помагає.

І знову нахилилася до своїх квітів, мовби й не казала нічого.

Наша бабуся теж мала заняття — вона плакала, але ні, не так, як то робить кожен з нас, вона виконувала художній плач, і так, як голосила наша бабця, не голосив ніхто, а слухаючи її, і камінь би заплакав, якби мав чим. Навіть той, що й не збирався плакати, починав і собі ридати та завивати, і руками вимахувати, бувало, що й сусід який лихий, що з небіжчиком ледь собі в очі не лізли у сварках, теж не стримувався і починав схлипувати, рюмсати, а далі вже і ойойкати, і носом сьорбати, бо бабця, якщо плакала, то плакала не від себе, а від родини, і то не загалом від родини, а від кожного окремо, миттєво перевтілюючись із невтішної вдови у зрозпачених братів та сестер, а вкінці голосила вже в образі доньок і синів, онуків і онучок, а одного разу, як її попросили, то і від імені улюбленого песика, і так правдиво скавуліла, так заводила, що геть усі пси з надовколишніх вулиць підхопили те псяче ридання і завили на все місто, а перехожі з переляку, думаючи, що то сирена, кидалися шукати бомбосховище, підземні кльозети і підвали. Отаке витворяла наша бабця, фахова плачка, тому її навперебій замовляли собі на похорон, і були такі дні, що не встигла вона виплакатися, як належить, на одному похороні, а вже треба було бігти на другий, тому й плутанина не раз була. Ото зачне вона ридати за покійником, аж з'ясовується, що то покійниця, але нічого, наша бабця завше вміла викрутитися. А то, було, прийшов до нас пан Апельцинер, власник галантерейної крамниці, і замовив собі нашу бабцю на свій власний похорон, бабця здивувалася, бо пан Апельцинер, власник галантерейної крамниці, був ще при повному здоров'ї і курив дорогі циґара*, але він пояснив, що хотів би почути, як його бабця буде оплакувати, тому хоче заплатити наперед, аби вирішити, чи варто замовляти саме нашу бабцю. А коли наша бабця поцікавилася, чому він собі не найме голосільницею жидівку, жиби йому на їдиші плакала, то пан Апельцинер, власник галантерейної крамниці, котрий курить дорогі циґара, відповів, що він то має в дупі, бо їдишу й так не розуміє, і хоча він буде вже мертвий, але душа його, напевно, хотіла б насолодитися востаннє плачем рідних, близьких і фахової жалібниці. І бабця виконала його бажання з таким натхненням і запалом, з такою пристрастю почуттів, що пан Апельцинер, почувши, як бабця ридає в образі його жінки, і сам заридав, а коли стали ридати усі його шість доньок по черзі, то він аж зашмаркався, а як плач підхопили зяті у виконанні бабці, то захлинувся димом дорогого циґара і плакав ще зо півгодини по тому, як бабця плакати скінчила, а відтак заплатив гроші, повернувся додому, напився чаю з ромом, закурив дороге циґаро і помер, бо так йому сподобався той плач, що не годен був дочекатися своєї останньої хвилини.

А ще в моєї мами був брат, священик, що мав парафію на Замарстинові, називався отець Мирослав, але я його кликав просто «вуйцьо». Слухати його проповіді сходилися люди не тільки з усього Замарстинова, а й з Голосок, і з Підзамча, ба навіть з Брюхович. У перших рядах зазвичай стояли самі батяри і жадібно ловили кожне слово, душачись зо сміху, бо любили вони вуйця понад усе, називаючи отцем-батяром, а проповіді вуйця були і справді неабиякі, люди після такої проповіді усю дорогу додому дискутували, що б то мало означати. Одна проповідь так запала в мою душу, що я вивчив її напам'ять, як «Отче наш»:

— І шо я вам нині вповім, миряне! — почав одної неділі промовляти отець Мирослав. — Я вам вповім, жи Бог — то є найвища премудрість. Він все обдумав до найдрібніших деталей, даючи життя і мухам, і комарам, і метеликам-одноденкам, і слимакам, і людям. А ми, невдячні, часами нарікаємо, що життя коротке, а декому хотілося б жити вічно. Але уявімо собі, що наші мрії збулися — люди стали жити вічно. У кожного б тоді були не тільки діди і баби, але й прадіди і прабаби, ба навіть прапрадіди і прапрабаби, і прапрапрадіди і прапрапрабаби. І уявіть собі, що певна дівчина вирішила ся віддати за порядного хлопця. А для того мусила б запитати дозволу у своєї мами, а її мама — у своєї мами, а та — у своєї і так аж до самої прапрапрапра… матері. А що жили б усі вони в різних селах і містах, то цей процес затягнувся б на роки і роки. Але даймо на те, жи тота найстаріша прапрапраматір, яка від старості зісохлася на скіпку і скидалася на карачкувату галузку, яку навіть тримали на підвіконні поміж вазонів, аби не забути підлити, ота найстаріша погодилася з вибором її прапраправнучки. І блага вість покотилася назад, звідки прийшла, і знову роки за роками минали, а відданиця тим часом уже добряче підтопталася, а парубок в нервах знайшов собі якусь іншу панну. Чи то не біда?

• Предыдущая
• 14/79
• Следующая