Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович - Страница 13

• Предыдущая
• 13/79
• Следующая

У кнайпі «Шкоцькій»* мама конче мусила зачепити професора Стефана Банаха*, видатного математика, хоча ми з мамою мали до математики такий самий стосунок, як жаба до вирію, але годі було стримати мою матусю, коли вона, минаючи столика, за яким щодня засідали університетські професори й розв'язували математичні завдання, гукала: «Стефцю! Ах ти батяреґо! Нинька знову всю ніч балював? Ади які мішки під очима!», а тоді до Станіслава Уляма*: «Стасю! Крий пазури*! Цьотка Бандзюхова* вітає тебе!», і тоді Стефан Банах нахилявся до Стася Уляма і цікавився, хто та вар'ятка, і Стасьо кивав головою, що так і є, він не помилився, то нестеменна вар'ятка, яка пише нагробкові вершики та й на тому ґрунті дістала бзика. Але нє, моя мама не була вар'яткою, вона лише любила дерти лаха і голосно демонструвати свою причетність до богеми. Хоча богема так ніколи й не прийняла її у своє середовище, мама від того не надто страждала, вона знала про кожного з них більше, ніж його друзі, а деколи більше, ніж він сам, бо вміла аналізувати і робити висновки, а цим божистим даром — аналізувати і робити висновки — я вам скажу, не кожен володіє, та що там не кожен — навіть не кожен зі ста тисяч, тому моя мама чулася серед усіх них, як риба у ставку.

Навіть у вихідні Ярош вставав рано, коли ще тільки починав займатися обрій і несміливі рожеві зблиски проникали у вікна, кватирка була завше відчинена, і прохолода ранку приємно проникала в ніздрі, вивітрюючи залишки сну, і тільки спів пташок ледь-ледь колошкав тишу. У такі ранки йому подобалося працювати за столом, обклавшись книгами і паперами. Властиво, то був не один стіл, а три, що стояли вряд уздовж вікон, на одному столі він писав що-небудь від руки, на другому друкував на комп'ютері, а третій був завалений папками і книгами, з яких стирчали смужки паперу, попід столами стояли коробки, набиті часописами, вирізками, розмаїтими нотатками, в окремій великій коробці куйовдилися папірчики, приречені на смерть, вони були зіжмакані або порвані на клапті; коли коробка наповнювалася, Ярош виносив її у сад і спалював, щоб нікому більше не потрапила на очі його писанина, хоча одного разу вітер підхопив аркуш, підкинув догори, загойдав ним і, граційно вихляючи, опустив на обійстя сусідів, Ярош отерп, упізнавши в тому аркушеві чорнопис свого перекладу з арканумської, текст був еротичний і від імені парубка, а що там ніде не було зазначено про переклад літературного твору, то міг би вийти неабиякий конфуз, якби сусіди його прочитали й подумали, що сусід у них збоченець. Ярош притьмом прикрутив до тички дротика, просунув тичку крізь металеву сітку і, наштрикнувши папір, таки добув його. Фіранка в сусідському вікні колихнулася, і Ярош, знявши з дротика аркуш, помахав ним у повітрі, мовби перепрошуючи за свою інвазію. Звідтоді він ніколи не кидав у коробку незіжмакані папери. Але ще перед тим, як всістися за стіл, ішов снідати, запарював каву, доливав молоко, додавав ложечку меду і випивав її з канапкою із сиром. Потім міг вийти в сад, прогулятися між дерев, підібрати яблуко або грушку і тут же її з'їсти, сполохавши при цьому сорок, що любили дзьобати яблука, сад навіював йому особливий медитативний настрій, більшість дерев були старі, посаджені ще до війни, в самому кінці саду височів могутній крислатий горіх, який добру половину свого врожаю осипав поза паркан і там його підбирали діти або перехожі, Ярош ніколи нічого, що впало за парканом, не підбирав, бо й того, що родило в саду, було достатньо, а прогулюючись садом, прислухався, чи не чути дитячих голосів, аби не сполохати їх, необачно наблизившись до паркана. Ранньою пташкою була і сусідка пані Стефа, щойно засіріло, вона уже вигулькувала на городі і поралася коло грядок, а побачивши Яроша, повідомляла що-небудь з вуличних новин — наприклад, про те, що «пан Коцюба вчора помер, бо «швидка» приїхала запізно, а в пані Поцілуйко козеня зламало ногу, і тепер його мусять зарізати, а Крицькі віддають доньку заміж за негра, і світ, напевно, котиться в прірву, бо якими ж ті діти будуть, хоч той негр і балакає українською, і, чуєте, вчора йшов попри мене та й каже, Слава Йсу, а я — Слава Навіки — і отерпла, і заціпило мене, і негодна вже ніц, іно дивлюся йому вслід, а нині вночі прийшов до мене мій покійний чоловік, котрого ви, може, ще пам'ятаєте, і погладив мене по голові та й каже, викопай жоржини, бо будуть приморозки, ну і я кинулася викопувати, бо він їх колись посадив, то не подарує мені, якщо померзнуть». А відтак пані Стефа ні з того ні з сього може запитати: «Чи ви бували коли на Знесінні? Ні? То й не ходіть туди, ніколи невідомо, що там людину може чекати, я бачила там людей, які мене упізнавали і здоровалися, а я їх не могла собі пригадати, а коли я за ними озиралася, то бачила, що й вони озираються, усміхаються до мене і кивають привітно головами, але я не відважилася до жодного з них підійти, навіть коли почула, як ся маєте, пані Стефо».

Сусідка навіяла Ярошеві думку про те, що кожен львів'янин мусив знати у своєму житті таку пані Стефу або й кілька, бо в дитинстві пані стефами аж роїлося у хаті його батьків, адже батько був дантистом, і щосереди, коли він мав вихідний і міг приймати пацієнтів удома, у хаті товклися люди. Тато тримав у пам'яті усіх своїх пацієнтів і, коли приходила якась чергова цьотка з села Тучного і казала, що їй порадила звернутися до пана дохтіра Марійка, яка віддалася за Міська з Печихвостів, що робить на комбайні, то тато відразу знав, про кого мова, бо він не тільки Марійці зуби вставляв, але й тому Міськові, якому їх у сусідньому селі у клубі вибили, коли він прийшов до Марійки, а коли сестра Марійки привела свого свекра, то тато неабияк його ошелешив, розпитуючи про хвору жінку, яка опинилася на Кульпаркові, бо вставала уночі і блукала селом у самій сорочці. Та були й такі пацієнти, які могли завітати до їхньої хати будь-коли, то була еліта Замарстинова, пінка і сметанка, безперечним лідером якої була двірничка пані Хомикова, товста кобіта з товстими руками і ногами, великими цицьками і таким голосом, що коли Господу знадобиться трубний глас Судного дня, то він без сумніву першою воскресить саме пані Хомикову, бо чути її було на обидва кінці вулиці. Пан Хомик теж був двірником, але чоловіком делікатним, худим і тихим, коли він перебирав у кнайпі, то пані Хомикова його завиграшки брала під пахву і несла, як лантух картоплі, але тато з чоловічої солідарності називав його не інакше, як пан директор, а саму пані Хомикову — пані директорова.

— Пане дохтір! — вже з вулиці гукала Хомикова, чимчикуючи на їхнє подвір'я. — Чулисьте новину? Мушу переписати всіх, хто не ходе на руботу і хто сидить за дня в хаті. Та шо то до хулєри? У кожній хаті є і бабці, і дзядзі, котрі на пенсії, то шо я маю їх переписувати? Та нашо мені така катеринка? Бо то, видите, хочуть вирахувати дармоїдів. А шо ту вираховувати? Я їх всіх знаю. Але чи я собі ворог, жиби людям свинство робити? Я ше совість маю. Ше-м не таке виділа. За тих перших совєтів хіба мені не казали, аби я переписала всіх, хто українські газети діставав? Але я вповіла, жи неграмотна. От гроші вмію рахувати, а читати нє. То звідки можу знати, хто читає польські, а хто українські газети, нє? Ну і лишилися того ровера. А потім прийшли німаки і казали, аби я всіх комуняків і жидів переписала. Ну, то щодо комуняків я не була така добра, нє, як вони поселилися в тих хатах, звідки вивезли людей на Сибір, то нехай знають, жи на чужих кістках забави не буде. Як всі виїжджали, то могли і вони пендзлювати на схід, але нє, лишилися, бо шкода було покидати такі люксусові помешкання з меблями і начинням. Але жидів? Кого? Того Ізю, котрий все, як мене зустріне, перехоплював з моїх рук відра з вугльом і казав: «Пані Хомикова! Я вам поможу, бо ви кобіта і вам не пасує тото дричити!», альбо ту Хану, котра все мені якусь лаху дарувала, бо товстіла хутше за мене? Чи пана Кона, котрий жив простісько наді мною, і казав: «Пані Хомикова! Коли я на світанку чую ваш голос, то так, гейби я випив півлітра моцної кави і вже готовий іти тєжко працювати. Завдяки вам я на каві економлю, то дай вам Боже здоров'я, аби ви мене і з летаргійного сну збудили». Чи ви знаєте, пане дохтір, що то є летаргійний сон?.. Ага, так я собі й думала… Нє, жиби я любила жидів, що то — то нє, але тих, наших жидів із Замарстинова любила-м. Бігме любила-м. І що? Чи не забрала я доньку Хани до себе? Чи не сховала її? Жила в мене, як в Бозі за пазухою, годувала її, прала за нею, як за рідною пильнувала, книжки їй носила, аби ся не нудила. А вона виїхала до Палестини і хоч би мені панораму Єрусалима прислала! Альбо оливкову гілку, аби я могла покропити нею мого Штефця, коли він прийде п'яний. О — вдячність, нє? Я би, може, за той час, жи її ховала, могла з десяток підсвинків вигодувати! Шалаї, чуєте, теж жидів у себе ховали, то ті їм дали ота-а-акий вузлик золота. То вони хату си нову збудували, а їхні жиди виїхали, а тепер щороку присилають на свята листівки. І то є пурєдні люди, нє? Але нічо, я за ніц не шкодую, на тамтім світі мені сторицею віддасться, на небі мені вже давно тепле місце підготували. Ану, пане дохтір, налийте мені п'ять дека, бо шось мені в грудях зимно. То та ваша кмінківка? Ой, файна! Нє, ковбаси не хочу, вкрайте кавальчик сала. О, люкс. Я не знаю, як можна горілку закушувати чимось іншим. Горілка і хліб зі салом — то я, вам скажу, най мене Бог вибачєє, наша трійця. Ая, одна там на небі, а друга ту, на землі. Хліб — Отець, сало — Син, а горілка — Дух Святий, прости мене Господи. А до того ще цибуля — Пречиста Діва. Ой, файна! Ану ше шкалик, і я вже йду. Зимно нині, вітер такий, аж я в зуби змерзла.

• Предыдущая
• 13/79
• Следующая