Століття Якова - Лис Володимир Савович - Страница 30

• Предыдущая
• 30/50
• Следующая

   — Йдем? — сусід по ряду торкає за руку. — Я йду. Не будь дурнем. Потім з теї армії і змитися мона.

   Змитися? Куди? Яків почуває себе мишкою, перед якою клітка за дармовим сиром. Ци великим шматком сала. Селянський розум підказує Якову — не чіпай тую лакоминку. Клітку неодмінно зачинять. За воротами цего страшного табору. То не солодка воля, а неволя з присмаком цукру.

   Капітан велить бажаючим вийти зі строю. Десятка два виходять. Їх відводять убік. Тоді капітан обходить ряд за рядом і кожного питає, чи бажає він вступити до вермахту.

   — Ні, — каже Яків, коли до нього доходить черга.

   — Варум?

   — Чому? — перекладає чоловік, обличчям не схожий на українця.

   — У мене вдома жінка і троє маленьких дітей.

   — Дарма відмовляєшся, — каже вже від себе перекладач. — Незабаром пошкодуєш про це.

   Пошкодує? Яків вагається. Та якась незрима сила змушує його ще раз кинути коротке:

   — Нє.

   Вже наступного дня тих, що відмовилися стати солдатами вермахту, перевдягають у сірі тюремні роби, а на спину нашивають напис «Polak polityczny»^[19]. Їх тепер гонять щодень розчищати сміттєзвалище. Один з в’язнів хапає гниле яблуко і шматок м’яса, запихає до рота. Через два дні він умирає у важких муках.

   І все ж у грудні всіх українців з табору відпускають. Вертають польські мундири. Яків вирушає пішки. Надворі вже лежать густі замети. Колючий вітер забирається під літній мундир.

   «Я не дійду», — думає Яків і розуміє, що мусить дійти. Мусить дійти й побачити Зосю велику і Зосю маленьку, Парасочку маленьку і Параску-маму велику, найменше його диво — Уляночку і батька Платона, що останній рік все хорує й надсадно, майже не перестаючи, кашляє.

   11

   Зойк матері: «Яшко!» і Зосині слова, коли вона відірвалася від відра, в якому готувала пійло для свиней:

   — Та що ж то за чловек такій, що вертається з тамтего свєнту, коли єго жонка якраз з брудними руками й не може обняти коханого!

   Зося завше, коли хвилювалася, перемішувала, плутала українські слова з польськими, а то й утворювала свої, схожі на дві мови одразу. Але вона таки припала до його виснажених грудей і неголених щік, розставивши ті вимазані довгі руки, мов крила. Цілувала пристрасно, як колись, нікого не соромлячись. А на порозі вже стояла, блимаючи очиськами, зеленкуватими, як у матінки, загальна улюблениця — семирічна Парасочка. Раптом згадав Яків свою зустріч з її справжнім батьком і вперше в серці неприязнь ворухнулася: «Польське, панське сім’я!» Але він змусив той колючий клубок, що зненацька виріс у грудях, згорнутися. А коли донька до його колін припала, рука мимоволі до її білявої голівки потяглася, а на щоки вилилася брунатна фарба. Потім він обіймав і Зосю-меншеньку, і підняв високо на руках Уляночку. Тоді до батька, що лежав на печі й дивився жалібно та винувато, направився.

   — Думав, не діждуся, сину.

   Зосі він таки розповів про зустріч з Кшиштофом Собєським. То було через пару ночей, на світанку. Після любощів.

   Раптом Зося на лікті звелася:

   — Ти... Ти, Яцеку, розповів єму про нашу Парасю? Розказав? Пощо?

   Він мовчав. Хіба все розкажеш? Хіба тепер зважиш на якихось терезах той момент, коли побачив, як майора Собєського серед інших офіцерів збираються виводити з табору...

   А Зося за плечі струсонула.

   — Нащо?

   І зайшлася у беззвучному плачі. Яків пригорнув її і став гладити, як маленьку, по голові.

   Згодом подумав — чи розказувати, як додому ішов, поверх того, що вже розказав? Та Зося сама почала розпитувати.

   Все ж про одну ночівлю змовчав. Пощо її і своє серце тривожити? Як уже стомився йти і став геть замерзати, згадав про село, де колись був на заробітках, тартак. Неонілу і її батька. До них і завернув.

   Неоніла була вже замужем за якимось удівцем в сусідньому селі. Пішла на трійко чужих дітей. Ну й своє мала на додачу.

   — Дочку свою, певно, хоч побачити? — спитав Неонілин батько.

   — Ни знаю, — щиро признався Яків.

   — Не тра’ їх тривожити, Нілку особливо. Чоловік той, мій зять, хазяйновитий, але суворий. Довго Ганку й признавати не вельми хотів, бо ж дитя незаконне, а як побачив, як Нілка куло його дітей упадає, то й собі серцем відтав, став більш прихилєтися, таке от діло...

   12

   Поступово призвичаювався до нового життя. Теперка в селі була сільрада і там головував капезеушник Степан Семенаха. Якова туди викликали, і чоловік без погонів, али з дивними знаками на гімнастерці довго розпитував про перебування в німецькому таборі, про поведінку німців і полонених. Коли Яків розповів, як до німецької армії вступити відмовився, схвалив:

   — Правильно вчинили, громадянине Мех. Хоча Німеччина тепер наш друг і союзник, але краще ви в героїчній Червоній армії ще повоюєте.

   Яків хотів сказати, що більше ніде не збирається воювати, али змовчав. А ось те, що він самотужки через Буг вночі по льодові перебрався, той воєнний не похвалив, сказав, що могли й за німецького шпіона прийняти. Яків щиросердно признався — на там тім боці Бугу забужанські люде казали, що тех, хто через міст йде, до Сибіру відправляють. Воєнний зирнув пронизливо.

   — Запам’ятайте, громадянине Мех, що ми даремно нікуди нікого не відправляємо. Радянська влада суворо дотримується соціалістичної законності. Безпощадні ми тільки з ворогами трудового народу.

   Він так ще раз кресонув сірими очима — блищали, мов край добре нагостреної коси, — що Якову на душі враз мулько стало, за плечима по спині цівка поту побігла, а за нею друга — під правою пахвою. Та воєнний враз пом’якшав, усміхнувся.

   — Ви вільні, товаришу Мех. Ви тепер повноправний громадянин великого Радянського Союзу. Дякую за цінну інформацію.

   Вільне життя товариша Меха взимку складалося із заготівлі дров — тепер і панський ліс зробили державним, на його тре’ було брати в сільраді наряд і за розчищений гектар відпускали підводу кругляків. Навесні зорав поле, бо Зося змогла тилько клаптик озимини посіяти. Ну, а далі звична круговерть, вже не смерті, а життя: оранка, сівба, садіння бульби, полоття й косовиця, осушення болота побіля поля, робота коло хати — чоловікові діло завсіди найдеться. Зося не відставала, шалена у своєму завзятті, тико могла в найнепідходящі моменти, коли, скажімо, косу гострив чи дрова рубав, підійти й поцілувати. Яків сердився — не прийнято так у їхньому селі. Втім, сердився так вже цільних дев’ять літ. Зося тепер доволі часто сварилася з свекрухою, а потім обіймалася й перепрошувала маму Параску солодкими, схожими на швидке куряче сокоріння словами. Наче гралася. Зате свекра Платона, що тепер тико врядигоди злазив з печі, самовіддано доглядала, мало не з ложечки годувала, а перед Великоднем покупала саморуч в балії, під повіткою, бо ж надворі теплина стояла, незважаючи на обурливе ойкання Параски — де ж то видано тако жінці чоловіка обмивати, хіба смерть накликає цея окаянна полячка, та ще й голого чужєго чоловіка миє.

   — Не чужєго, а своего коханого таточка, — сміялася Зося. — Заплющуйте очі, тату, на голову воду литиму.

   А мала Зосечка-Зосина підійшла і поруч материної спідниці стала:

   — Бабушю, я тоше поляшка?

   І оченятами, як матуся неїна, — блись-блись, а з тих оченят сонячні зайчики з хитринкою в лапках вистрибують.

   — Аякже, така сама пані в дертому жупані, — забурчала баба Параска. — 3 кишень оно голодні миші виглядають.

   — Миші? — Зосечка жваво оглянулася. — Де, де, бабуню?

   І, не дочекавшись відповіді, побігла, заливаючись сміхом-дзвіночком по дворі.

   За малою трюхикав старий дядько, а швидше дідуган — час. Та вона ще не відчувала його кроків, як і застережливо протягнутої над чорнявенькою голівкою длані старого мудригана. Зося бігла й сміялася, а за нею й Улянка поволечки дибцяла, падала й пхинькала, підводилася й далі тупу-тупу ніжками. А от Парасочка, та вже з-за хліва виходила, з нарваним щавусиком у подолі. Для борщу.

• Предыдущая
• 30/50
• Следующая